Головний сержант взводу ударних БПЛА 109-ї бригади ТрО Єгор Фірсов: "Практично всі дрони, які ми отримуємо від держави, потрібно переробляти"

Автор: Ольга Москалюк

Ми домовились про це інтерв’ю ще всередині березня, але через брак часу та завантаженість мого героя змогли записатися лише на початку грудня. Головний сержант взводу ударних БПЛА 109-ї бригади ТрО Єгор Фірсов нині на Донецькому напрямку, де ситуація давно є надскладною.

До того, як почати літати, він був волонтером та військовим медиком. А десь, як сам називає, "у минулому житті" – народним депутатом України. Саме у Верховній Раді ми і познайомилися десять років тому.

- Знаєш, я вже сприймаю тебе виключно у військовій формі. Майже не пам’ятаю у цивільному, - кажу Єгору.

- Я й сам себе більше сприймаю у одязі кольору хакі. Точно не в піджаку та краватці, - посміхається у відповідь. – Інколи мій телефон видає нагадування із фотографій минулих років. Це для мене вже якесь минуле життя.

- Яке не повернеться, адже ми вже не будемо такими, як до 24 лютого 2022 року. Пригадаймо, як розпочався твій шлях на фронті. Коли ми з тобою у квітні 2022-го записували попереднє інтерв’ю, ти був в ТрО і якраз їздив до тільки-но звільнених Бучі та Ірпеня. Потім на початку травня поїхав до Авдіївки працювати медиком. Чому так вирішив?

- Після тих подій, які ти згадала, я вирішив, що хочу стати військовослужбовцем та їхати на фронт. Але були такі "славні" часи, що просто так по бажанню до армії не брали. Людей вистачало, тож потрапити можна було лише завдяки знайомствам. Я шукав вихід. Обзвонював багатьох друзів та знайомих. Набрав і вашого головного редактора Юрія Бутусова. Кажу: "Хочу на фронт. Порадь, будь ласка, до якого командира звернутися". Він порадив спочатку вирішити, що я збираюся там робити. Запропонував обрати із трьох варіантів: придбати автівку й поїхати як водій, купити дрон і почати літати або стати тактичним медиком. Я зупинився на третьому, який мені видався цікавішим і поїхав до Авдіївки працювати волонтером-тактичним медиком. Одразу став на облік у військкоматі та призвався у бригаду, яка на той час перебувала в місті.

- Те, що відбувалося в Авдіївці, називали пеклом. Ти був і в Бахмуті, який через надскладні бої навіть порівняли із фортецею. Який відбиток у тебе залишився з тих часів?

- Дуже яскравий… Коли я йшов працювати тактичним медиком, ми мали протокол, як надавати першу медичну допомогу. Все в теорії. Насправді це була історія, коли потрібно просто хапати пораненого, якому вже більш досвідчені медики надавали першу меддопомогу, класти його у авто та відвозити до шпиталю. Тож цей перший досвід відрізнявся від того, що ми вивчали. Але, звичайно, було різне. І в пам’яті засіли ті випадки, коли ми не встигали доправити хлопців живими. Хоч ми мчали, як могли, але на дорогу з Авдіївки до Покровська витрачалося 30-40 хвилин.

Було таке, що надавали допомогу і цивільним. Розкажу тобі одну історію, якою був шокований. Нас викликали по рації й передали, що треба їхати за важким. Думав, якийсь приліт, то, певне, людина стікає кров’ю. Дорогою вдягнув рукавички, підготувався. Прискакуємо, а там у молодого чоловіка відірвався тромб. Надавати медичну допомогу вже було запізно. Дружина в шоковому стані: 15 хвилин тому він був живий, а зараз мертвий. Я так перехвилювався, що дорогою назад у мене почався істеричний сміх, який я намагався приборкати хвилин 20…

- Реакція на стрес…

- Так, напевно, спрацювала захисна реакція, адже навколо прильоти й вибухи, лежить цей чоловік, якого ми веземо до моргу, в якому вже давно ніхто не працює, дружина весь час запитує, як ховати?! Коли ми доїхали, почався обстріл, і зовсім поряд починають лягати чи то 120-ті міни, чи касети "Граду". А в морзі був такий сморід! На підлозі - ріки засохлої крові. Просто жах! Хлопець з МНС, який з нами приїхав, почав блювати. Я стою на порозі, дивлюся на прильоти, потім у приміщення й не розумію, де мені страшніше: на вулиці, де розриваються снаряди, чи всередині, де можна сконати від того смороду… Справді, епізоди з Авдіївки назавжди залишаться в моїй пам’яті.

