Волонтерський фронт: у в’язницях днр і лнр
Це той рідкісний випадок, коли зроблена велика робота, але автор не знає, що з цим робити. До 24 лютого 2022 року я майже дописав книгу про волонтерський рух в Україні, що фінансово підтримував фонд "Відродження". Це не академічна книга. Вона складається з ряду розповідей про людей, які вважали себе волонтерами, або волонтерили просто за покликом душі, не називаючи себе волонтерами
Я був уже в передчутті свіжого видання. Аж раптом Путін почав свою безумну авантюру. І стався такий сплеск волонтерської активності, що у порівнянні з цим масштабом мої розповіді об’єктивно перетворювалися на дрібній епізоди. Тож, видання книги саме з моїм підходом втрачало сенс.
Я досі з цього приводу переживаю. Книгу, звісно, видавати не буду. Але все ж таки вирішив надрукувати найцікавіші уривки з неї.
Усвідомлюю, що у героїв книги багато що змінилося. Мої публікації зафіксували їхній стан на 24.02. 2022 року.
Тут дві докладні розповіді про те, як одна волонтерка визволяла колег із неволі в днр, а друга про те, як волонтерка потрепали в полон у лнр.
Волонтерка мимоволі.
Колишня донеччанка, юристка Лілія Вірьовкіна у 2014–2015 роках займалася визволенням полонених з "підвалів" "ДНР". Потім виїхала у вільну Україну та надає юридичні послуги переселенцям з Донецької й Луганської областей. Вона розповіла, як допомагала звільняти цивільних бранців в окупованому Донецьку.
Зникнення колег
Волонтеркою я стала вимушено. В кінці літа 2014 року у Донецьку зникли троє працівників нашої фірми. Я тут і далі не називаю прізвища, щоб не підставляти людей, які залишилися на окупованій території.
Фірма займалася виготовленням склопакетів. Хлопці повезли вантажівкою продукцію до наших партнерів і перестали виходити на зв’язок.
До приходу російських військ у нас все було більш-менш схоже на театр. Коли ж вони прийшли, то почалися грабунки магазинів, банків, зґвалтування. Тому зникнення людей — це вже стало не чимось новим.
Працівники фірми знали маршрут, за яким поїхали зниклі колеги, і вирушили на пошук. З’ясували, що вони зупинилися, бо, як потім дізналися, в них закінчилося пальне — один пішов шукати, а двоє лишилися в машині. Це трапилося в Будьонівському районі, в приватному секторі. Їх поклали обличчям на асфальт. Третій, коли повернувся, то теж ліг з ними. Їх забрали разом з автомобілем. Це був батальйон "Оплот" — щось на зразок Нацгвардії в Україні.
Керівництво фірми кудись телефонувало, домовлялося. Але в них нічого не вийшло. Тим часом мами та дружини колег щодня приходили й вимагали щось зробити.
Поради в "народном совєтє"
Я вирішила спробувати знайти їх і звільнити. Пішла до колишньої обласної державної адміністрації, де розмістилися органи влади так званої ДНР — голова "ради міністрів" Олександр Захарченко і їхній ніби парламент "народний совєт".
Зазвичай я мала довге волосся, макіяж — симпатична, приваблива дівчинка. Але туди прийшла у шинелі, солдатських черевиках, без макіяжу, з коротким волоссям. Тоді вже традиційними стали зґвалтування, і я мусила не провокувати. А ще Захарченко заявив, що жінки, які після шостої вечора сидять по ресторанах — це погані жінки, якщо з ними станеться щось, то захищати їх не будуть.
Ліля Вірьовкіна. В офіційні установи окупантів ходила у шинелі, солдатських черевиках та без макіяжу
На моїй попередній роботі, в обласному управлінні Комісії з цінних паперів, була жінка, дочка якої — актриса — знімалася в кіно. Їй для зйомок видали такий одяг. Її мати подарувала мені його, щоб я вдома у дворі поралася по хатніх справах. Одяг мені знадобився під час походів до "днрівських начальників".
До колишньої ОДА стояла величезна черга. На третьому поверсі вирішувалися економічні, побутові, житлові питання. Туди черга якось рухалася. А на восьмий поверх не було жодної гарантії потрапити. Там сиділи "депутати". Чергу контролювали озброєні охоронці.
У черзі були "депутати парламенту" так званої ЛНР. Так би мовити, братньої республіки. Вони сказали це охоронцям, а вони їх все одно не пускали. Вони написали записку, просили мене передати колегам із "парламенту" так званої ДНР. Але при цьому не читати написане. Такі чудові відносини між двома утвореннями.
Люди повідомляли охоронцям про свої справи, і ті вже вирішували, кого пропускати. Я там простояла три чи чотири дні. Охоронці вже мене знали. Нарешті в мене тицьнули пальцем і запросили в середину з якимось чоловіком.
Жінка в натовпі влаштувала істерику, бо вона стояла вже два тижні, а я лише кілька днів, однак мене пропустили першою.
При вході металошукач. Мене попросили залишити речі на столику. Обшукали. Це робив чоловік. Там не було сексуального підтексту, але все одно я мала неприємні хвилини.
На восьмий поверх я і ще один відвідувач підіймалися пішки. Між поверхами біля вікон стяли потужні кулемети, спрямовані на натовп. Думаю, на випадок заворушень.
На кожному поверсі нас приймав автоматник і передавав своєму наступнику. Коли мене завели до кабінету, то автоматник залишився у мене за спиною. У кабінеті сиділо кілька людей. Не пам’ятаю точно скільки.
Я виклала суть справи. Сказала, що мої колеги вже близько місяця невідомо де. Просила звернутися до батальйону "Оплот" з вимогою їх повернути. Бо місяць — це занадто.
Мені відповідали, мовляв, хто я така, щоб давати оцінки занадто вони сидять чи не занадто. Оці так звані депутати — це вихідці з Донецька, вони зненацька стали начальниками й усвідомлювали свою вищість. Тому так і розмовляли.
А я звикла у державних органах України спілкуватися вільно, вимагати щось. Тим більше після кількаденного стояння в черзі в мене стан був емоційно нестабільним. Я почала підвищувати голос.
І один з депутатів брутально пожартував: "Ви на килимі стоїте. Вас зараз підстрелять і у килим завернуть". А автоматник за моєю спиною переклацнув затвор. Я йому відповіла: "Стріляйте".
Вони побачили мою впертість. Один із них вивів мене у коридор і там відверто зі мною поспілкувався. Пояснив, що Захарченко питання полону не вирішує і взагалі керує батальйонами лише формально. Навіть "Оплотом".
Фактично батальйони підпорядковані росіянам. Також він не радив ходити у батальйони, навіть якщо знаєш, що саме там полонені. Бо батальйони некеровані, і це може погано закінчитися. А тим більше не варто носити гроші у батальйони як викуп, бо це їх розбещує. Крім того, гроші можуть взяти й нікого не віддати.
