Росіяни, які загинули за Україну: історія братів Бутусіних. ФОТО
Брати Роман і Леонід Бутусіни народилися у Владивостоці, але стали героями України й загинули у бою за Лукашівку на Чернігівщині у березні 2022 року.
Як інформує Цензор.НЕТ, про це йдеться в матеріалі "Української правди" "Йти прямо і не петляти". Історія братів-росіян Романа й Леоніда Бутусіних, які віддали життя за Україну".
Влітку 2014 року, після окупації Криму та початку війни на Донбасі, росіянин Олег Бутусін разом зі своїм 17-річним сином Романом спробував дістатися українського узбережжя Азовського моря на саморобному вітрильнику, зробленому з каяка.
"Зшили парус, поставили щоглу, шверти, руль, все як треба. Хотіли дістатися Бердянської коси. Цікаво було перевірити, чи можна взагалі в такий спосіб потрапити в Україну. За кілька годин вітер почав відносити нас на Новоазовськ, де вже були "мавпи" (бойовики "ДНР" – УП), і ми змушені були повернутися на Кубань", – розповідає Олег.
Готувався до спротиву режиму Путіна ще у Владивостоці
На той момент родина вже ухвалила рішення переїхати до України. Олег Бутусін, уродженець Бурятії, раніше жив на Далекому Сході Росії та ще у 2004–2005 роках очолював козацьку громаду Владивостока, де відкрито виступав проти кремлівської влади.
Він стверджує, що тоді готував людей до можливого партизанського спротиву у Примор’ї — організовував тренування зі стрільби та орієнтування на місцевості.
У 2008 році російські правоохоронці відкрили проти нього кримінальну справу за звинуваченням у "розпалюванні міжнаціональної ворожнечі". Пізніше він став фігурантом російських медіа як "фермер-партизан" після перестрілки з працівниками ДАІ та переховування в лісах.
У 2014 році Бутусін нелегально перетнув кордон із території Курської області та возз’єднався з родиною, яка вже перебувала в Україні. Згодом сім’я оселилася на Галичині.
Сміття на голову Леніна
"Ви вірите в Бога? – питає Олег Бутусін, як тільки репортер УП переступає поріг його оселі. – Господь все владнає".
Схоже, Бог для родини Бутусіних завжди був єдиним. Щонайменше одну з ключових проблем сучасності – телевізор як божество – Олег вирішив під час розпаду СРСР власноруч. Коли Бутусіну було вісімнадцять, він позбувся телеприймача. Тож згодом і у його дітей не було шансів поклонятися кремлівській пропаганді.
"Роман і Льоня зростали з розумінням, що ми живемо в окупованій більшовиками Росії, що державою правлять безбожники. І коли все почалось (у 2014 році – УП), ми всі визначилися, що маємо бути на цьому боці (в Україні – УП)", – згадує батько.
На момент переїзду в Україну Ромі Бутусіну було 17, Льоні – 13 років. Перебравшись у сусідню країну, юні відчайдухи знайшли те, чого прагнули – свободу. Хоча і там, у себе на батьківщині, в умовах путінізму хлопці відрізнялись від більшості ровесників волелюбством і нонконформізмом.
"Вони зростали в берцях", – каже їхній тато.
Однієї ночі потайки від батьків брати взяли драбину і пішли одягати на голову Леніну пакет зі сміттям. Це сталося в містечку Кольчугіно Володимирської області РФ. Постамент стояв на невеликій площі, оточеній житловими будинками.
Роману тоді було 13 років, Леоніду – 9. Їхня політична акція закінчилась успішно.
"Мої предки мають козацьке коріння, – пояснює Олег нелюбов синів до "червоних". – Мій батько був антісовєтчіком. Бабуся співала кубанські пісні. Рідних репресували як контрреволюціонерів. Тому в нашому роду ніколи не було спільної мови з комуністами".
По правді
Від служби не відмовляйся, але і на службу не напрошуйся – про це прислів'я Олег Бутусін нагадував синам, коли Роман, а потім і Леонід вирішили йти у військо.