- Нещодавно я записувала інтерв’ю із пілотом на позивий Шеф, який спочатку воював у піхоті. Запитувала, чому він змінив спеціальність? На що він відповів: у певний момент від побаченого і втоми просто почав "їхати дах". Тоді отримав пропозицію навчатися на FPV. А ти чому все ж вирішив літати?

- Щоб не бути у піхоті. Були моменти, коли ми опинялися в бліндажах під масивним мінометним обстрілом. Нам передають, що висунулася ворожа піхота. Скоріш за все, зараз штурмуватимуть. І ти похапцем намагаєшся вирішити, як відповісти?! Щоб не так часто відгрібати п@зди та приносити користь, я почав шукати подальші шляхи. Йти до штабу на паперову роботу не хотів. Тоді мій друг запропонував мені таку тему: "У Китаї є така електронна собака, яка бігає за тобою. Давай її нашпигуємо вибухівкою і відправимо на позицію до противника". Ми почали її шукати. Він казав, що вартість – десь три тисячі доларів. Але вона виявилася значно дорожчою, тож у нас не вистачило коштів. І тоді я вперше випадково побачив, як ССО тренуються літати на FPV-дроні. Знаєш, це як кохання з першого погляду – я взяв його до рук і сказав: "Оце воно! Я робитиму все, щоб він полетів!" (посміхається. – О.М.). Мені все здавалося дуже романтичним: я запускатиму ці дрони просто з бліндажу, а вони залітатимуть, куди я захочу. Виявилося, що все набагато складніше.

- Чому складніше? Не виходило?

- З того часу, як я взяв цей дрон до рук, і до нашого повноцінного польоту пройшло, напевно, пів року. Спочатку треба було зібрати гроші на обладнання. Тоді FPV-дрон коштував тисячу доларів і збирався декілька місяців. А їх треба було десь двадцять. На ту пору таких зборів, як сьогодні, не мали. Це зараз кожен знає, що таке FPV. А два роки тому ти ще спробуй збери на нього кошти! Була така, як каже наш комбриг, задача із зірочкою. Це перша історія. Друга – отримав ти дрон, а як його налаштувати, пролетіти пару кілометрів, щоб не розірвався зв'язок? Третя – а який снаряд на нього кріпити, і як зробити, щоб він здетонував? Ці всі питання треба було вирішувати. Ми з побратимами про той час так кажемо: настільки страждали, розв’язуючи ці загадки, що жерли лайно. Але тоді сотні підрозділів проходили такий шлях. Моєю задачею було змусити хлопців, яких я зібрав, повірити, що ця штука працює, адже багато хто був налаштований скептично, бо надавали перевагу "Мавікам".

- А яким був ваш перший політ?

- Мене не було на місці. Хлопці телефонують і кажуть: "Бл@дь, ми летіли і впали!". Питаю, скільки пролетіли? 500 метрів. Здетонував дрон? Вибух був. Я у відповідь: "Так це ж а@уєнно!". І починаю радіти (всміхається. – О.М.). Вони: "Чого ти радієш?! Нас же комбат сваритиме, бо ми не виконали задачу". Я: "Але це означає, що у нас все працює! Залишилося тільки долетіти". Вони переживали, що проє@али дрон, а не думали про те, що ми вже здолали 90 відсотків шляху. Така у нас була ситуація, але все-таки ми полетіли і отримали величезний досвід помилок, який нам знадобився згодом. 

- Якщо ми вже згадали про втрачений дрон, то спитаю тебе, а скільки в середньому витрачаєте їх на добу? Я на фото у твоєму Фейсбуці, під яким ти зазначив, що це денна норма, нарахувала 29 штук.

- Я там мав на увазі виїзна норма. Це день-ніч-день або день-ніч. Плюс, дивлячись, яка команда працює. Наприклад, наша відома група MURAMASA може за виїзд (день-ніч) використати і 40 дронів. Дуже легко! Рекорд був, здається, 44. Загалом, в залежності від погодних умов та ситуації на фронті, в середньому, від 15 до 25. Але це ми говоримо лише про одну групу. Якщо йдеться про бригаду, в якій у один і той самий час таких груп, як ми, на лінії фронту в десять кілометрів може працювати п’ять, то піде й 100 дронів. Але тут ще важливу роль грає технічний аспект: якщо вони правильно налаштовані, то все буде добре. А якщо частоти стандартні, які працювали два роки тому, то це гроші на вітер – дрон впаде, і ніякого результату. Перевага нашого підрозділу в тому, що мої хлопці дуже багато часу налаштовують апарат – тобто виконують предопераційну роботу, яка займає навіть більше часу, ніж сам виїзд.