Ще радив робити все тихо і не піддавати розголосу свої справи. Бо коли розходиться інформація про когось, то ціна полоненого зростає. Ну і, сказав, не варто займатися військовими, бо тоді точно загримиш "на підвал", адже щодо військових шукають усі можливі їхні контакти.
А питання цивільних полонених вирішуються у колишньому СБУ, де сиділи росіяни. Як я потім з’ясувала, — російські спецслужби.
Я вийшла звідти ошелешена. Стільки часу витратила лише для того, щоб дізнатися, де насправді вирішується питання. Якась жінка підійшла до мене і запропонувала піти випити кави, бо я була смертельно бліда.
СБУ, де сиділи росіяни
Я кілька днів провела вдома у коматозному стані. Ридала несамовито. Але врешті заспокоїлася і подалася до СБУ. Колеги відвезли мене з офісу машиною. Там теж стояла черга. Було багато матерів і дружин ув’язнених чоловіків. Атмосфера дуже знервована.
Я розповіла охоронцю суть питання. Через деякий час він підійшов до мене з телефоном і простягнув трубку. На тому кінці був дуже ввічливий чоловічий голос. Я описала ситуацію. Мій співрозмовник, очевидно, записав дані. Пообіцяв розібратися. Я сіла в машину і поїхала назад.
Дорогою думала, що я прокололася, адже не залишила номера свого телефону. А також під назвою нашої фірми, яку я йому повідомила, зареєстровано два підприємства, і мене можуть не знайти.
Від колишнього СБУ до нашого офісу хвилин 15 їхати. В офісі мене вже зустрічав керівник і сказав, що мені телефонують на стаціонарний. Виявилося, що мій співрозмовник у будинку СБУ все з’ясував і телефонував повідомити, що наші хлопці відправлені на "нуль", тобто на передову тягати трупи.
Це була загальновідома інформація: на "нуль" відправляли переважно безхатьків і наркоманів. Вони звідти не поверталися.
Я від нервового напруження мало не істерику влаштувала. Мій співрозмовник мене не перебивав. Коли я закінчила, обіцяв все владнати.
Через тиждень наші хлопці повернулися додому. Здається, повернули й машину, але я точно не знаю.
Хлопці нічого не розповідали про свій полон. Думаю, що їх суворо попередили тримати язика за зубами.
Після того я подала оголошення у соцмережі, в якому пропонувала юридичні консультації та визволення цивільних з полону. Саме цивільних, бо інтерес до справ військових, як мені настійливо пояснювали, міг закінчитися "підвалом".
Військові справи — це будь-які фотографування, непідкорення владі та військовим, проукраїнські написи на стінах, нарікання на життя в "ДНР". Все інше — цивільні справи, навіть вбивства невояків і неурядовців "ДНР" вважалися цивільними справами.
До мене зверталися, зокрема, і з проханням визволити когось із полону. Я діяла за вже відпрацьованою схемою. Збирала дані, ішла до будинку колишнього СБУ, там отримувала телефон від охоронця, диктувала дані телефоном і чекала результату.
Я брала за це зовсім помірковані гроші, десь у межах 500 гривень. Тоді ціни росли божевільними темпами, а мені треба було за щось жити.
Після того повернулися шість або сім осіб, при цьому не факт, що саме моя роль була вирішальна. Адже більшість із тих, за яких я клопотала, не повернулися. Мені нічого не пояснювали, просто я тільки диктувала імена та факти, а вони самі вже вирішували. Або повертали мовчки, або просто тиша.
А 2015 року я виїхала спершу до Івано-Франківська, потім до Дніпра, а з 2020-го живу в Києві.
Те, що я розповіла, виглядає не вельми привабливо. Бо звільнення — це рутинна і тиха робота. Тому я не дуже довіряю тим особам, які подають себе як визволителів-героїв.
Ієрархія "ДНР". Захарченко на найнижчому щаблі
Справами військовополонених займався найвищий рівень в ієрархії так званої ДНР — спецслужби Росії. Вони мали "пропустити" людину через себе, виявити її цінність. Вони мали право наказувати нижчим рівням в ієрархії.
Другий рівень: ватажки батальйонів "ДНР". Ці мали про всіх полонених звітувати найвищому рівню. Але часто шахраювали — продавали полонених або обмінювали на своїх і не ставили до відома вищих.
Таким волонтерам, як я, було заборонено у це влазити та грати у цю фігню. Після 2015 року цей "магазин продажу" закрили з боку РФ, збільшили нагляд за ними.
Третій рівень: поліція, прокуратура та "Міністєрство госбєзопасності (МГБ) "ДНР". Вони мали доступ до цивільних полонених, мали власні фонди. Можна було забрати без коштів, доволі легко. Могли дізнатись деяку інформацію про військових, але не лізли у цей напрямок. Ще, як я розумію, "МГБ" (це набрані із місцевих та найманці) були допущені спецслужбами РФ до публічних катувань, як-от у в’язниці "Ізоляція".
Четвертий рівень взагалі не мав жодного впливу на військовополонених. Це Захарченко та його "депутати", а ще всякі пішаки типу Губарева. Цей рівень придумали для нас, щоб показати, що типу хтось із місцевих цим всім керує.
Насправді Захарченко був лише обличчям. Він не мав права відпускати військових. Він міг, звичайно, щоб не бути лохом в очах "гостя з України", сказати, що він може військового полоненого відпустити. Ну просто для гарного слівця.
Але якби це він сказав навіть мені чи комусь іншому із місцевих волонтерів — побачив би посмішку типу "не звезди", "рамси поплутав".
Об неї тушили недопалки
Вікторія Кононова розповіла докладно як разом з чоловіком Олександром потрапила у полон через своє волонтерство. Вона в деталях передала атмосферу і звичаї у в’язницях так званої луганської народної республіки. Вона була героїнею документального фільму "Крихка свобода".
На жаль, герої цієї розповіді вже не живі. Вікторія померла від раку. А її чоловіка вбили російські загарбники після початку широкомасштабного вторгнення – просто застрелили в його ж власному будинку.
Світла їм обом пам’ять.
Передісторія
Вікторія Кононова, фермерка з-під Сєвєродонецька Луганської області. За фахом лікар-епідеміолог .
Ми з чоловіком жили своїм життям. Влітку 2012 року переїхали з Сєвєродонецька до селища Воронове.
Я за фахом лікар-епідеміолог, закінчила петербурзький медичний університет в Росії. Повернулася на батьківщину - до Сєвєродонецька. Працювала за фахом. Потім кардинально змінила професію. Стала дизайнером меблів. Але з приходом Віктора Януковича на посаду президента я зрозуміла, що бізнесу капець. Загальна негативна ситуація позначилася на наших замовленнях. У нас замовники були середній клас плюс. Доходи в людей зменшилися, і ми це відчули.
