Позивний Бінго: "Для росіян зараз єдиний вихід – просто піти звідси. За всіх інших варіантів їм п#зда"

Автор: Ольга Москалюк

Головний сержант підрозділу "Грім" на позивний Бінго на початку повномасштабного вторгнення допомагав робити протитанкові їжаки. Потім охороняв блокпости. Був у ТрО. Після вступу до лав ЗСУ понад місяць навчався у Великій Британії. Воював на Донецькому напрямку. Нині – на Херсонському, звідки сам родом.

- Яка там сьогодні ситуація?

- Війна, як і була. Кринки – наш плацдарм. Він потроху розширюється на нашу користь.

- Тобто це рухлива ділянка фронту?

- Вона завжди рухлива. На цьому не акцентують увагу, тому що ці рухи не надто великі: сьогодні у нас забрали сто метрів, завтра ми триста відбили і так далі. Десь так само майже по всій лінії бойового зіткнення.

- Від чого тут залежить ефективність? Підвозу БК, постачання зброї?

- Від багатьох факторів. Зокрема від дій окупантів. Вони можуть іти з технікою чи малими групами. Раніше просто перли, а зараз вчаться. Побачили, як ми вдало штурмуємо малими групами, й почали застосовувати таку саму тактику: заходять, зачищають позицію й виходять.

- Копіюють нас і в цьому.

- У них зі всім так. Взяти ті ж шахеди, які називають "Герань", але це той самий дрон-камікадзе. Або ж "Тигри" – ті самі автомобілі, які були скопійовані із західних зразків озброєння. Єдине, що у них своє, причому ще з далеких радянських часів - ствольна артилерія, "Гради" тощо. Навіть ті танки, які вони видають за новенькі, насправді – перероблена стара техніка. Це як взяти "Жигуль", напхати в нього електроніку і заявити: "От новенька машинка!"

- На вашій ділянці фронту чим вони зараз працюють?

- В основному, ствольна артилерія та FPV. Сьогодні ураження дронами йде навіть більше, аніж артою чи якимись системами залпового вогню. Безумовно, на дальні відстані працюють "Градами", КАБами, ФАБами. Але локальні бої підтримуються FPV. Зараз відбувається сильна боротьба за частоти: ми їх глушимо, вони – нас, ми зміщуємося, вони також. Використовуються нестандартні частоти, придумується щось нове, вдосконалюється старе і тому подібне.

- Можна сказати, що вони зробили ставку саме на дрони?

- Дивіться, у них дуже багато дронів, але мало пілотів. Тим більше, вони їх не бережуть. Совкова армія. Людський ресурс там нічого не значить. Але навчання пілота потребує часу. Тільки вчитися йому потрібно, як мінімум, місяць. Стільки ж налітати, щоб не почав бити по своїх. Я до того, що дронів у них, повторюся, багато, але застосувати їх нормально не можуть. Так, вони поставили їх на військові рейки. Однак є нюанс: роблять велику партію, яка залишається на стандартних частотах. Наприклад, виробили тисячу дронів, які совковій армії треба застосувати, а наші хлопці з РЕБ їх просто глушать. Але ж потрібно їх використати, тому летять і далі та не долітають (посміхається. – О.М.).

- Хто саме зараз проти вас воює? Більше мобілізованих чи найманців?

- Останнім часом – морпіхи, приватні військові компанії – здається, "шторм Z".

- Ці "штормовики" професійніші за армію?

- У них краще спорядження. Якщо порівнювати мобілізованого окупанта із приватним, дуже сильно помітно різницю. Тобто в нього краща плитоноска, плити, озброєння. Екіпіровані ліпше. Якраз такі обираються під ці малі групи.

- Тож про безпеку все ж дбають?

- Бо вчаться. Розуміють: якщо відправляти 500 чоловік, яких скосять за кілька хвилин, це не дасть результату. А по чотири поступово – інша річ. В таку гру можна довго грати.

