Взяла в полон ахматівця. Як бійці 118 бригади врятували останню мешканку Малої Токмачки
Мала Токмачка на Запоріжжі місяцями була в сірій зоні. Пані Світлана залишилася там сама й добровільно: не хотіла наражати на небезпеку військових, які могли б її вивозити. Вона пережила обстріли, дрони й танкові удари. Жила в підвалі, а бійці ділилися з нею їжею.
У цьому відео вона розповідає: як сама вмовила здатися російського військового-ахматівця; як бійці 118-ї бригади вивели її з оточення; як 25 днів пробиралися до своїх, тричі форсували річку, ховалися від дронів і йшли за компасом.
Зруйновані двори: що залишилося від села
— Били і в стару хату Щербакам — розбили повністю. І дідів дім. І нікого немає.
— "Смерть хохлам" написано фломастером на крилах. Знайшла шматок крила на городі — те, що в дім падало. Кругом усе… Ось дивися, бачиш, що робиться?
"Боялася бути обузою для хлопців"
— Я не знаю. Оля каже: "Мамо, я не вірю, що ти… Напевно, ти прикидаєшся". Кажу: "Та я так боялася, щоб не бути хлопцям обузою. Страшне діло".
Думаю: аби вони були живі. Я тільки стара сама залишилася там, зі своєї волі. А чого ж я мала вас підставляти, щоб ви загинули через мене? Інший би своє життя рятував.
25 днів виходу з оточення
— Скільки ви виходили?
— 25 днів.
—Тобто майже місяць виходили? Як це відбувалося?
— Щоранку потрошечки, потрошечки, по сірому — півтора-два кілометри. І так ішли. Знаходили десь хату й ночували там. Скільки баба Свєта могла пройти, стільки ми йшли. А наприкінці друге дихання відкрилося.
Я дуже боялася стати хлопцям обузою. Дуже боялася. Диклофенак колола, щоб наступного дня ще могла йти. Як уколів не було, то два-три дні відпочивали.
— Знаю, що вам довелося форсувати річку.
— Так, тричі плавала.
Тричі форсували річку
— А там не дуже було одразу глибоко. Ну, і не дуже широко. Води ось так. Уже ж дощі пішли. А він каже: "Стрибай, Свєто, я тебе спіймаю".
"Боже мій, — кажу, — Вітю, як стрибну, а ти в бронежилеті, я втоплю тебе там у багні". Перелажу, він мене витягує, подає руку. У мене ще держак від лопати був замість ціпка — він мене витягує, піднімає.
Ото було! Там такі хащі, як у фільмах про В’єтнам показують, у воєнних блокбастерах. Ходимо по одному місцю. Кусок лєнти ж прив’язували, щоб було видно, де свої. Сказали — синю.
"Та хтось ходив тут". — "Та то, напевно, дикі кабани, там же їх повно". — "Та ні, це знову те саме місце". А сонця немає, похмуро. Така погода нам дуже допомогла.
От і довелося двічі одну перешкоду форсувати, а загалом плавали тричі. А тоді вже до компаса додумалися. Компас показує туди, на північ, на Преображенку, а ми вже все перебрели.
Компас і дорога на північ
— Не хотіла Токмачка нас узагалі випускати: "Повертайтеся назад, ребята".
— А в кого був компас?
— У Стефа. От тоді й додумалися. Поки хлопці костьорчик розвели, пообсушувалися, я перевдяглася. Посіріло — пішли.
Підвали, нічні чергування, їжа
Хлопці йшли попереду, бо ми нічого не знали: хто там і де. Може, ще хтось залишився по підвалах. Вони перевіряли підвали, а ми з Вітєю йшли останніми.
Тоді Вітя знайшов дві банки рису. Хлопці, які були в підвалі перед нами, залишили кілька банок тушонки й воду. На багатті наварили каструлю рису та заправили. Яке ж воно було добре! І стіралися, і милися.
У нас не було такого, щоб усі спали. Хлопці чергували щогодини. Нас п’ятеро — кожен по годині стояв на посту, щоб нас не застали й не впіймали, як тих людей, яких половили: когось гранатами засипали, комусь горло перерізали. Минула година — стає наступний. Із цим у нас було суворо. Командування все підтримувало.
Дрони в Преображенці
— Як дрон на нас напав у Преображенці! Спочатку один, тоді другий. Ми з Вітьком притулилися до згорілого дерева. Хлопці побігли до зупинки, поховалися, а ми вдвох. Він мене вже не залишає.
Притулилися під тією обгорілою деревиною. А куди? Навколо все побите, заховатися ніде. Потім кричать, - то наші, питають: "То ви там ідете?" — "Та ми йдемо". А ми з Вітьком уже з життям попрощалися. Ще два дрони — і нам би там кінець був.