2012 року ми з чоловіком Олександром Кононовим купили в селищі хату і вирішили стати фермерами. Спершу мали чотирьох кіз, довели до п’ятдесяти. Ми заглибилися в свої сільські справи, і до травня 2014 року в нас навіть інтернету не було. Новини дізнавалися, коли раз на тиждень виїздили у місто. Або поговорили з кимось.
Майдан пройшов не те, щоб повз нас. Просто у нас була своя війна. Відголосок приходу до влади Януковича – під прес рейдерів, пов’язаних з тодішньою владою, потрапив член сім’ї. Ми намагалися йому допомогти.
Розквітло рейдерство. У рідного брата чоловіка було найбільше агентство нерухомості в Северодонецьку. Захотіли віджати. Засунули його до в’язниці. Ми боролися за його звільнення.
Після так званого референдуму про створення "луганської народної республіки" його відвезли до в’язниці у Луганську. Він був тим в’язнем, з якого можна було скачати бабло.
Під час Майдану і після нього нагніталася істерія в ЗМІ. Було дуже прикро спостерігати, як народ втрачає здоровий глузд. Були собі люди як люди і раптом перетворилися на озлоблених людців. Все наше найближче оточення, мої подруги, з якими дружили по десять років, навіть довше, зі школи - виявилося, що вони "по інший бік барикад".
З однією парою ми дружили сім’ями. Дуже спокійні, домашні, інтелігентні - і він і вона. І раптом він, добряк і порядна людина, каже: "Ці бандери кляті, недарма ми їх в армії били".
Зателефонувала знайома, яку я непогано знала. Вона була загалом аполітична, мала освіту психолога, диплом бакалавра. Працювала в Москві якийсь час, сімейні зв’язки з Росією (як і у багатьох, особливо на Донбасі). В неї був панічний стан.
Вона каже: "Я не розумію, що відбувається, але мені страшно. Нас будуть вбивати?". Я: "Чому?". Вона: "Я російською розмовляю – значить, я "москалька" і мене будуть вбивати". І це психолог, людина, яка має знатися на тому, як працює психіка, як з’являються страхи. Так працює пропаганда.
Запросили її до себе. Ми проговорили години чотири, все розклали їй по поличках – "дивись, ось тут - відверта брехня, тут – маніпуляції, тут – гра на емоціях". Здавалося, вона все зрозуміла і ніби заспокоїлася. За два дні зателефонувала: "Я боюся, нічого не можу з собою зробити. Я їду". Поїхала до Москви.
27 лютого день народження мого дядька. (І це був той самий день, 2014 року, коли росіяни захопили урядові будинки в Криму – Ю.Л.) Він військовий пенсіонер і живе в Криму. Того дня я телефоную привітати його. Він каже: "Ти ж чула , що до вас їдуть бандерівці. Вони будуть вішати, вбивати і ґвалтувати. Ти навчалася в Росії. В тебе батько комуністом був, дід був. Тобі гаплик. Тікай!".
Я засміялася: "Що за маячна? Не верзіть дурниці". На той час я ще сміялася. А потім стало не до сміху.
Завдання всієї інформ-кампанії було: викликати страх. Російська пропаганда і місцева пропаганда працювали на повну котушку. Коли людина боїться, її здатність до критичного мислення втрачається. Люди реально боялися.
6 квітня 2014 року в Сєвєродонецьку планувався флешмоб "За єдину Україну". Люди планували просто розгорнути державний Прапор і заспівати Гімн України. Прийшли з дітьми, з прапорцями та синьо-жовтими кульками в руках.
А навпроти них стояв оскаженілий натовп. Туди підвезли два автобуси тітушні. Вони почали виривати з рук і роздирати прапор, пропалювати недопалками повітряні кульки, штовхати і жінок, і чоловіків, когось повалили на землю й били. Про ці події я дізналася вже пізніше з розповідей друзів, з фото та відео того мітингу.
У травні окупували Сєвєродонецьк. Туди прийшли такі собі казаки "всєвєлікаго войска донского", озброїли місцевих маргиналів. Добралися і до нашого селища. Через два двори був осередок бойовиків. Казаки якісь і місцеві бандюки, які записалися в ту дурнувату армію такої самої дурнуватої "луганської народної республіки". Господар будинку теж записався.
Якось влаштували стрільбище перед двором. Пішла їм "вправляти мізки", бо і діти можуть з провулків вискочити, і худоба. Розмовляла матюками — зрозумілою їм мовою. Припинили стріляти.
До сусідів прийшли, вимагали віддати майно на потреби "республіки", інакше заберуть сусіда на підвал. Зброєю погрожували. Сусідка Леся прибігла до нас.
Я її відпоювала валер’янкою. Сиділи на ґанку і видивлялися, що відбувається в їхньому дворі, поки мій чоловік пішов сусіда відстоювати. Нікого не вбили, не побили, на підвал не забрали, але ми всі вже знали, що людей і грабують, і забирають, і зникають люди.
Ми жили собі своїм життям. Самі себе забезпечували. Нікого не чіпали. Добропорядні громадяни. І раптом з’являється якась гопота зі зброєю і починає односельців учити життю, намагається відібрати майно.
Нас не чіпали, але ми розуміли, що рано чи пізно і до нас у них руки дійдуть. Ми сподівалися на те, що українська армія нас визволить, чекали на це. Але час йшов, а ми так і лишалися під владою бандюків. Сидіти, склавши руки, не було сил, і я почала шукати однодумців. Мені чомусь здавалося тоді, що всі з проукраїнською позицією поїхали.
Тим не менше, почала обдзвонювати своїх колег, з якими раніше на фірмі працювали, колишніх однокласників, інших знайомих. Обережненько розпитувала. Бо час такий, що відверто скажеш про свої погляд - і опинишся на підвалі. Потихеньку знайшла тих, хто був притомний.
В червні побачила ролик про волонтерку Таню Ричкову, яка сама їздила і возила допомогу українським воїнам. Її приклад надихав.
Наша "Газель" стояла під вікнами, ми останнім часом мало куди нею виїжджали, бо не хотіли, щоб її віджали і щоб вона приносила користь ворогу. І після того відео ми з чоловіком вирішили, що час їй попрацювати для нашої армії.
У чоловіка були контакти з командиром одного з підрозділів в добровольчому батальйоні "Айдар", який розташувався у нас на Луганщині. З’ясували їхні потреби.
Намаринували м’яса, консервацію. Це наша продукція була. Наші однодумці зібрали щось із ліків. І ми поїхали. Вперше ми потрапили в "Айдар" десь 26 червня 2014-го року.