- Командир танкової роти Лінкольн, який зараз на Бахмутському напрямку, розказував мені що росіяни штурмують на багі та мотоциклах, що, м’яко кажучи, вкрай небезпечно…

- Я не розумію їхньої мотивації. Навіщо вони сюди пруть?! Чи так ІПСО працює – мовляв, захищають свою землю, чи такі суми обіцяють, що несуться. У мене був випадок на Донецькому напрямку. Працював у повітрі на корегуванні. Мені вже потрібно було повертатися. Я розвертаю дрон, а вздовж посадки їде троє окупантів на велосипедах (всміхається. – О.М.). Доїхали, скинули їх та побігли собі.

- Знаючи їх, думаю, велосипеди крадені.

- Так, навряд чи їхнє командування видає велосипеди (посміхається. – О.М.).

- Пригадайте ще щось цікаве.

- З РЕБами у них цікаві приколи бувають. Вони мають такі скопійовані РЕБ-системи "Гарпія" на чотири частоти, які ми називали "сибірський лендліз". От вона "Мавік" вимикає миттєво і його по факту вже втрачено. Бували випадки, коли його зносило вітром десь кілометрів на шість-сім. Ми його знаходили, підтягували до себе на знайоме місце, а потім їхали забирати. А бувало таке, що система з вигляду – наворочена й крута: п’ять антен, все в кейсі, але дивиться на тебе вже пів години, й нічого не відбувається (посміхається. – О.М.). Тобто щось у них добре працює, однак не все. От та ж "Гарпія" буває двох моделей: одна на чотири канали, інша – на шість. Перша вимикає "Мавік". А друга – лише "Фантом-4", з яким ми вже не працюємо. Його використовували ще до повномасштабного вторгнення на Донецькому напрямку. Коли він вийшов, усі кричали: "Вау!" На ньому літали в сніг, дощ, вітер. Однак ті дрони не були дуже розвинені – не мали гарного зуму. Їх перестали випускати. Сьогодні найчастіше використовується "Мавік". Пробували працювати з "Аутелями". Поки не дуже виходить. Його кваліфікують як гарний дрон, у нього багато частот, по яких може "стрибати", однак його дуже легко "заспуфити" – підмінити координати: він вважає, що перебуває в аеропорту й починає вимушену посадку. Отакі цивільні дрони – їм не можна там літати без спеціального допуску, бо заборона.

- Останнім часом все більше застосовуються саме FPV. Вони ж не витісняють "Мавіки"?

- Не витісняють. Це різні напрямки. "Мавіком" ти проводиш розвідку та корегування. Крім того, без нього у тебе й не буде підтвердження ураження FPV. Ти побачиш в шоломі, що кудись прилетів, але влучив чи ні – незрозуміло. Тому тебе завжди супроводжує якийсь борт "Мавіка".

- На чому вам найбільше подобається літати?

- Найбільше подобається просто літати. Немає значення, на чому. Я вчився на пілота крила – "Лелека-100". Потім були "Мавіки", великі дрони на кшталт "Matrice", а також FPV. Єдине, що мені не подобається у тій же "Лелеці" – відсутність ручного керування. По факту, за тебе усе робить бортовий комп’ютер, а ти лише кажеш, що хочеш від нього. "Мавік" більш контрольований. У нього є система стабілізації: якщо не може стояти на місці, все одно себе стабілізує. Не може летіти боком або перевернутися, як той же FPV. А для роботи з цими має бути гарна дрібна моторика, тому що там є мікросекунди на прийняття рішення, що тобі робити: поставити боком, пролетіти вище чи нижче, зупинитися або знову піднятися. Але ж FPV не літає по годині. Його час – хвилин 15, за які ти повинен долетіти до цілі й уразити її.

- Де і коли ви почали вчилися літати?

- Коли у березні минулого року я приїхав з Британії після базової військової підготовки, нас почали розподіляти по бригадах. Я вже знав, що хочу йти на БПЛА. На навчанні нам розказували, якими вони бувають, наскільки небезпечні, що пілот – ціль номер один, тому по тобі стрілятимуть всіх. Тоді для мене почалися курси. А вже в травні - бойові виїзди. Працював спочатку на "Мавіку".

- Розкажіть про навчання у Великій Британії. Яким воно було?

- Там тебе, дійсно, вчать. Ти з першого дня вже починаєш проходити практику. Тобі пояснюють, що таке зброя, як до неї підходити. Щоб отримати ту, з якою ти в подальшому проходитимеш цю базову військову підготовку, спочатку потрібно здати екзамен. Якщо не впорався – повертаєшся в Україну. Навчають добре. Правда, п’ять тижнів для цього мало. Але базові навички дають коректні. А вже з цією базою ти повинен працювати сам.