Зустріч із провідниками
Віктор: Дійшли до своїх, до провідників.
Світлана: Я кажу: "Хлопці, я, напевно, не дійду аж туди пішки". А вони ж діти — одному 22, другому 26. Кажуть: "Ми вас, бабушка, довеземо".
Я ж тобі розповідала: донька каже: "Ой, мамо, ти, напевно, там як тростинка худенька". Кажу: "Тростинка тільки переступила поріг, давайте ваги — 94 кілограми. Такий дубок ще не переб’єш! А якби на Вітька стрибнула, втопила б його разом із бронежилетом".
— Скільки йшли від Преображенки до Таврійського?
— Пів дня.
Віктор: Десь п’ять годин. Це був найдовший маршрут. Провідники нас підганяли: "Бігом, бігом!"
Світлана: 10 душ, толпа така. Молоді Нас же ціла юрба була: два провідники, ще хворі військові.
Віктор: Один ходити не міг — його везли на візку, другий ще міг пересуватися.
Біг під дронами
Світлана: - Ти нащо мені собачку взяла?
— Забула тебе спитати!
Собачку казали залишити. Я відстала, перескочила дорогу — сил уже не було. Вони ж із трьохсотим швидко не побіжать, а я вирвалася вперед.
Тут дрони, хлопці відстрілюються. Я вже городами бігла.
Зустріч із бійцями 65-ї бригади
Мене зустріли хлопці з 65-ї бригади в Таврійському. Ми там переночували. Наші хлопці йшли на Оріхів і ділили сухпайки.
Льоша, позивний Шкет, — маленький такий, а за спиною величезний рюкзак. Не полінувався, зняв його, дістав їжу й каже: "На, тьотю, повечеряєте". Йому самому те було б не зайве — він ішов у пекло.
Бійці 118-ї бригади, виїзд у багажнику
Потім ми вийшли до своїх — теж 118-та, тільки батальйон зв’язку. Я там тиждень була. Домовилися, вкинули мене в машину, у багажник, зверху накрили сіткою. Хлопців міняли на позиціях.
І ми летіли, наче в Громадянську війну на тачанці. Я сиділа в машині. Водій наказує: "Дивіться, пані, бо це ж наше життя, оцей РЕБ чи як воно називається".
Я вчепилася в сітку, щоб нічого не зачепити, і ціпком упираюся, щоб, не дай Боже, мене не кинуло на ту штуку. Слава Богу і хлопцям, ми благополучно доїхали. Жодного дрона не було. Казали: "Тьотю Свєто, ви фартова баба".
"Мій ангел-охоронець"
Може, так і є: мій ангел-охоронець такий. І хлопців вивела, і доїхала без проблем. А коли хлопці поверталися, машину розбили "ждуни". Хлопці дивом залишилися живі.
Може, в мене сильний ангел-охоронець. Може, треба було мені залишитися живою. Хай хто що хоче каже — мені байдуже. Я знаю, що хлопці живими вийшли, без подряпини. І ми самі вийшли.
Спасибі, що Толя в мене такий син: усе знав і був із хлопцями. Прикривали з Вітею один одному спини. Ми вже з ним наче повінчані.
Скажи, Юрку, чого ти мовчиш? Розповідай. Як ми з тобою під заправкою чи СТО ховалися?
Біжиш, біжиш — упала на чотири. "Ти молишся?" — "Ні, — кажу, — якщо я сяду, то вже не встану. То на чотири, а тоді хтось допоможе або сама якось піднімуся".
Хлопці по черзі несли Сеньку. Потім пішли вперед, а ми чекали біля містка, де в мосту була кругла труба.
Остання жителька Малої Токмачки
— Я так розумію, ви остання жителька Малої Токмачки, яка звідти вийшла. Правильно?
— Напевно. Не знаю.
— Є ще історія Олега, також жителя Малої Токмачки.
— Так, він третім жив із нами. Його вбили. Це було 10 квітня, перед Великоднем. У неділю була Пасха, а його я знайшла.
Я йду й думаю: де ж він? Казав, що прийде. Закурити хотів, а взяти ніде. Наші хлопці там стояли, недопалки залишали, він казав: "Самокрутку скручу".
Я з ціпком пішла через городи. Дійшла — дивлюся, він уже вбитий, ніжка відірвана. А потім схаменулася й побачила кругом на перехресті чорні "пряники". Як не наступила й сама не підірвалася — не знаю. Тихенько переступала й повернулася додому.
Загибель Олега, самотність у селі
Син тоді майже два місяці лежав. Потім піднявся й велосипедом вирушив до Запоріжжя. Маршрутка в травні до Таврійського ще ходила. Він доїхав, там його забрали — і все. А я залишилася сама.
19 травня я прийшла до хлопців. Там були Вікінг і Стеф. Ще одна група була — ті хлопці загинули. Вікінг і Стеф зв’язалися з командуванням. По рації додзвонилася до доньки й дізналася, що син живий.