І в той же час друзі попросили нас зустріти хлопця-волонтера із Закарпаття і провести до його підопічних у 128-й бригаді. Він їм віз прилад нічного бачення і щось ще. Ось так ми потрапили до 128-ї. Вони стояли під Комишним, між окупованою Станицею Луганською і російським кордоном. Далі ми вже самі зі своїми друзями намагалися їм допомагати, бо від нас до них було набагато ближче, ніж від Ужгорода.
Дорогою до них познайомилися з іншими військовими – з 13-го Чернігівського батальйону, з 30-ї бригади, у них теж питали про потреби та намагалися їм допомогти, наскільки могли.
Арешт
В той день ми дізналися, що Сєвєродонецьк і Вороново, де ми мешкали, звільнили від бойовиків. Ми знаходились саме на базі "Айдару" в Щасті і збирались відвезти посилки своїм в 128-му та нарешті повернутися до вже звільненого дому, де не були кілька днів.
Ми забрали з "Нової пошти" відправлення, які нам треба було відвезти у 128-му бригаду. Перед тим нас просили мобільники купити. Я знайшла через інтернет дешевші, і їх нам прислали на "Нову пошту". Забрали також посилки для бійців.
Тоді так практикувалося. Посилали на відділення пошти, волонтери забирали і везли у розташування частини.
На той момент 128-му перекинули з Комишного Станично-Луганського району до Веселої Тарасівки Лутугинського району Луганщини. Це з іншого боку Луганська. Незнайома дорога - і ми трохи заблукали. До того ж, було геть неясно, які населені пункти наші, а в яких – ворог. Тоді наші активно наступали, точилися бої, дислокація постійно змінювалася.
Під’їжджаємо ми до якогось блок-посту. Перед ним вантажівки стоять з причепами. Через них не видно було чий там прапор. Та й прапору там ніякого не було. Об’їжджаємо вантажівки, під’їжджаємо, а там сидить навпочіки якесь створіння, схоже на бомжа, з автоматом і без знаків розрізнення. Я зразу зрозуміла, що вскочили в халепу. У мене все опустилося. Але не втрачала надію, що вдасться проскочити.
У наc вся "Газель" була жовтим скотчем обклеєна, бо напередодні допомагали вивозити бійців та боєприпаси на бойові . Це був розпізнавальний знак наших в той період, щоб вони не переплутали в бою своїх з чужими. Я сподівалася, що не всі вороги це знають.
Питають: "Чому ви їдете?".
Я кажу, що по селах їздимо, продаємо печиво.
Вони просять відкрити машину. А там - коробки з написами "Передова SOS", з яких одразу видно, що це посилки для бійців української армії. Зловилися ми, голубчики.
Вони викликали головного.
Мені в той момент зателефонувала подруга волонтерка. Я сказала, що ми на блок-пості. Але ж не могла сказати, що на сепарському.
Забрали мобільні.
Відчувала себе наче ми під скляним ковпаком, відрізані від всього нормального – і в часі, і в просторі, і водночас ніби все це не з нами відбувається.
Нас з чоловіком поставили до стіни. Хотіли обличчям до стіни. Але я відмовилася. Ми стояли обличчям до них, а вони з автоматами, наведеними на нас. І ми навпроти – беззбройна жінка і чоловік на протезі і з однією рукою. Ногу і руку він втратив за кілька років до того через аварію з щепнедробилкою.
У моєму мобільнику було достатньо компромату. Нас просили передати прилад нічого бачення. Я сфотографувала хлопця з нічником, щоб відзвітувати. Він був у балаклаві.
Ще у мене була СМС. Ми за кілька днів до нашого арешту на заправці зустрілися із нашим другом Сергієм Ковригою та його побартимами з розвідроти "Айдару". Він загинув через тиждень після нашого затримання. Тоді я йому намалювала на карті всі місця розташування бойовиків навколо Сєвєродонецьку, які я бачила, і де ще вони можуть бути, на мій розсуд.
Після цього від розвідниці "Айдару" прийшла СМС про те, що - дослівно – "інформацію передали генералу, він вирішує, що з цим робити". Я зазвичай такі повідомлення вилучала, а тут забула.
Старший на блок-посту прочитав СМС і вирішив, що ми важливі птиці, раз самому генералу інформацію передаємо. Потім ми з тією дівчиною, яка ту СМС відправила, щоб підбадьорити нас і щоб ми знали, що недарма інформацію збирали, сміялися - можливо, вона нам своєю СМС життя врятувала. Бо якби вони думали б, що ми якісь пішаки, то могли б тут же в розход пустити.
Головний зателефонував кудись, повідомив про ваговитих полонених. За нами приїхав чоловік у цивільному з бейджиком такий собі Сергій Анатолійович Литвин. Його ще називали "ТТ" — таке псевдо. Про це я потім дізналася.
Пізніше він став "міністром сільського господарства лнр", потім "заступником голови ради міністрів лнр" і помер 27 грудня 2016 року нібито від інфаркту. Висловлювали підозру, що його просто прибрали свої ж. Бо йому було всього 43 роки.
На блок-пост його привіз великий чорний позашляховик.
Литвин відійшов на якийсь час, залишив мене з бойовиками, при цьому сказав, що можуть робити зі мною, що хочуть, але так, аби слідів не було видно. Чомусь їм треба було, щоб ми були ззовні в нормальному стані.
З Литвином приїхав молодий хлопець, який, як мені здавалося, співчутливо ставився до мене і якось уважно дивився в очі. В якийсь момент він раптом почав кричати, що "вона не істерить і не плаче – вона під наркотою". Потім я дізналася, що "наколотих" бойовики не чіпали, бо вважали, що вони не відчувають болю.
Перше, ніж посадити до машини, мене підвели до мого чоловіка попрощатися. Ми притулилися одне до одного так, наче справді бачилися востаннє, наче нас розстрілювати будуть.
Мені руки завели за спину і одягли пластикові кайданки. Так посадили в машину.
Дорогою Литвин розпатякував, що вони не бандити і не росіяни, що вони звичайні люди, а він ось в луганській школі вчився.
А я кажу: "Якщо ви такі чудові і справедливі, то чому на зустріч з бізнесменами ви рекетирів прислали?". Була зустріч "нової влади" з підприємцями у Севєродонецьку. "Лнр" прислала туди тих, хто раніше займався рекетом.
Їх спитали: "Де ви гроші будете брати?". Вони відповідають, що "банкоматів же повно – там і візьмемо". Їх питають: "А коли в банкоматах гроші закінчаться?". Вони кажуть: "Ви нам допоможете". Бізнесмени все зрозуміли і повтікали з міста.
Я і запитала Литвина про рекетирів. Він відповів, що так було задумано, бо "такими легше керувати, а потім їх поприбираємо, як після 90-х поприбирали багатьох бандюків".