- А до навчання де ви були? Як для вас взагалі почалася ця війна?

- На початку повномасштабної війни я був у Києві. На той час працював директором на металобазі. Ми почали віддавати деякий метал на протитанкові їжаки. А я ж взагалі ще вчився на зварювальника, тому допомагав їх і робити. На Оболоні приймав перший свій бій у складі ТрО. Потім у двадцятих числах березня переїхав до Канева. Там стояв на блокпості до квітня. До Києва почали вертатися люди. Ми трохи запрацювали – закуповували метал тощо, то я теж повернувся. Працював десь до вересня. Звільнився й почав процес відновлення військового квитка, який у мене був втрачений. Відновив на початку грудня та мобілізувався. Хоча я намагався піти в ЗСУ ще в Каневі. Але не потрапив через втрачений військовий квиток і бардак із реєстром військовозобов’язаних, який був на Херсонщині, адже окупанти палили всі особисті справи. То потрібно було все відновлювати: заново проходити ВЛК, психологічні тести тощо. Я це зробив доволі швидко – за три дні. Єдине, що тоді заважало – відключення світла, через що мені не змогли одразу зробити кардіограму, а також фото. Але це теж владналося. Потім головний лікар ознайомився з моїми результатами ВЛК, поставив підпис і вже на суботу мені виписали повістку.

- Пояснімо читачам, чому ви згадали про Херсонщину - ви ж звідти родом.

- Так. До Києва я переїхав у 2015 році. Але там залишився мій будинок, мій пай землі. Дуже хочеться їх повернути з окупації.

- Про що ви подумали, коли дізналися, що ваш будинок в окупації?

- Хм…

- Можна не підбирати слів.

- (всміхається. – О.М.) П@дараси! Але треба всі території повернути.

- Це для вас додаткова мотивація на цій війні?

- Можна так сказати. У мене там ще залишився батько. З ним все нормально. Іноді спілкуємося. Я йому пояснюю, що не треба бігати вулицями з прапором України й кричати: "Валіть звідси, під@ри!" (посміхається. – О.М.). Це, як мінімум, небезпечно.

- Як там люди взагалі?

- Просто живуть. Все одно чекають наших і знають, що вони прийдуть. Розуміють, що в росії нікому не потрібні. А під@ри тікатимуть самі. Потім пояснювати СБУ, чому ти щось не так зробив – не дуже гарна ідея (всміхається. – О.М.).

- Повернімося до повістки. Куди вас спочатку направили?

- На базу, де ще раз треба було пройти психолога та скласти текст, скажімо так, на адекватність. Тиждень знайомилися з армією – що таке бронежилет, наряди, ранкові шикування й таке інше. Потім приїхали сержанти із президентської бригади. Класні хлопці! Кожному з них дали по навчальному відділенню, і ми вирушили до Британії. Там у нас було два дні на адаптацію. Жили у невеликих смарт-будиночках із гарячим душем, WI-FI. Коли облаштувалися, почалася теорія. Тривала десь п’ять днів. Тоді у нас почалися "виходи" – практика. Вони були комбіновані: день жили в окопах, наступний – у посадках, на третій – в місті. Тобто ми навчалися на різних локаціях. Ходили дуже багато. Речі нам пакували інструктори. Мій баул тоді важив 37 кілограмів. Там було майже все! Штурмовий рюкзак, сухпаї, змінна форма. Тебе готують як піхотинця. Знаєте, британці дуже велику увагу приділяють ногам. Тобто увечері в тебе обов’язково має бути час зняти берці, помити ноги, присипати присипкою, вдягнути нові шкарпетки. Зранку так само. Це прямо перевірялося: дивилися, чи ти зробив, чи не лінувався. Також дуже слідкують за тим, щоб не розкидали недопалки – маєш класти їх до кишені. Це треба, щоб мінімізувати свою присутність на місцевості – щоб тебе потім не виявили за цими слідами. А на деяких локаціях взагалі не можна було використовувати нічого, окрім маленького вогника від спиртової пігулки, щоб нагріти собі водички. І то – потрібно було знаходитися в ямці й максимально прикритим. Сварять за похабне поводження зі зброєю. Наприклад, якщо ти її десь відклав та займаєшся своїми справами. Вона завжди повинна бути на відстані витягнутої руки. За недотримання правил – відтискання, біг, повзання. Повторюся: нас класно навчали, але мало – п’ять тижнів недостатньо. Я спілкувався з інструкторами, то вони сказали, що такий курс у них проходять за п’ять місяців.

