Школа славослів'я імені Зеленського: сідайте, два

На день народження президента Зеленського - 25 січня, якщо хто забув - "радник із пропаганди" президентського офісу Михайло Подоляк написав у ФБ вітальний пост, і цей пост дуже швидко набрав понад 5 тис. реакцій та спричинив міні-скандал. Ну, бо куди ж одне без іншого?

Причиною в обох випадках став стиль, який я особисто визначив би як "лестощі на грані фолу". Ну бо місцями це реально схоже на, даруйте, стьоб.

"Мой Президент" у виконанні Подоляка - це людина, яка прийшла зробити з вічних скигліїв бадьорих і впевнених в собі людей, але якій - ви не повірите - постійно заважають! Не вловлюєте в стислому перекладі? Процитуємо автора (зберігаючи авторську пунктуацію):

"Он же предложил стать нам чуточку другими. Более взрослыми что/ли. Более современными. Более честными. И менее завистливыми, менее ноющими о своих неудачах или бесконечно жалеющими самих себя..."

А вже за кілька абзаців - про тих, хто заважає: "...обиженное старичье никуда не делось - ресурсы есть, медийка есть, жажда только усилилась". І пішли, і пішли.

Загалом весь пост відсотків на 73 ;) складається з отого самого скиглення і "нескінченних скарг" на ворогів та обставини. Хоча, здавалось би, це має бути характерним "для страны, в которой всегда считалась изысканной доблестью своеобразная хуторская хитрость" - але ніяк не для Зеленського, здатного "продолжать каждый день брать на себя ответственность" і взагалі "быть лидером, которого никогда не было в современной Украине".

Анекдотичний контраст між вихвалянням здатністю "брати на себе відповідальність" і скаргами на все на світі - це варіація на тему відомої історії "Вбити дракона", коли герой перетворюється на переможеного ним супостата. Тільки у вигляді фарсу. Коли під час президентської кампанії фанати Володимира Зеленського закидали Петрові Порошенку схильність скрізь шукати ворогів, з цим можна було погоджуватися чи сперечатися; коли виявилося, що і сам Зе разом зі своєю командою ледь не в усіх своїх ляпах винуватить інших - причому вже переможених! - це можна було виправдовувати чи критикувати; але тепер, під кінець другого року президентської каденції Володимира Олександровича, з цього не хочеться вже навіть сміятись.

Незалежно від того, наскільки реальний Порошенко відповідав образу самозакоханого й агресивного політикана, який активно розкручували його опоненти, сьогодні цьому образу - принаймні, в зовнішніх виявах самозакоханості - все більше відповідає Зеленський. Можливо, це передається через стадіонне повітря. Можливо також, що деяких соратників президента Зеленського оплачують оті самі вороги, що прагнуть з нього познущатися. Ясно одне: якщо комунікаціями в офісі президента займаються майстри дифірамбів - значить, комунікація у формі дифірамбів президента влаштовує.

При цьому не можна не помітити, що конкретні дифірамби пана Подоляка чітко влучають у народне архетипічне. Президенту заважають опоненти, невіра суспільства, відсутність нових облич (пише пан Подоляк), тож хіба можна вимагати від нього негайних успіхів? "Та звичайно, та ми ж розуміємо!", - думають (мабуть) саме ті виборці, які проголосували ні за що інше, як за обіцянки нових облич і негайних успіхів!

І є підозра, що ці люди геть не бачать в цьому суперечності. Бо хто ж поспішає бачити, що суперечить сам собі.

Втім, для різноманітності не будемо тут про Великий та Мудрий Нарід. Хоч би тому, що саме в цьому випадку його думка значення не має. Значення має тільки те, наскільки персонально Володимир Зеленський схильний "вестися" на грубі лестощі. Бо це ж - елементарний тест на адекватність.

Автор цих рядків хотів, до речі, перевірити, чи немає під постом Михайла Подоляка лайку від Володимира Зеленського - але, мусить покаятися, так і не знайшов часу переглянути всі п'ять з половиною тисяч реакцій. Моїх власних ФБ-френдів, між іншим, там знайшлося лише 36. З них 17 поставили звичайні "лайки", 17 - смайлики реготу, 1 - "сердечко" і 1 - "сльозу". По-своєму не гірше за соціологію, чого вже там.