Україна на розтяжці: територія vs втрати

Цей допис вочевидь викличе багато критики. Бо він ставить питання, про яке наразі не прийнято говорити вголос. Сформулюю його так: чи є та ціна, яку Україна і всі ми НЕ готові заплатити за повернення усіх тимчасово окупованих територій?
Бо наразі з настроями "війна до повної перемоги над рашизмом" у нас все гаразд. Згідно з нещодавнім опитуванням Разумков Центр більше як 76% опитаних українців не вважають прийнятними будь-які територіальні поступки загарбникові. Ба більше, 63,4% респонедентів підтримують ведення бойових дій на території Росії, хоча лише 16,4% вважають, що в боях на території Московії мають брати участь ЗСУ.
Здавалося б з таким оптимістичним настроєм українського суспільства лише питання часу, коли останній російський загарбник буде вигнаний з українських земель. І мене не може не тішити така новонабута впевненість українців у своїх силах.
Непокоїть мене інше. За безсумнівним бажанням абсолютної перемоги над рашизмом та віри в неї не проглядається такого самого нестримного масового бажання наближати її власною участю. Та у разі потреби "покласти душу й тіло за нашу свободу". І тут виникає небезпечна дихотомія.
Бо війна – це не тільки віра в перемогу. Це ресурси: люди та зброя насмперед. І того і того на фронті відверто бракує. Втрати в боях за звільнення українських земель відчутні. Поповнення бойових частин проблемне. Чим коротший курс "молодого бійця" (хоча більшість фронтовиків далеко не молоді), тим більше в нього шансів загинути невдовзі після потрапляння на передок...
Черги до військоматів – далекий спогад, яким можна і варто пишатися, але – на жаль – не реалії сьогодення. Мобілізація досі відбувається часто-густо за радянською моделлю. От лише один приклад з почутих нещодавно. Чоловік за 50 вирішив вивезти свою родину на відпочинок у Карпати. На вулиці був примусово посаджений у воєнний автобус та відвезений на лікарську комісію. Після того як зʼясувалось, що в нього з дитинства немає однієї легені та низка операцій на хребті, його відпустили. Але зобовʼязали через два місяці зʼявитись на повторне обстеження. Напевно в надії, що легеня чудом виросте...
Тому в мене питання до моїх співвітчизників: як ваша віра в нашу повну та безумовну перемогу корелюється з особистим внеском у її наближення? Брак особового складу (а досвідчених, мотивованих бійців – і поготів) у бойових частинах – не секрет. Але навіть на "тилових фронтах" мотивацію допомогати часто-густо замінила мотивація заробляти на війні.
Наприклад, ми не тільки вивезли з Європи весь автомотлох, за утилізацію якого нерідко доплачують у заможніх країнах, не тільки підняли до небес ціни на броню, а й на місцевих СТО ставлення до автівок камуфляжного кольору скидається на ставлення цинічного лікаря до смертельно-хворого пацієнта: якщо неможливо вилікувати, то хоч заробимо.
Ми, #ПДМШ, дуже добре відчуваємо це на собі. Якщо рік тому нікому на думку не спадало брати з нас гроші за розміщення особового складу у прифронтових містах, то сьогодні стало правилом: плати або забирайся. Якщо в 2022-му році більшість керівників закладів охорони здоровʼя без вагань підписували відрядження нашим медикам-добровольцям для порятунку життя наших захисників на Сході, то зараз у столиці (і не тільки) все просто: бери відпустку – їдь на фронт... І таких прикладів безліч...
Менше за все я ремствую чи нарікаю. Ми свій вибір зробили ще далекого 2014-го. Підтвердили – на початку великої війни. І відтоді робимо все, аби наблизити нашу повну та безумовну перемогу.
Але боюсь, пасіонарна меншість не витягне цю війну. Замало вірити в ЗСУ (і ширше – в Сили оборони України) – потрібно ставати частиною цих сил. Воювати, донатити, волонтерити, лікувати...
Я знаю тільки один рецепт нашої перемоги – солідарність. Це коли чуже лихо сприймається як своє. Смерть чужої дитини на фронті – як своєї власної. Чужа потреба – як своя.
Такої солідарності все менше. Вона зміліла, наче Каховське водосховище після підтриву дамби. На трибунах все більше вболівальників із жовто-блакитними прапорами. На фронтових полях все менше тих, хто втомлений, хворий та виснажений продовжує чесно тягнути лямку цієї війни.
Тому, дорогі мої вболівальники за Україну, не дивуйтесь, якщо раптом Україні не залишиться ким воювати до переможного кінця – і на обрії замаячать перемовини із огидним агресором.