- У нас немає стільки часу.

- Так, немає.

- Дивіться: можна добре знати теорію, але на практиці просто розгубитися…

- У нас працювали штатні психологи від ЗСУ, які дуже добре пояснювали, що і як. Наприклад, у групі з п’яти осіб не можуть усі одночасно піймати паніку – хтось один точно триматиме себе в руках. Нам розказували, що йому в такому разі робити з чотирма рештою, щоб вони прийшли до тями. Роз’яснювали, як діяти у разі апатії тощо. От що мені у Британії дуже подобалося – це те, що наші сержанти могли доповнювати інформацію, яку нам давали. А це ж хлопці, які були в реальних бойових умовах, тож і знання та вміння у них були відповідні.

- Коли для вас почалися ці реальні бої? Якими вони були?

- Мої перші виходи були в Донецькій області. На третій день нас накрила ворожа артилерія. Я отримав уламкове поранення в грудну клітину, побратим – в ногу, а ще двоє були контужені. Ми вийшли, все добре. Але це такий доволі цікавий перший досвід (посміхається. – О.М.).

- Що було далі?

- Командир суміжного підрозділу сказав своїм нас оглянути. Знайшли поранення, бо ми не відчували – такий був адреналін!

- Проходили лікування?

- Так. Поїхали, зробили знімок, щоб побачити, наскільки глибоко уламок. Він був невеликий – десь два міліметри. Але лікарі хвилювалися через пневмоторакс, людина починає задихатися. То мене госпіталізували.

- Це єдине ваше поранення?

- Ще були контузії. Лікують нас добре. Капають. Не відпускають, поки не пройдеш весь курс лікування. Ти, звичайно, можеш відмовитися, але підписати відповідний документ, тож подальша відповідальність лише на тобі.

- Звідки у вас контузії?

- На одному з виходів по мені три години працював міномет. На іншому – розірвався КАБ. Я був у підвалі, але він прилетів метрах у 70 від мене. Це було не дуже приємно (всміхається. – О.М.).

- Росіяни зараз часто застосовують КАБи.

- Мені здається, у них просто закінчуються снаряди.

- КАБи – недешеве задоволення: треба заправити літак, долетіти, скинути…

- Звичайно! Тим більше, на деяких напрямках ці літаки й збивали. Я "познайомився" з КАБом у жовтні минулого року, коли у мене змінився напрямок на Херсонський. То вже тоді ними добре гатили. В цьому не так часто порівняно.

- Ви були на Донецькому напрямку та нині перебуваєте на Херсонському. Чим вони суттєво різняться?

- На Донецькому є посадки, а на Херсонщині ні. Те, що можна було заховати на Донбасі, в Херсоні ти не зможеш.

- Техніку зокрема?

- І техніку, і позиції пілотів. Бо у тебе ж завжди з собою Старлінк, генератор і щогла вісім метрів з антенами.

- І з цим усім треба бути непомітним для ворога.

- Але ти маєш розуміти, що у них така сама ситуація. Тут боротьба більше йде не між пілотами, а між РЕБівцями. На Донбасі наші дуже класно себе показували. На Херсонщині – те саме. Чимало літачків просто не долітають. Так само FPV. У тебе з’являється впевненість, що ти їхатимеш по дорозі, а тобі не прилетить, бо хлопці ж працюють.

- Дрони – це розхідний матеріал, особливо FPV...

- Справді, по FPV один виліт – мінус. Взагалі найчастіше застосовується дрон-камікадзе. Тому що на FPV використовується аналогова відео-передача. Якщо не гратися із силою цього сигналу, до тебе можуть підключитися та подивитися, куди повертається дрон. Ти цим "спалюєш" свою позицію й туди починають прямо "сипати".