Ще до повноліття старший із братів зібрав речі, щоби приєднатися до "Азову". Але батьки переконали: війна нікуди не подінеться, треба спочатку вивчитися. "Який сенс збігати на фронт у такому віці, коли немає досвіду і знань?" – запитувала мама Тетяна.
Роман швидко опанував українську мову, вступив у сухопутну академію імені Сагайдачного на розвідника-артилериста. Через виразку, що її заробив під час навчання, виш у Львові не закінчив. Але згодом став студентом Національного авіаційного університету в Києві.
Його молодший брат Леонід навчався у військово-спортивному ліцеї в Надвірній. Вступив на юрфак Одеського університету імені Мечникова.
Брати завжди були разом, у службі, у поглядах на світ і у бійках за власні переконання. Коли родина жила у Московській області, Бутусіни доводили свою гідність кулаками в осерді одвічного для їхньої сім'ї ворога.
"Це була остання з російських шкіл, в які вони ходили – у Поріччі. Щоб ви розуміли, у цьому селищі є військове містечко СЗР (служба зовнішньої розвідки РФ – УП). Звісно, там відповідний склад населення. І Рома зачепився з якимось хлопцем, який на два роки старший за нього. На допомогу прийшла малеча – Льоня і Люда (одна з доньок – УП)", – ділиться Олег.
Відстоювати родинну честь довелось і в Україні. Якось після бійки на Прикарпатті Роман Бутусін потрапив у лікарню.
"Ми тоді з чоловіком працювали у лісі, охороняли, доглядали за територією. Хлопці теж допомагали. І ось виник конфлікт з місцевими. Рома дізнався про це і пішов на розборки сам, не побоявся. Його били п'ятеро. Ромчик і Льоня були добрими, турботливими. Якось Рома привіз кота, якого підібрав у горах. Коли побачив у Калуші ошпареного кип'ятком бездомного собаку, повіз його до Івано-Франківська рятувати. А ще примчався здавати кров, коли дізнався, що у місцевої дівчинки лейкемія".
"Льончик теж вмів відстоювати справедливість кулаками. Він хотів, щоб все було за правилами, по правді, через це на юрфак пішов. Він дуже ненавидів кривду. Ніколи не перед ким не прогинався", – розповідає Тетяна Бутусіна.
"Льоня був душею колективу. Він був такий, знаєте, як кіт. Постійно посміхався. Вони з братом ніколи не плакали. Нічого не боялися. Взагалі нічого", -, – каже батько Олег.
Життєва іскра
Вони познайомилися в лікарні. Роман Бутусін приходив до тями після бійки, а Олена із сестрою, які поїхали після окупації Криму з півострова на захід країни, принесли в палату їжу.
"Наші родини товаришують. І батьки Роми попросили нагодувати його на вихідних. Так ми почали спілкуватися. Простий, щирий, Рома був у мене авантюрист у хорошому сенсі. Не знаю, як вам це передати, але у його очах я бачила дуже потужну життєву іскру", – розповідає Олена.
"Вони з братом були прошарені в армійській справі. Коли почали служити в 2020-му, я, наприклад, ще нічого не знала про турнікети, аптечки і все інше, а вони мені про все це розповідали. Рома присилав фото Донецького аеропорту, які робив за допомогою тепловізора", – продовжує дівчина.
В одну із зим, незадовго до повномасштабного вторгнення, закохані мали шанс побути вдвох. Під час двотижневої відпустки Роман Бутусін і Олена подорожували Україною.
Вони були в Сумах, Києві, у Львові. На кілька днів усамітнилися в Карпатах, у будинку, що стоїть за 40 хвилин пішки від найближчого села.
"У тій хатинці тільки ми двоє і нікого навколо Воду брали в річці, топили пічку. Було дуже, дуже кльово.
Одного разу спускались снігом у село і зустріли маленьке кошеня. Спочатку я подумала, що це якесь білченя: довгі вушка, пушистий хвіст, виразно помаранчевого кольору. Але то було кошеня.
Я кажу: "Ромка, давай заберемо його з собою". Ми поверталися автобусом кілька годин, і він спокійно спав всю дорогу у Роми на руках", – згадує дівчина.