А якщо Ви дійсно вважаєте, що жодних перемовин з ворогом не має бути доти, доки останній російський солдат не залишить українську землю, – ласкаво просимо на фронт. Ті, у кого слова на 100% конвертуються у відповідні вчинки, викликають в мене лише на повагу та щиру шану. Врешті-решт саме від кількості таких щирих "дуерів" і залежить, скільки наших земель ми вигриземо назад у лютого та підступного ворога...
Але ваш совковий підхід я категорично не розділяю. Ви, мабуть, ніколи не переходили вулицю поза переходом, щоб не соромитись? Переді мною, поліцією, майбутніми поколіннями. Та й причини для цього бувають дуже різні.
о, дивний світ.
так, я переходжу дорогу виключно на зелений сигнал світлофору й виключно пішохідним переходом. й не через те, щоб мені не було соромно, а виключно тому, що хочу бути цивілізованою людиной й, окрім того, усвідомлюю свою відповідальність перед водіями.
щодо причин, то причини завжди: лінь й власне оте ваше совкове - "ніхто ж не бачить".
не знаю де живете ви, але в моєму місті пройди від 20 до 50 метрів вздовж дороги в потрібному тобі напрямку й буде пішохідний перехід.
Але я не погоджуюсь. Краще би ми не знали великої війни, зберегли людей і те що є. Робили реформи, вступали в ЄС і НАТО. І чекали момент Х щоб повернути все з найменшим супротивом.
Тепер маємо те що маємо. І не ясно як воно буде далі.
Но лучше положить десятки тысяч жизней и заминировать четверть Украины, чтобы ... а ничего.
Це просто капець.
Хто буде країну відбудовувати. Наше місто пусте, людей нема
Все очень просто: москали забрали Крым и ОРДЛО ? Ну окай, значит худеем на 80% территорий, а из остальной делаем богатую европейскую страну в составе НАТО.
Финляндия не рефлексировала по этому поводу, а стала развиваться дальше. Не бегала, не скакала, не пела гимны, не угрожала развесить москаляк по гиллякам.
Сейчас одна из самых сильных экономик Европы, страна которую безусловно берут в НАТО.
Потом когда Пу сдохнет, оно все равно вернется к нам.
И это лучше чем гробить там безвозвратно население, чтобы в итоге все получилось так же само, но с кровью.
Мир не живет по хотелкам, приходится выбирать из того что доступно к выполнению. Вон даже Пиня между куском земельки и дружбой со всем миром, выбрал кусок земельки и теперь за это расплачивается.
P.S. Відразу скажу, що я мобілізований кілька місяців тому і в ЗСУ. Незважаючи, що в мирний час я мав би бути непридатний мед чмошники визнали експресмедкомісією придатним і я вже в ЗСУ., хоч мені вже за 50 років і ношу дві пари окулярів, бо без них нфіга не бачу.
А тепер аргументуйте диванні вояки в чому я неправий!
Они же потом перебегут в Польшу или Венгрию, а мы, раненные, будем жить здесь, никому не нужные, и слушать вот это "я вас туда не посылал".
Сейчас готовимся опять пойдем в движ в боевую часть !!!
Все буде Україна
Жаль, що деякі недалекоглядні коментатори заперечують очевидні факти
P.S. А ціна Перемоги захмарно висока, тому що з життів кращих вона буде складатись, тому що 73% повелися на маніпуляції, клоунів та серіали. І нам з вами жити в одній країні. І нам ще треба навчитись не ненавидіти вас за оцей вибір 2019.
Але маю питання - агресор точно піде на перемовини?
Втрата територій буде гарантувати збереження життів, чи це дасть агресору змогу краще підготуватись до війни???
І невеликий приклад з історії - втрати Фінляндіі з населенням 3,7 млн (три мільона сімсот тисяч)
Зимова війна 1939-1940 - 26 тис. загиблих (у цій війні фіни майже не мали танків та літаків)
Війна Продовження 1941-1944 - 59 тис. загиблих (спочатку фіни наступали і проривали радянську оборону)
На рахунок мобілізації, то мене теж дивує коли воїнком з мого міста купує 2гу квартиру у моєму будинку, чи те що більшість мобілізованих з сільської місцевості, а по Києву вільно ходять підкачані напів-підари яким байдуже на все.
А про відношення до військових то взагалі "шик" мій сусід лікується відпустили додому зарплатня 500 грн...
Я не знаю про що думають "слуги урода" але здається вони хочуть все спустити все на тормозах...
Німеччині, як і іншим європейським державам (за винятком Польщі, країн Балтії та Північної Європи), бракує політичної волі для вжиття ефективних заходів як для зміцнення власних збройних сил, так і для постачання Україні ***********.