- Віцепрем’єр Михайло Федоров закликав населення виготовляти дрони та відправляти на фронт. Вам такі надходили?

- Так. Ми отримували не лише з фонду Притули, а й від інших волонтерів. Дуже нам допомагають "Дикі Шершні" – у них класні дрони!

- Часто у розмові з вашими колегами щодо необхідної кількості дронів чую: ""Пташки" були потрібні на вчора". Як викручуєтеся в цій ситуації?

- Ремонтуємо зламані, іноді можемо позичити у іншого підрозділу. Намагаємося не шукати відмазок, що у нас немає "пташки", то не можемо працювати, а шукати вирішення проблеми. Ти розумієш, що сидиш тут, а десь на лівому березі – наша піхота. Ти можеш не знати тих хлопців, але це твої побратими, яким потрібна твоя допомога. Ми почали часто використовувати FPV в якості гуманітарної допомоги – передавати на той берег БК, їжу та воду. Якщо їх доставляти човном, можна втратити того, хто ним рулить. А якщо втратиш дрон, то просто візьмеш інший.

- Чи були випадки, коли рятували життя завдяки дронам?

- Закидали турнікети та медикаменти, коли у хлопців були уламкові поранення. Вони просили бинти, знезаражуюче тощо. Тобто дронами доставлялося усе, що тільки можливо.

- Це військовим. А цивільним не доводилося?

- Ні. Цивільні звідти намагаються тікати. А ті, хто залишаються, у 90 випадках – ті, хто очікує на "русский мир".

- Ви з такими спілкувалися?

- По них одразу все зрозуміло. Вони при зустрічі відводять погляд. Але як би там не було, це все ще українці, яким просто добре промили мізки. Щось людське у них все-таки залишається. Тому вони розуміють, що чинять не гарно, через що не можуть дивитися нам в очі.

Водночас, є ті, хто нам допомагають, зокрема їжею. Але ти маєш розуміти, від кого що брати.

- Щоб не отруїли?

- Саме так. Тут треба вмикати логіку. Якщо це якась бабуся, яка нічим не займається, шанс, що тебе отруять, вищий. А от господар магазину, якому є що втрачати, такого не робитиме.

Нам на Херсонському напрямку дуже допомагала Марія, якій ми давали продукти, а вона нам готувала їжу, смаколики. Довіряли їй, бо її чоловік служить у ЗСУ, а вона волонтерила.

- Підтримка – це важливо…

- Коли ти багато часу працюєш на лінії бойового зіткнення, повертаєшся на місце розташування, а люди на тебе дивляться так, ніби ти ледь не їздив вбивати їхніх синів, це дуже демотивує. А коли з тобою добре спілкуються і ти бачиш, що не дарма виконуєш свою роботу, підіймає бойовий дух.

- Чи ведете ви статистику уражень?

- Як таку – ні. Я вам скажу, що взагалі бувають дні, коли зовсім не літаєш. Під@ри вміють дуже добре маскуватися та ховатися. У мене був такий випадок, коли треба було провести піхоту. Я, певне, годин вісім дивився норки й окопи, і не знайшов там жодного руху й ознак того, що там хтось є. Але коли хлопці почали підходити, у них відбувся контакт, бо вилізло сім підарів. Довелося ще трошки попрацювати.

- Яким найголовнішим правилом ви керуєтеся в своїй роботі?

- У нас найголовніше правило таке: робота завжди має бути зроблена. Звичайно, є такі задачі, які важко виконати, але потрібно шукати способи їхнього виконання. Наприклад, якщо ти летиш в лоб, а там стоїть під@рський РЕБ, за який тобі потрібно зазирнути, то не потрібно панікувати й казати: "Не можу пролетіти!". Я своєму особовому складу пояснюю, як працює РЕБ, то починають потроху намацувати, де ж можуть пролетіти. Знаходять місце прольоту, дивляться й робота виконується.

- Чи думаєте ви про те, як закінчиться ця війна, коли це може статися?

- (посміхається. – О.М.) Ні, не думаю. Я взагалі живу за таким принципом: є сьогодні, а що буде завтра – побачимо.

