Путін прокоментував перебіг війни в Україні: Шкодуємо, що не почали раніше
Російський диктатор Володимир Путін відкрито заявив, що шкодує про те, що не напав на Україну відкрито раніше.
Як інформує Цензор.НЕТ із посиланням на "Радіо "Свобода", про це президент РФ заявив в інтерв'ю для телеканалу "Россия 1",
"Єдине, про що ми можемо шкодувати, - це про те, що не почали активних дій раніше", - заявив російський диктатор.
Так він прокоментував російським пропагандистам своє інтерв'ю американському журналісту Такеру Карлсону. Президент країни-агресора видав, що "не отримав насолоди" від інтерв'ю.
Коментуючи підсумки бесіди і реакцію на неї глядачів, російський диктатор назвав Карлсона "небезпечною людиною", яка спеціально обрала таку тактику, щоб не почути під час розмови "гострі відповіді".
За словами Путіна, він готувався до зовсім інших запитань і збирався відповідати "гостро", що додало б інтерв'ю потрібної "специфіки", а в результаті він "повного задоволення не отримав".
Відповідаючи на репліку Зарубіна про нібито можливий арешт Карлсона в США, Путін заявив, що "це було б непогано", оскільки тоді "ліберально-демократична диктатура, яка яскраво представлена в сьогоднішньому правлячому класі Америки, показала б своє справжнє обличчя".
З 2019-2022 Україніа програвала всухую по всім показникам.
Зараз тільки зебіли та Фаріонодрочери вважають інакше.
Вона теж зараз припинила політичну боротьбу? ))
Де саме бруд?
І ВИ МАЛИ БИ ПОЦІКАВИТЬСЯ ІСТОРІЕЮ ВЕЛИКОЙ УКРАЇНІ, замість просування кгбистских месиджей
https://www.youtube.com/playlist?list=PLSnlkbZxSf-uLkyE8Sejdb78h2eYG2B9I https://www.youtube.com/playlist?list=PLSnlkbZxSf-uLkyE8Sejdb78h2eYG2B9I
Скажу біліше, я навіть перекинувся з нею парою фраз на одному з публічних заходів, вона тоді була цілком адекватною... В камеру мого телефона вона дивилась коли я своїх хороших знайомих фоткав разом з нею. Вони прихильники "ВО свобода" -- теж трохи зомбовані та відірвані від реальності... Іноді здається що їм як в совку - власні мізки підмінила "лінія партії".
Зараз іноді дивлюсь її випуски коли є час але пріоритет надаю іншим.
Самая банальная сцена в любом фильме: после оглашения приговора преступник орёт, оставшейся в живых, своей жертве:
- Жаль я тебя раньше не пришил !!!!
Точно. Вспомнился Фокс: "-Жалко я тебя тогда, щенка, не шлёпнул"
Лукавить...і як завжди- бреше...
"
Заяви про територіальні претензії РРФСР до УРСР розпочались ще в серпні 1991-го, одразу після проголошення Україною незалежності. Наприклад, вже через два дні, 26 серпня, тодішній прес-секретар президента Російської Федерації Павло Вощанов, виступаючи по російському ТБ, заявив про можливості перегляду Росією кордонів з усіма республіками (крім Прибалтики); того ж дня, в телеінтерв'ю, російськими територіями назвав Крим, Донбас, Харківщину, Одещину і Придністров'я тодішній мер Москви і «нібито» демократ Гавриїл Попов.