А що , я осталася, ніде нікого, як Робінзон Крузо. Вийду туди, вийду сюди — один і той самий пейзаж, а над головою висять дрони. За три години вони атакували мене сім разів: два влучили в батьківську хату, два — в будинок, п’ять упали у двір. Потім ще танком добивали.
Обстріли, підвал, п’ятнадцять собак
Я тихенько перебралася. Хлопці знайшли мені підвал, обладнали його, допомогли. Спочатку не було чим топити, потім придумала маленьку плитку.
За мною ходила ціла купа собак — 15 штук. А вдома залишилися свиня, кози, качки й трохи курей. Потім усе, що вижило після обстрілів, поздихало.
Хлопцям скидали посилки. Прибіжить Вікінг, принесе шматочок хліба — на трьох ділили. Передавали супи, "Мівіну", те, що було в посилках. Хлопці й мені залишали запас, щоб була гаряча кружка їжі.
Потім я трохи освоїлася: знайшла борошно, пекла пиріжки, ділилася з хлопцями, варила борщі. А вони стояли на варті.
Тоді прийшов мій Толя. Пробрався із Запоріжжя, дійшов до Токмачки так, що його ніхто не побачив — ні наші, ні росіяни. Він залишився з хлопцями.
Диверсійна група і загибель побратимів
Зайшла диверсійна група. Я чула, як наших хлопців розстрілювали автоматними чергами. Вони встигли попередити по рації: "Хлопці, у нас проблема", — і все скінчилося.
Наші дрони вранці принесли Толі зброю, і Толік ще два місяці стояв із хлопцями, охороняв тил. Ми помітили тих, хто зайшов. Наші прилетіли, вичислили їх, коли вони вийшли забрати посилку — їм же теж треба було щось жрать. Наші їх розбомбили. Один заховався й викинув зброю. Я його знайшла.
Полонений ахматівець
— Ти за яких обставин потрапив у полон?
Полонений:— Я там зустрів цивільних, підійшов до них.
— Де зустрів?
— У Токмачці. Бабуся до мене підійшла. Я попросив її підійти до військових, щоб вони взяли мене в полон.
— Ти сам підійшов?
— Бабуся поговорила з військовими, повернулася й сказала, що вони згодні. І я пішов до них.
— Ти був один?
— Так.
Світлана: Він розповів мені все про сім’ю, як заходив із Новопокровки, як вони йшли тиждень до Токмачки, де ховалися. Ми із сином знали село — усе, що він розповідав, збігалося.
Коли дізналися, що ми вже майже в оточенні, сказали по рації: "Ми йдемо й забираємо полоненого". Вікінг повідомив: "Я забираю цивільну жінку, полоненого, і ми будемо виходити".
Три дні переконувала здатися
— Ахматівець сам виявив бажання здатися чи ви його переконали? Як це було?
— Він зрозумів. Три дні я до нього ходила. Думаєте, він дурний був? Він розумів, що я пов’язана з військовими. Сказав: "Я здамся". Я відповіла: "Поговорю з хлопцями — як вони скажуть".
Хлопці сказали: "Усе, збираємося, всіх забираємо й виходимо", бо обстановка вже була така, загиблі хлопці лежали на позиції.
Спільний вихід із полоненим
Зв’язалися по рації із Січнем, із Віктором і повідомили, що виходимо. Ми чекали їх на горі. Переночували в підвалі, а вони вранці підійшли по сіряку. Ще день там перебули, Ахмета ж забрали. І він з нами тиждень.
29-го, перед виходом із села, зустріли штурмовиків. Вони проводили зачистку — противника навколо зайшло невідомо скільки. Хлопці показали, де можна перебути: "Там уже чисто, нікого немає".
По рації зв’язувалися з начальством, усі були в курсі. Нам наказали здати полоненого. Там було ще двоє полонених, хлопці сказали, що їх виведуть.
Життя після виходу: допомога бійців
Приїхала — нікому не потрібна. Пішла на Європейську, а їх одне цікавить: "Як ви з Токмачки вийшли?" Я плюнула й пішла до другого Пенсійного фонду. Поки вони там папірці пишуть — дадуть чи не дадуть, — за що мені жити?
А хлопці мені відразу скинули гроші на хату. Інакше б я десь бомжувала, парком ходила, по смітниках. Добре, що діти тут. Хлопці оплатили мені квартиру на десять місяців — я уклала договір. А шість тисяч квартира. Хто стільки грошей дасть?
Подяка військовим
Хлопці поділилися зі мною своїми кровними — ті, які там вистояли. На перший час допомогли.
І ще в мене є хороші товариші — військові медики, з якими я познайомилася ще 2023 року.
Богдан Пападін