Литвин на той момент командував підрозділом, який співпрацював із російськими спецслужбами. Його цікавило, кого я знаю в Луганську. Я нікого не знала. Я реально нікого в Луганську не знала, крім двох-трьох людей, з якими колись давно спілкувалася по роботі і контакти з якими давно були втрачені. Так і відповіла. Він наказав хлопцю, який сидів поруч зі мною, відрізати мені вухо.
А люди там були різні. На блок-посту був один просто страшний і жінка зі скаженими очима. З такими краще не стикатися. І були старші чоловіки, які не виявляли агресії.
Я відчувала, що тому хлопцю, який був біля мене, все це не дуже подобається. Він відповів, що від відрізаного вуха буде вся машина в крові.
Тоді Литвин наказав йому підпалити мені вухо. Хлопець клацнув запальничкою, але тільки обсмалив волосся. Я йому підіграла, закричала, ніби мені боляче.
Коли ми приїхали до Луганська і вийшли з машини, Литвин повернув мою голову, щоб подивитися на опік, і той хлопець явно напружився. Але при мені Литвин не став влаштовувати розборок, просто взяв і потушив об мою скроню недопалок. Мабуть, шок був такий сильний, що я майже не відчувала болю від опіку.
Мене відвезли до ізолятора тимчасового тримання Ленінського району Луганська. Дорогою провезли спеціально по Луганську, щоб показати "сліди обстрілів". Порожні вулиці міста – за всю "екскурсію" побачили двох-трьох людей, не більше, хоча ще засвітло було. Мертве порожнє місто. Моторошно.
Страх за гратами
В ІТТ мене передали такому собі підполковнику міліції , як він назвався, Дмитру Сергійовичу. Прізвища не знаю. А кимось на кшталт коменданта там був Андрій Марочко – нині спікер "народної міліції лнр". Обоє зрадники України - співробітники МВС України, які стали на бік бандитів.
Спершу мене допитували без застосування сили. Зі мною розмовляв Дмитро Сергійович. Марочко бігав туди-назад. Іще там якийсь був в треніках, наче гопник 90-х років. Хотіли знати про мою шпигунську діяльність. Я не признавалася. І вони перейшли до електрошокера.
Наскільки я розумію, застосовували невелику потужність. Просто я з дитинства панічно боялась електричного струму, навіть розрядів від електростатики на баскетбольних м’ячах в шкільному спортзалі. І застосування насильства для мене було дичиною – я росла в інтелігентній родині, вчилася в виші, потім працювала і жила в спокійному цивілізованому середовищі. Тому все, що відбувалося тепер, було для мене поза реальністю.
Питання від них були – кого я знаю в Луганську. Кого я знаю з міліції та СБУ. Наша волонтерська діяльність, яка стала очевидною після обшуку нашої автівки, і навіть розташування наших військових їх не цікавило і вони про це не питали, їм потрібні були ті, кого вони можуть заарештувати в Луганську або в населених пунктах, які під їхньою владою.
Потім вони мені дали десять пігулок "Барбовалу". Ніби якби я була б на наркотиках, то це б погіршило мій стан. Іншого пояснення я ані тоді, ані потім не знайшла.
Але я просто боялася. Від страху в мене у роті пересохло. Я не могла розмовляти, язик заплітався. Одного послали набрати води. Він набрав півторалітрову пляшку. Мене змусили її випити. І потім принесли ще, щоб я і її випила.
Потім принесли буханку хліба. Хотіли, щоб я її всю з’їла. Не знаю, що це за уявлення про допити, і нащо це було.
Але тут почався обстріл . "Слідчі" швидко дременули в підвал і мене теж туди забрали, поставили обличчям до стіни, руки на стіну. Їхній головний, я так розумію, пішов шукати мені камеру, а решта – їх було троє або четверо, почали мене бити. В якийсь момент я не витримала і закричала. Прибіг Дмитро Сергійович і забрав мене в камеру.
В камері я сиділа сама як особливо небезпечний злочинець. Це була кімната приблизно три на три квадратних метри. Нари. Унітаз в підлогу вмурований. Рукомийник . Стіл і стілець , приварені до стіни. Вікно з ґратами. Грат було кілька.
Нари були дерев’яні без матрацу. Я запитала на другий день про матрац та якусь ковдру, бо ночами було прохолодно. Мені сказали: "Тобі - не положено".
В першу ніч в камері не було світла. І на дворі дуже сильно гудів генератор. Це мені подобалося, бо не чути було кроків, лязкоту дверей. Коли цього не чуєш, то ніби й не так страшно.
Першу ніч я просиділа на нарах, час від часу провалюючись в напів-сон. Було дуже страшно. Мені здавалося, якщо я засну, то буде ще гірше, станеться щось жахливе, за мною прийдуть і катуватимуть.
Дивно, але смерті я тоді не боялася. Зараз вона мене лякає, а тоді – ні. Можливо, тому, що чоловік розповідав про свої відчуття від клінічної смерті, яку він свого часу переніс. Він казав, що це не страшно, а навіть приємно – відчуваєш спокій і легкість. А ось те, що зі мною можуть зробити що завгодно – ось це лякало. Можливі тортури мене лякали до нестями.
Коли ми ночували в розташуванні "Айдару" - спочатку на Половинкіно, потім в Щасті, - кілька разів за нашу присутність привозили визволених з полону Я пам’ятала, як хлопець-айдарівець, щойно з полону, рвався на бойові, повний люті.
А іншого разу я просиділа із звільненим хлопцем майже всю ніч, розмовляючи. Потім до нас долучився ще один хлопець-військовий з колишніх полонених – я до того бачила його на відео в ютюбі, де бойовики його та інших взяли в полон.
Звісно, вони говорили й про те, що відбувалося з ними на підвалі.
Я добре пам’ятала ці розмови. Тому я тоді краще б обрала швидку смерть, ніж катування.
Вранці прийшли ті ж самі, що були ввечері – Марочко, той чорт в тєльнику й треніках, ще хтось. Це була сьома ранку. Звідки я це знаю? Бо у когось з них почав грати будильник на телефоні – мелодія, яку я встановила на свій телефон на сьому ранку. Тепер мій телефон, подарований мені у травні на день народження моєю донькою, був у когось з них в кишені, і він сіпнувся від несподіванки зі словами "що за херня?"
Менти кожного ранку, як виявилося, робили обхід, аж поки не втікли і замість них не прийшли звичайні "ополченці", які на наш поверх зайвий раз і не заглядали.
Вони відчинили двері і хтось з них спитав: "Ну що, курка, до розстрілу готова?". Це в них чи то жарти такі були, чи то психологічний тиск. Але мені точно було не смішно.
Я промовчала на питання про розстріл. Коли я зрозуміла, що розстріл, принаймні поки що, відкладається, то нарешті заснула – мабуть, Барбовал взяв своє. Нормально спиться на дерев’яних нарах, аби ніхто не чіпав.