- "Азовець" на позивний Спартан в одному з нещодавніх інтерв’ю сказав таку фразу: "Війна рано чи пізно закінчиться нашою перемогою, але на їхній (росіян. – О.М.) території". Ви як вважаєте?

- Їхня територія мені зовсім не цікава. Це їхнє болото. Мене цікавлять наші кордони 1991 року, де я можу спокійно поїхати в Крим чи Донецьк. Я хочу, щоб від нас, вибачте, від@балися.

- Війна може затягнутися на роки.

- А я себе вже не бачу в цивільному житті. Навіть якщо війна закінчиться, залишуся у війську. Скоріш за все, намагатимуся працювати у якихось миротворчих місіях.

- Нам доведеться й після закінчення війни себе охороняти, бо "пощастило" з сусідом. Що ви, до речі, відчуваєте до росіян? Часто чую від цивільних: "Я їх ненавиджу!"

- У мене майже такі самі відчуття. Як я вже сьогодні сказав: не розумію їхньої мотивації. Якщо за гроші, то, може, треба задуматися, чому ти помираєш тут за таку суму, а десь під залупинськом живе твоя дружина, яка отримує мінімально – 5700 рублів, яких не вистачає навіть на комуналку. Вони там здебільшого живуть у дерев’яних будинках, туалет на вулиці, а мешканці пітера та москви кричать, як у них все класно, хоча далі свого міста не виїжджали. Я до війни був в росії, працював там, то бачив, що і як. Їм настільки промили мізки, що вони вважають: "делают благое дело". Коли у тому ж чаті "рулетка" запитуєш про це росіян, просто зливаються. Вони не можуть вийти на вулицю, тому що сцикливі. Їх настільки залякали тим, що там на них чекає космонавт з автоматом та палицею, що просто бояться. Не знаю, що у них має статися, щоб виступили проти влади. Метеорит якийсь впасти (посміхається. – О.М.).

- При цьому йдуть на цю війну, розуміючи: мають великі шанси тут загинути…

- У них такий менталітет: треба щось сп@здити. Їм пропонують гарну зарплату, зекам – обнуління всіх справ, а також "зелене світло" на крадіжки. У чувака китайські навушники за 50 рублів, а тут – airpods. Він малину жрав, як десерт, а тут – Nutella. Вони для мене – максимально дивний народ, який явно поділений на тих, хто нормально живе, і якесь плем’я. Країна має дохр@на ресурсів, а в селах відсутні інтернет і газ. У деяких – навіть електроенергія. Жахливе ставлення до свого ж народу. Менталітет: у сусіда не може бути краще, аніж у мене, то піду йому все зіпсую. Для мене це максимально дивно. Мене не так виховували, хоч цим займалися люди з срср, але чомусь я ж так не роблю! Мене не хвилює, що там у сусіда. Якщо все добре, то це ж класно! Якщо у нього є майданчик під барбекю з мангалом – круто: можу завтра зайти на вечерю. А росіяни цього не розуміють. Вони для мене максимально дивні. Вони дивляться на сусіда, але не розбираються зі своїм бардаком.

- Але вони навряд зміняться…

- Для них зараз єдиний вихід – просто піти звідси. За всіх інших варіантів їм п@зда. Якщо виграють цю війну, їм посилюють санкції, а газ нікому не потрібен. Якщо програють – така сама ситуація: поки не виплатять репарації, ніхто не зніматиме обмеження. Тому піти навіть дешевше.

- Їхнє політичне керівництво навряд здатне на таке рішення, бо це буде надто серйозна поразка. Доведеться в бункері стрілятися.

- До цього ж все і йде! Історія має здатність повторюватися.

- Ви на Гітлера натякаєте?

- (посміхається. – О.М.) Так! Якщо подивитися біографії Гітлера і путіна, там майже немає відмінностей. Хіба народи, які поневолювали. З Гітлером як починалося? Німеччина сказала: "Ми окупуємо споконвічні німецькі території". Європа у відповідь: "О’кей, але ж більше нічого не будете?". "Ні, не будемо!". Але не стримали слова. Так само й путін: Грузія, Абхазія, Чечня – "исконно русские территории". "Більше не будете?" "Нет!" І тут вони вже в Україні! Усе, як і тоді. Тому треба чекати, коли путін застрелиться.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Бінго