26 серпня на сесії ВР СРСР ще й майбутній мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак пропонував «снять пудовые гири с ног страны; ликвидировать пережитки коммунистических структур, а затем думать о независимости…» Тут можна згадати https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A9%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%B0%D0%BA_%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 Юрія Щербака , котрий зауважив, що «…наші російські партнери і друзі тоді весь час казали: «Давайте спочатку разом. Не бігайте по своїх національних квартирах. От у нас є спільна справа». Ті ж самі пісні, про які писали Винниченко і Грушевський у 17-му році, те ж саме було. Ну, тільки не було вже у нас ілюзій щодо послідовності російських демократів…»
Віце-президент РРФСР Руцкой заявив газеті «Россия», що «як громадянин» він «обурений бажанням України відокремитися». Щоправда, 28-30 серпня він змушений був їздити між Києвом і Алма-Атою (казахи від подібних заяв теж занервували), підписувати комюніке й іти навспак. 28 серпня на переговорах між українськими і російськими делегаціями в Києві все ж була заявлено про те, що Росія не має територіальних претензій до України. Скандал вдалося зам'яти. Тоді біля Верховної Ради російську делегацію зустрічав 20-тисячний натовп, що скандував: «Україні - волю!» І це теж справило належне враження на росіян. Коли Анатолій Собчак захотів виступити з промовою про «братскіє отношенія», українці його просто засвистали… Наступного дня, 29 серпня 1991 року, постійний представник України в ООН заявив, що республіка не претендує на ядерну зброю і готова передати її РРФСР. Між іншим, кожна п'ята ядерна боєголовка знаходилася тоді в Україні. Російські газети писали, що «передел границ грозит катастрофой», і що росіяни й українці зрештою домовилися, а негласний результат цих домовленостей наступний: «Україні - Крим, Росії - атомну бомбу».
Не тільки прес-секретар президента РФ Вощанов виступав із провокативними заявами, а й сам Єльцин, хоча й не так відверто, але натякав на можливий перегляд кордонів. 28 серпня 1991 року на зустрічі з закордонними співвітчизниками, котрі кричали про «вєлікую і нєдєлімую» Росію, Єльцин зауважив, що поки що кордони навряд чи переглядатимуться, але… «поживем - увидим…»
В «Известиях» була опублікована стаття тодішнього секретаря Конституційної комісії РРСФР Олега Румянцева, в якій він називав українську незалежність «так называемой», а намір відокремитися України порівнював із тим, як «всадить нож в спину победившей российской демократии». До речі, тодішня російська пропаганда говорила про «комуністичну» українську незалежність і «вільну, демократичну Росію».
Одразу після українського референдуму Собчак дав інтерв'ю газеті Le Figaro, в якому знову торкнувся теми територіальних претензій Росії на Крим і Донбас у випадку остаточного виходу України зі складу СРСР.
З подібними шовіністичними промовами і заявами виступали майже всі російські політики: з парламентської трибуни, зі шпальт провідних друкованих видань, з телеекранів, вимагаючи повернути Росії Крим і негайно денонсувати двосторонній договір, підписаний у листопаді 1990 року між РРФСР і УРСР (у 6-ій статті документа сторони визнавали і зобов'язувалися поважати територіальну цілісність одна одної). Дехто навіть погрожував «остановить хохлов ядерными минами на Перекопе…»
Ще раз аплодую Пороху!
Полагаю, что в мировой истории не было убийцы, смерть которого оплакивали бы столь многие и столь искренне. Если количество плакавших еще легко объяснить величиной популяции и средствами информации (и тогда Мао, если он, конечно, умрет, займет первое место), то качество этих слез объяснить гораздо труднее. 20 лет назад мне было 13, я учился в школе, и нас всех согнали в актовый зал, велели стать на колени, и секретарь парторганизации - мужеподобная тетка с колодкой орденов на груди - заломив руки, крикнула нам со сцены: "Плачьте, дети, плачьте! Сталин умер!" - и сама первая запричитала в голос. Мы, делать нечего, зашмыгали носами, а потом мало-помалу и по-настоящему заревели. Зал плакал, президиум плакал, родители плакали, соседи плакали, из радио неслись "Marche funebre" Шопена и что-то из Бетховена. Вообще, кажется, в течение пяти дней по радио ничего, кроме траурной музыки, не передавали. Что до меня, то (тогда - к стыду, сейчас - к гордости) я не плакал, хотя стоял на коленях и шмыгал носом, как все. Скорее всего потому, что незадолго до этого я обнаружил в учебнике немецкого языка, взятом у приятеля, что «вождь» по-немецки - фюрер. Текст так и назывался: "Unser Fuhrer Stalin". Фюрера я оплакивать не мог.
("Размышление об исчадье ада", 1973)
Позднее, в эссе "Меньше единицы" Бродский скажет, что "нет в России палача, который бы не боялся стать однажды жертвой, нет такой жертвы, пусть самой несчастной, которая н оте призналась бы (хотя бы себе) в моральной способности стать палачом"
І відчепилися. А могли б і посадити, та разом з батьками - тоді ще саджали...
Теж саме сказав би і його батько, дивлячись на презерватив...
Може, з вами уже би й покінчили.
Я це все добре пам'ятаю.