Україна на розтяжці: територія vs втрати

Цей допис вочевидь викличе багато критики. Бо він ставить питання, про яке наразі не прийнято говорити вголос. Сформулюю його так: чи є та ціна, яку Україна і всі ми НЕ готові заплатити за повернення усіх тимчасово окупованих територій?

Бо наразі з настроями "війна до повної перемоги над рашизмом" у нас все гаразд. Згідно з нещодавнім опитуванням Разумков Центр більше як 76% опитаних українців не вважають прийнятними будь-які територіальні поступки загарбникові. Ба більше, 63,4% респонедентів підтримують ведення бойових дій на території Росії, хоча лише 16,4% вважають, що в боях на території Московії мають брати участь ЗСУ.

Здавалося б з таким оптимістичним настроєм українського суспільства лише питання часу, коли останній російський загарбник буде вигнаний з українських земель. І мене не може не тішити така новонабута впевненість українців у своїх силах.

Непокоїть мене інше. За безсумнівним бажанням абсолютної перемоги над рашизмом та віри в неї не проглядається такого самого нестримного масового бажання наближати її власною участю. Та у разі потреби "покласти душу й тіло за нашу свободу". І тут виникає небезпечна дихотомія.

Бо війна – це не тільки віра в перемогу. Це ресурси: люди та зброя насмперед. І того і того на фронті відверто бракує. Втрати в боях за звільнення українських земель відчутні. Поповнення бойових частин проблемне. Чим коротший курс "молодого бійця" (хоча більшість фронтовиків далеко не молоді), тим більше в нього шансів загинути невдовзі після потрапляння на передок...

Черги до військоматів – далекий спогад, яким можна і варто пишатися, але – на жаль – не реалії сьогодення. Мобілізація досі відбувається часто-густо за радянською моделлю. От лише один приклад з почутих нещодавно. Чоловік за 50 вирішив вивезти свою родину на відпочинок у Карпати. На вулиці був примусово посаджений у воєнний автобус та відвезений на лікарську комісію. Після того як зʼясувалось, що в нього з дитинства немає однієї легені та низка операцій на хребті, його відпустили. Але зобовʼязали через два місяці зʼявитись на повторне обстеження. Напевно в надії, що легеня чудом виросте...

Тому в мене питання до моїх співвітчизників: як ваша віра в нашу повну та безумовну перемогу корелюється з особистим внеском у її наближення? Брак особового складу (а досвідчених, мотивованих бійців – і поготів) у бойових частинах – не секрет. Але навіть на "тилових фронтах" мотивацію допомогати часто-густо замінила мотивація заробляти на війні.

Наприклад, ми не тільки вивезли з Європи весь автомотлох, за утилізацію якого нерідко доплачують у заможніх країнах, не тільки підняли до небес ціни на броню, а й на місцевих СТО ставлення до автівок камуфляжного кольору скидається на ставлення цинічного лікаря до смертельно-хворого пацієнта: якщо неможливо вилікувати, то хоч заробимо.

Ми, #ПДМШ, дуже добре відчуваємо це на собі. Якщо рік тому нікому на думку не спадало брати з нас гроші за розміщення особового складу у прифронтових містах, то сьогодні стало правилом: плати або забирайся. Якщо в 2022-му році більшість керівників закладів охорони здоровʼя без вагань підписували відрядження нашим медикам-добровольцям для порятунку життя наших захисників на Сході, то зараз у столиці (і не тільки) все просто: бери відпустку – їдь на фронт... І таких прикладів безліч...

Менше за все я ремствую чи нарікаю. Ми свій вибір зробили ще далекого 2014-го. Підтвердили – на початку великої війни. І відтоді робимо все, аби наблизити нашу повну та безумовну перемогу.

Але боюсь, пасіонарна меншість не витягне цю війну. Замало вірити в ЗСУ (і ширше – в Сили оборони України) – потрібно ставати частиною цих сил. Воювати, донатити, волонтерити, лікувати...

Я знаю тільки один рецепт нашої перемоги – солідарність. Це коли чуже лихо сприймається як своє. Смерть чужої дитини на фронті – як своєї власної. Чужа потреба – як своя.

Такої солідарності все менше. Вона зміліла, наче Каховське водосховище після підтриву дамби. На трибунах все більше вболівальників із жовто-блакитними прапорами. На фронтових полях все менше тих, хто втомлений, хворий та виснажений продовжує чесно тягнути лямку цієї війни.

Тому, дорогі мої вболівальники за Україну, не дивуйтесь, якщо раптом Україні не залишиться ким воювати до переможного кінця – і на обрії замаячать перемовини із огидним агресором.

А якщо Ви дійсно вважаєте, що жодних перемовин з ворогом не має бути доти, доки останній російський солдат не залишить українську землю, – ласкаво просимо на фронт. Ті, у кого слова на 100% конвертуються у відповідні вчинки, викликають в мене лише на повагу та щиру шану. Врешті-решт саме від кількості таких щирих "дуерів" і залежить, скільки наших земель ми вигриземо назад у лютого та підступного ворога...