Зрада чи перемога, або до чого тут формула Штайнмаєра

Дякую Юрію Бутусову за чудову статтю https://censor.net/…/formula_shtayinmayiera_ustupka_puti…, яка стала стартом справжньої (!) аналітичної дискусії щодо так званої формули Штайнмаєра. Також із задоволенням прочитав матеріал Сергія Сидоренка та Юрія Панченка https://www.eurointegration.com.ua/articl…/2019/…/2/7101433/ на Європейській правді.

Але такої аналітики критично мало. На жаль, і до цих пір переважний вуличний мейнстрім супільного дискурсу у цій темі відбувається за усталеною парадигмою: я не читав, але категорично підтримую (не підтримую) формулу Штайнмаєра, все пропало, зрада — перемога. При цьому, за даними соціологічної групи "Рейтинг" 60% опитаних https://www.pravda.com.ua/news/2019/10/2/7227900/ взагалі не уявляє, що то за такий "звір", що то за такий чемодан без ручки — ота сама славнозвісна формула. Щоби зняти недомовленості, із самим формулюванням можна ознайомитися за цим посиланням https://www.pravda.com.ua/news/2019/10/2/7227876/.

А якщо говорити по суті, то ця формула стосується закону, який запускає вибори на території окупованого Донбасу, визнання їх законними та надання старту фактичної автономії цих територій.
До речі, відповідно до Мінських домовленостей, які підписав п‘ятий Президент України Петро Порошенко, Верховною Радою України у 2014 році був прийнятий Закон про особливості місцевого самоврядування в окремих районах Луганської та Донецької областей, якій діє і до сьогоднішнього часу. Про першу версію цього закону я висловлювася https://blogs.pravda.com.ua/authors/zhdanov/54198d369d05c/ тут. В остаточній редакції закону (ухваленій в 2018 році) практично нічого не змінилося https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1680-18#n5, окрім перехідних положень, які продовжили його дію до 31 грудня 2019 року.

Потрібно розуміти, що нинішні події є наслідком всієї історії України, починаючи з 2014 року. Суб‘єкти політики, як правило діють в певних координатах, заданих до них і не завжди саме цими політиками.

Варіантів дій у нинішнього Президента України Володимира Зеленського було за великим рахунком три:
1) діяти у руслі Мінських домовленостей, зрозуміло із тими нюансами, як це розуміє нова владна команда;
2) рішуче заявити про їх розірвання та запропонувати свою альтернативу: наступ на Москву, ну, або про повну капітуляцію України:);
3) взагалі нічого не робити, якось там все саме розсмокчеться.

Глава держави обрав перший варіант.
З цього випливає головне — справа не лише у формулі. Справа у послідовності дій виконання Мінських домовленостей.

Чітко вималювалися дві альтернативи.
Перша. Послідовність, яка відповідає українським національним інтересам — спочатку безпека, потім вибори. Тобто спочатку вивід російських військ, розброєння проросійських бойовиків, перехід контролю за україно-російським кордоном до наших прикордонників. А потім вибори.

Друга. У Росії логіка абсолютно протилежна: спочатку вибори , а потім ми будемо подивитися...

Президент України Володимир Зеленський заявив, що розуміє пріоритетність послідовності дій "спочатку безпека, потім вибори". Але зараз це лише лише його слова, які не закріплені на міжнародному рівні. У Мінських домовленостях перераховані всі ці пункти, але не послідовність їх виконання.

А отже, головне завдання глави держави та української дипломатії на наступній зустрічі у Нормандському форматі — це закріплення послідовності виконання Мінських домовленостей: спочатку безпека, потім вибори.

А вже за результатами цієї зустрічі будемо переходити до дискусії у форматі: зрада або перемога.