За кілька днів стався такий жахаючий момент. Вікно камери виходило у внутрішній дворик. Я чую якийсь крик там. "Тягни цю падлу сюди!". Лунають два постріли. Голос: "Ти баʼ , ти їй в артерію влучив. І кишки ще зелені". Я очікую розстрілу. І чую таке.
Думки полізли зразу, що скоро за мною прийдуть. А за пару годин забирають мене з камери – як виявилося, на допит в кабінет до Дмитра Сергійовича. І там з’ясувалося, що це вони в курку стріляли перед тим, як в суп кинути.
Він сидів за комп’ютером. Поруч з собою поставив автомат. А я сиділа перед столом – там був ряд м’яких стільців на всю стіну.
Почав запитувати мене про соціальні мережі. Чи є я в "Однокласниках" і "В контакте". Не зміг впоратися з названими паролями – примусив мене саму їх ввести. Я відкрила обидві мережі Він впав у ступор. Побачив, що я вчилася у Санкт-Петербурзі. Майже всі однокурсники були з Росії. Ніяких наших прапорів, ніяких підозрілих листувань.
Думаю, що про Фейсбук він тоді не чув або не знав, як їм користуватись. Якби відкрив його, то примусив би мене відкрити для перегляду мій профіль, то прочитав би у чаті наше листування з "Айдаром", з друзями щодо допомоги, щодо стану на блокпостах навколо міста тощо, і що б мені світило — навіть не знаю.
Каже: "Розповідай як ви їхали до Ювілейного?" (там ми потрапили в полон). Я грала в гру. Вдавала, що нічого не знаю, нічого не розумію. Там проїхали, тут проїхали. "Техніку там яку бачили?" - "Та якісь зелені машини, чи я в них розбираюся?".
І раптом він припиняє розпитувати. Я дивлюся на нього і бачу, що він спить. Я розумію: якщо я зараз замовкну, то він прокинеться. Я продовжую говорити монотонним голосом і верзу якісь дурниці.
Бачу, що він прокидається. Я вдаю наче завершую розповідь: "Ось так ми і заїхали на той блок-пост" . Він же не буде розпитувати знову, щоб дурнем не виглядати. Він і не став. На тому й закінчився того разу допит.
Вони цього дня виїжджали на Ізварине. Підходили наші війська. А еленерівські тікали. Мабуть, йому було не до мене.
Відвів мене в камеру . Я у нього попросила сигарету. У нього остання була. Він дав закурити.
Менти тричі на день приносили кашу якусь. Я примушувала себе їсти, щоб не втрачати сили, хоча їсти геть не хотілося.
Увечері наступного дня "баландьор" розносив їжу і навіть чай. Чую з інших камер почали питати курити. Мені курити не хотілося. Мені взагалі хотілося забитися в найдальший куток. Мені весь час було страшно. Виснажуючий страх мене мучив щомиті. Але я розуміла, що треба виходити з такого стану, коли страх тебе сковує, і примусила себе підійти до віконця в дверях – "кормушки", як її називали.
Я запитала, чи нема в нього закурити. Він нахилився до "кормушки". Заглянув у камеру повз мене, потім подивися у вічі. Каже: "Та нема чого палити, сам ось через це кидаю". І усміхнувся. І я усміхнулась . І як у Екзюпері, усмішка спрацювала. Воно ніби не важливо, а для мене важливою була та мить, адже в мені у той момент танув страх.
За кілька хвилин він біжить по "продолу" — так коридор у тюрмі називається. Хлопці кричить йому "Курити, курити". Він каже: "Там дівчина сама в камері сидить. В неї взагалі нічого нема". Він прибіг і приніс сигарету. Він, мабуть, підкурив . Чи сірники мені залишив — вже не пам’ятаю.
Мого чоловіка теж привезли сюди. Я його вирахувала по його кашлю. А потім хтось про хтось спитав: "Інваліду дали, чи ні?".
Я спитала баландьора, чи є такий. Він каже: "Є! А що?". Кажу, що це мій чоловік. Питає: "За що вас?". Кажу: "Ми допомагали українській армії".
У нього реакція: "От, - каже, - б*ядь, пі*араси". У мене було відчуття, що це не на нашу адресу прозвучало.
Питає: "Йому щось передати?". Я: "Передай, що я тут".
У вівторок нас затримали. А в п’ятницю менти повтікали. Бо наші наближалися. Бо то мусора, не менти навіть. Сцикливі й хитрозроблені. Вони краще за інших розуміли, що їм п**да, коли наші прийдуть.
Прийшли "ополченці". То були місцеві. Молоді хлопці і старші дядьки. Я босою була вони взуття забрали. Вони сахалися від мого віконця на дверях, кормушки, коли я підходила. Коли виводили на допити, то вони зі страхом дивилися. А я ще ходила босою, бо взуття відібрали. Ото вигляд був.
Боялися, бо ми були "особливо небезпечними". Мабуть, вважалися якимись спеціально навченими членами ДРГ, одним поглядом (ну, ок, двома поглядами) або мізинцем вбивають. Одним словом, страшні й небезпечні укропобандеровці.
За кілька днів після появи "ополченців" почалися проблеми з водою. В місті не стало світла, тому не було води і не було інтернету.
Можливо, пошкодили лінії під час обстрілів. Або зі Щастинської ТЕС припинили подачу електрики. Я не знаю, але Луганськ лишився без світла і без води.
Привозили нам в пляшках. Давали десь півтора літри на добу. З неї треба було примудритися помитися і напитися. Мучила думка, що можуть і не привезти. І що тоді робити?
"Ополченці" мене взагалі не чіпали. Виводили з камери лише коли раз на тиждень приїздив Литвин, він же ТТ.
Раз перед його приїздом до мене прийшла психологиня. Жінка років тридцяти. Вона зі мною побалакала, щоб визначити я брешу, чи кажу правду.
Ця розмова відбувалася в той день, коли завітали "російські друзі", як їх називав Литвин, щоб визначитися, чи являємо ми для них цінність. Питала вона про щось звичайне щодо мого життя. Нічого особливого, тому і не пам’ятаю. Єдине пам’ятаю, що казала правду, бо там приховувати не було чого – та інформація нікому б не зашкодила.
Вона сказала, що я брешу і мене нічого не врятує. Можливо, це був психологічний тиск, щоб змусити мене говорити "правду".
Потім Литвин тицяв у мене електрошокером. Потім зайшов росіянин. Литвин представив нас. Побув п’ять хвилин і пішов.
Росіянин був чоловік років сорока п’яти, середнього зросту, сухий, лисуватий, на Путіна схожий – викапаний КДБіст, хоч в кіно знімай. Він спитав, чи багато таких груп, як наша. Я перепитала: "Яких груп?" Він різко обірвав: "Не роби вигляд, що не розумієш".
Потім раптом піднявся і вийшов. Більше його, на щастя, не бачила.