Останній бій у Лукашівці
У дива, що врятувало Україну від падіння в 2022 році, є безліч облич та імен тих, хто не злякався. Серед них росіяни Леонід і Роман Бутусіни з позивними "Лео" та "Рем".
9 березня 2022 року в маленькому селі Лукашівка під Черніговом відбувся бій, який мав велике значення для оборони обласного центра. Намагаючись замкнути кільце навколо міста, ворог сунув у напрямку Лукашівки колоною з десятків одиниць техніки: БТР, БМП, танків, вантажівок.
На допомогу місцевій теробороні 6 березня кинули 47 бійців 58-ої бригади. Два танки (один з яких не стріляв) старий ПТРК "Фагот" і РПГ – все, що було у захисників.
"Не знаю, як Ромі вдалося спіймати зв'язок, але він намагався хоча б трохи зі мною поговорити. Як завжди, заспокоював: "Оленко, не хвилюйся. Краще набери моїх батьків, маму підтримай". Він казав, що ворог обходить їх стороною, а вони сидять у якійсь глушині", – згадує дівчина Олена.
"Це був нерівний бій 9 березня 2022 року, але Ромчик з Льонькою не дали маху. Вони билися до останнього", – каже батько.
Попри команду на відхід брати залишились. По рації допомагали коригувати вогонь української артилерії.
"У них був РПГ з трьома зарядами. Кажуть, вони "зажмурили" БМП і танк. Ще встигли повідомити місцевого фермера, який допомагав ЗСУ: "Тікайте, Лукашівку ми вже не втримаємо", - розповідає Олег Бутусін.
На зв'язок брати більше не вийшли, довгий час вважались зниклими безвісти. Тими днями, на початку березня, їхній батько виконував завдання за кілька кілометрів від них.
Коли стало відомо, що зв'язку з синами немає, Бутусін кілька разів намагався прорватися до Лукашівки. Але зміг потрапити у село лише 1 квітня після деокупації Чернігівщини. Там він і знайшов тіла Романа й Леоніда просто неба.
"Льоня був весь прошитий кулями. Коли я його піднімав, вони падали і дзвеніли. У Роми було поранення в живіт, вочевидь від вибуху гранати. Можливо, він і сам підірвався, щоб не здаватися в полон", – згадує Олег.
Не петляти
"Лєнусько, давай усиновим когось, як буде можливість", - ці слова Роман Бутусін сказав коханій телефоном, коли побачив новину про те, що в Маріуполі залишились двоє сиріт після загибелі місцевого подружжя.
Втілювати ідею Роми про усиновлення довелось вже його батькам як заповіт старшого сина – Олег і Тетяна взяли до себе ще двох дітей.
Тепер їх дванадцять. Живих. І ще двоє присутні у їхніх серцях – Роман і Леонід, чиї портрети висять у хаті російських націоналістів Бутусіних у прикарпатському лісі.
Кіт Сімба, якого Роман привіз з гір, теж мешкає тут і має привілейовані права.
"Йому все можна. Інші коти вилітають (з хати – УП), аж гай шумить", - каже батько.
Людською любов'ю Сімба користується сповна. Мружить очі під променями сонця, сидячи на кухонній табуретці. Муркоче. Байдикує на дитячих ліжках. Або на підвіконні – просто під світлинами полеглих Романа і Леоніда.
Мати Тетяна час від часу бере до рук фотоальбом як свідчення дорослішання синів та їхнього чину.
"Хлопці для нас тепер як дороговказ. Зазвичай, діти мають брати приклад зі своїх батьків, а у нас все вийшло навпаки. Льоня і Рома показали нам, дорослим, як треба і далі жити.
Я була в Лукашівці, на місці їхньої загибелі. Там така диспозиція, що вони могли відійти, але не відступили. І тепер ми, як їхні батьки, маємо продовжувати йти прямо, не петляти.
Іноді хочеться закрити або відвести очі, щоб не бачити, що відбувається навколо. Але якщо хлопці не пошкодували свого життя заради правди, справедливості, то і ми маємо стояти на своєму, не мовчати.
Часто ми чуємо неприємні слова з приводу того, що ми росіяни, бо всі росіяни погані. Але наші сини – справжні герої, герої України", - каже вона.
Героям Слава 🙏