Незабаром воду таки припинили постачати. Не було чим змивати туалет. Але еленерівські славні вояки якраз "націоналізували" супермаркет "Метро", попередньо вгативши в нього кілька разів з міномету. Вони попривозили освіжувачі поітря. І не зачиняли "кормушки", щоб провітрювалося.
Хто сидів
Ми з іншими в’язнями одне одного не бачили. Але могли переговорюватися.
В сусідній камері сиділа дружина українського офіцера. А чоловік її сидів у камері поруч з камерою мого чоловіка. Він був офіцером спецзв’язку. Він не виїхав з Луганська, бо начальство не віддавало такий наказ. Таке почуття обов’язку було в людини.
Його дружину звали Людмила. Ми з нею спілкувалися щодня. Це був порятунок. Ми з нею до сьогодні дружимо.
Пішли чутки, що нас переведуть до будівлі СБУ. Знову стало страшно. Бо це було місце, де катували до нестями. Самі конвойні розповідали жахіття про те, що там відбувається. Страхи ще підживлювалися тим, що Литвин сказав у коридорі конвойним, мовляв, у випадку заварухи мене і мого чоловіка - "в розход". "І не дивіться, що вона жінка, а він інвалід".
Сама це чула. В камері з відкритою "кормушкою" було чутно, що відбувається в коридорі.
Того вечора, коли евакуювали ІТТ (тобто перевозили нас в інше місце) спочатку відвезли чоловіків, а потім вивели нас з Людмилою. Коли я вийшла у двір, то побачила там "Дмитра Сергійовича" і ще когось з ментів, які були на початку – кого саме, не пам’ятаю. Можливо, Марочко. І в цей момент, побачивши мене, він повернувся до Дмитра Сергійовича: "Дім, так а цих же ж наказано…" Але той обірвав: "Везіть!"
Однак, чутки про СБУ не справдилися. Нас перевезли до підвалу обласної державної адміністрації. В ОДА камерою служило пристосоване приміщення. Мабуть, архів якийсь. Там стояли стелажі з документами.
Кімната десь 8-9 метрів вільного простору. А народу там сиділо до 15 осіб. Як правило, чоловік десять.
Наприклад, певний період часу директорка художньої галереї Луганська сиділа. Вона досі живе в Луганську і працює там в музеї. Вона собі звільнила місце на стелажі і спала на ньому. Що означає - досвід. Мабуть, звикла працювати в приміщеннях, де багато стелажів, і знала як дати їм раду.
Вона до того виїхала на підконтрольну Україні територію – здається, в Одесу. Але повернулася, бо надто сильно переживала за галерею. Та була їй немов дитина, в яку вкладене все життя, і вона боялася, що з неї все порозкрадають. До речі, не безпідставно.
Якось один зі співробітників "комендатури" вирішив взяти участь в її долі і допомогти. Для бесіди запросив її в свою кімнату. Але вона побачила у нього на стіні картини зі своєї галереї і кинулася, щоб подивитися штамп у них на зворотному боці, то йому довелось майже силою її виштовхувати з кімнати. На цьому, здається, його бажання допомогти директорці галереї випарилося.
Коли нас привези, примчався Литвин зі своїм помічником. Почав махати ножем перед усіма, кричав, що він відріже язика всім, хто розмовлятиме зі мною. Щоб ми нікому не передали ніяких секретних даних.
Вимагав також у конвойних, щоб нас посадили в окрему камеру Ті казали, що нема. І додавали: "Якщо вони могли щось розповісти, то вже розповіли".
Помічник особливо вирізнявся. Його боялися всі жінки. Вони скаржилися конвойним, що він кричить і лякає всіх. Спершу приходив до мене кожного дня. Верещав, що я тебе, бандерівку, своїми руками задушу. Часто або шкутильгав, або була перебинтована правиця – так, ніби він перестарався на допитах. Потім навідувався через день, потім двічі на тиждень, і нарешті зовсім зник.
На час нашого прибуття жінки облаштувалися. Вони мали пластикові стільці, матраци і постільну білизну з розграбованого супермаркету "Метро".
Їх затримували за звинуваченням у мародерстві або пияцтві, або як "коригувальниць" чи "шпигунок". Затримані за мародерство вивозилися в "Метро", і там вони допомагали "націоналізувати" для "молодої республіки" те, що зберігалося на складах. За це їм дозволяли взяти собі щось корисне. Так і облаштовувалася камера.
Коли ми приїхали, то вони дістали з полиці тарілку, повну бутербрудів з вареною ковбасою. Ми кажемо: "Дякуємо, вже повечеряли". І справді: з’їли осоружну перлову кашу, вже наїлися. Ми нічого, крім тої каші або пустих макаронів, за весь час перебування в ІТТ не бачили, відвикли вже. Дівчата нас ледь вмовили поїсти.
Ще ми були зачухані, брудні і немиті. Жінки дали нам мило і тазик, каструлю, щоб помитися.
Мені дали в’єтнамки. Адже я зовсім боса туди приїхала. Вже пізніше, у вересні, знайшла собі кинуті кросовки, трохи порвані, але в них можна було ходити. Чоловічі, великого розміру, але це краще, ніж нічого.
Політичних там було мало. Іншим можна було просто вийти, наприклад, сходити в туалет. А нас, політичних, водили тільки під супроводом спеціального наглядача.
Серед в’язнів була бабуся - 74 роки. Одні її звинувачували, що вона годувала націоналістів, інші - що коригувала вогонь "Правого сектора". Вона не дочувала.
Слідчі, іноді конвойні заходять до камери: "Ну що, нациків годувала? Ще й, мабуть, шпигувала для них?". Вона посміхається і киває головою. Коли ті йдуть, питає у нас: "А що він казав?"
Спершу її вивозили на роботи. Але в неї погіршився фізичний стан, з’явилося запалення на нозі. Їй дали спокій.
Я почала розпитувати її. Вона жила з донькою понад 50-річною і з онуком, йому було десь біля 30. Роботи не було, продуктів не було. Тільки те, що в гуманітарних пайках давали. Цим харчувалися
Жінка одного разу побачила, що донька, коли кладе кашу, то собі і онуку менше, а їй більше. Ділить кашу на обід - сину і собі мало кладе, а їй більше. Вона каже: "Мені боляче стало. Я своє прожила. Я вийшла на балкон, подивилася, де стріляють і пішла туди, щоб мене вбило".
Вона пройшла через блок-пост сепарський. Тоді зрозуміла, що пішла не тією дорогою й вертає назад. Їй наказали зупинитись, але вона ж не чує і чимчикує собі далі. Її схопили - і на підвал. Рідні не знали, де вона. Коли когось випускали, то ми намагалися через них посилати вісточки рідним. Передали і її дочці. А ще почали капати на мозок конвойним. Врешті її через пару тижнів випустили. Загалом вона на підвалі близько місяця провела.
Привезли молоду жінку з пораненими ногами. Вона з чоловіком поїхала на свою квартиру — там треба було поміняти скло. Але забула ключі, то чоловік поліз через балкон. Їх затримав патруль, і попри свідоцтво сусідів, що це їхня власна квартира, забрали на підвал. Так вона розповідала. Хоча я не виключаю, що він справді ліз до чужої квартири, адже вона сиділа вже раніше. То, може, й неправду казала нам.
До неї причепилися п’яні "ополченці": або ти мінет нам робиш, або ноги тобі прострелимо. Він вистрілив, але перед ногами. Уламками асфальту пробило їй ноги. Її доправили в поліклініку, але там не було світла. Рентген не зробили, перебинтували й випровадили.
У неї почалося запалення. Її відвезли в поліклініку. Цього разу світло було. Рентген виявив, що у неї в нозі осколок. Але її все одно не відпустили. Я начальнику конвою кажу: "У неї осколок поруч з судиною. Він може посунутися в будь-який момент. Навіщо ви її тримаєте? Ви хочете тут покійницю мати?". Її випустили врешті. Хоча треба сказати: вона тертий калач була — відсиділа раніше за банківські махінації.
Мій чоловік сидів в іншій камері. У нас була можливість прати, у чоловіків – ні. Він, коли проходив повз нас до туалету, то примудрявся скинути брудну футболку, кинути нам, а я швиденько вдягала на нього чисту.
А ще так кидав сигарети, якісь продукти. Одного разу кинув пачку "Кави зі Львова". Це було і смішно, і сумно, і зворушливо, і абсурдно – на підвалі у сепарів в Луганську тримати в руках "Каву зі Львова" - від бандерівців. Втім, там навколо був суцільний абсурд.
Незабаром нас ще раз перевезли. Комендатура переїхала до будинку колишньої районної державної адміністрації Жовтенвого району Луганська. Нас туди ж перекинули. Перед переїздом зробили ревізію і залишили або особливо небезпечних політичних, як ми з чоловіком, або тих, хто мав гроші і з кого можна було скачати викуп. Решту — відпустили.
Чоловіків і жінок запхали в одну камеру в підвалі. Бетонні стіни, бетонна підлога, певне, колишній склад. Без вентиляції. Нас було до двох десятків осіб. Кімната була десь 12 квадратних метрів. Вони поставили двоярусні ліжка. Дали матраци.
Більшість була з тих, кого на роботи раніше не виводили. Але ж працювати комусь треба. Тому і нам давали завдання. Мене відправляли казарми прибирати: коридор, вбиральні і душові. Увечері ще їхню їдальню.
Звільнення
Одного разу мене послали прибирати приймальню комендатури. І там з’явився шанс на визволення. Ми сиділи і не уявляли, що з нами буде далі. Сподіватися не було на що. Кількох з місцевих, кого відпускали, ми просили зателефонувати нашим близьким, чиї номери телефонів ми пам’ятали. Але ми не знали, чи хтось подзвонив.
І ось я прибираю в приймальні, а там сидять чоловіки в цивільному, і я чую розмову по телефону. Розумію, що чоловік говорить про обмін полоненими. Я навколо нього одне й те саме місце разів десять протирала. Чекала, коли він закінчить говорити. Він поклав слухавку і я запитала, чи обмінюють таких, як ми. Він здивувався, що я – полонена. Спитав, з якого підрозділу. Ще раз здивувався, почувши, що ми з чоловіком – волонтери.
Чоловік записав мої данні і пообіцяв спробувати допомогти. Їх було двоє колишніх воїнів-афаганців — Віктор Муха і Сергій Шонін. Вони багато обмінів зробили.
За десять днів мене в приймальні, коли я прибирала, знайшов Сергій Шонін. Він повідомив, що, "якщо нічого не зірветься, то завтра заберемо вас на Київ. Молись, щоб не зірвалося". Я не вірила своїм вухам.
Коли я казала Шоніну про волонтерів, які перебувають в полоні, то, крім нас з чоловіком, згадала ще волонтерку Гайде Різаєву. І наполягала, що її через стан здоров’я треба в першу чергу визволити.
Вона потрапила в полон приблизно в той час, коли й ми – десь 22-23-го липня, коли разом зі священником Валентином Сіровецьким та журналістом Юрієм Лелявським їхали як волонтери. За кермом був Сергій Захаров, колишній "афганець". Але зустрілись ми з нею, коли нас перевели на підвал ЛОДА – там вона була типу "смотрящої" в камері.
Наступного дня, коли йшла на роботу, я зустріла Сергія Шоніна і Віктора Муху у дворі – вони саме вийшли з машини і стояли дивились, посміхаючись, на мене. Я підійшла, вони сказали: "Збирайтеся. Сьогодні о 13-й вас заберемо".
О 12:40 відкриваються двері камери, нас кличуть на вихід. Ми виходимо у двір. Там ще привезли військовополонених. Там сталося ще одне диво.
У дворі на той час Сергій Захаров виконував якусь роботу. Він був водієм машини, на якій їхала Гайде Різаєва. Йому тоді було 55- 56 років. Я дивлюся - в нього котяться сльози.
Я підходжу до нього і кажу йому, що за два - три дні витягну його звідти. А в Різаєвої були нормальні стосунки з комендантом. Я бачу, що вона якраз з ним щебече.
І тут я згадую, що Сергій афганець. І знаю, що комендант теж воював у Афганістані. І Шонін з Мухою – теж, і "афганці" якось одне за одного завжди. Я кажу Різаєвій: "Скажи про Сергія, що він теж "афганець". Шонін чує слово "афганець". Питає: "Хто афганець"?". Показуємо на Сергія. І Шонін йому каже: "Давай до буса!" (в якому нас повезли на обмін), а сам - телефонувати в свої МГБ чи куди там ще, щоб узгодити його визволення.
Нас у супроводі машин з мигалками повезли до мосту біля міста Щастя. Для нас назва символічна.
Нас зустрічала наша подруга Валя Віночок. Це її псевдо з Майдану. Зустріла вона зі свекрухою і її знайомим військовим. Ми ж без документів. Вони на військовому авто відвезли додому.
Відсиділи ми у в’язницях 98 днів. Після виходу на свободу ще рік я розвозила допомогу нашим військовим завдяки волонтерському фонду, який надав нам "Газель" саме для волонтерських цілей. В лютому 2016-го року я повернула автівку фонду. Вже не було такої потреби в нашій терміновій допомозі, а те, чим я тоді на зібрані кошти могла допомогти (приціли, спецзнаряддя тощо), можна вже було доправити й "Новою поштою".
Влітку 16-го я переїхала до Києва і повернулася до свого старого улюбленого заняття - дизайну меблів. З чоловіком ми на той час вже розлучилися. Він відкрив ферму на Житомирщині.