- Мені військові розказували, що часто їм вже на місці доводиться переробляти дрони, які постачає держава…

- Я тобі навіть більше скажу: практично всі дрони, які ми отримуємо від держави, потрібно переробляти. Це, по-перше, час. По-друге, гроші. Добре, що наш підрозділ, як ми кажемо, з "багатої сім’ї" (посміхається. – О.М.), то ми можемо собі дозволити спонсорську допомогу. Уяви: підрозділ шукає спонсорів! Такі реалії сучасної української війни. Адже треба окремо купити комплектуючі, паяльники, модулі, антени тощо. Крім того, потрібні відповідні знання. Тому я вважаю, що необхідно створити систему, в якій би бригади, військові частини самі собі замовляли БПЛА. Можливо, не купували, але самостійно обирали характеристики у виробників. Наприклад, скільки потрібно денних та нічних дронів, скільки на сім, десять чи п’ятнадцять дюймів, на яких частотах мають працювати. Щоб все це прописували, а виробники виконували конкретне замовлення. Інакше ми просто втрачаємо час та додаткові ресурси.

- Чому з державним постачанням склалася така ситуація?

- Тому що держава вважає, що дрон – це снаряд 155-го калібру. Але це не так! Це не палка ковбаси, яку можна замовити поштучно. Йдеться про складну річ! Навіть на різних напрямках характеристики дронів різняться. Ті, які працюють на Херсонському, можуть не виконувати свої задачі на Донецькому. Навіть в діапазоні 30 кілометрів ситуація може бути геть іншою через рельєфність, радіогоризонти, низини, висоти типу териконів тощо. Бригада, яка на місці, набагато краще знає, що саме їй потрібно, аніж чиновник в Києві. Якщо він відрізняє FPV від "Мавіка" – це вже добре. Тому ворога треба перегравати і якістю організації. Вона у нас має бути набагато кращою.

- У ворога перевага у кількості засобів. Крадуть, правда, ідеї, але ж…

- До речі, про крадіжки. Їхня корупція допомагає нам. Як і наша інколи їм. Справді, чимала кількість їхніх БПЛА падають, бо неякісні. Ми відслідковуємо і знаємо, як окупанти жаліються на трешову якість дронів. Це ще одне підтвердження того, що корупція погано впливає на фронт, зокрема у технологічній складовій.

- Але, повторюся, чисельність у них значна. У вас на Донецькому напрямку хто зараз домінує в небі?

- Далекобійно вони. Постійно залітають на 20-40 кілометрів "крилами", які ми намагаємося збивати. Їхні "Ланцети" летять і далі. Для наших FPV-дронів робоча дистанція в 20-25 кілометрів – це легко. Теоритично ми можемо залітати у Донецьк і бачити "Донбас Арену". Просто вона нам зараз на х@р не потрібна. Навіщо там щось робити?! Треба ж буде скоро повертати. Але загалом у нас є така можливість, адже ми тривалий проміжок часу робимо цю підготовчу технологічну роботу. Тому я б так сказав: у окупантів більше дронів, вони різноманітніші, але вміння їх застосовувати, особливо FPV, занизьке.

- А яка ситуація з РЕБами?У нас та у них.

- У них складніша ситуація, а у нас багатогранніша. Поясню на прикладі. Мій розрахунок вийшов працювати. Мені треба пролетіти певну частину території, яка знаходиться під нашим контролем. А коли я лечу, наш РЕБ також працює. Якийсь піхотинець, якому дружина назбирала кошти на РЕБ і відправила, вмикає його, щоб захиститися від ворожого дрону, але ж заважає моєму пролетіти. Важкість технологічної війни полягає в тому, що усі ці процеси треба ретельно організовувати. Командування повинно забезпечувати умовний коридор, щоб наші дрони пролетіли. У цьому й конфлікт між старими кадрами та підручниками і реаліями війни, де одні бійці адаптувалися, а інші продовжують воювати "як колись".

- За жовтень твоя бригада увійшла до трійки найкращих підрозділів за знищеною автомобільною технікою. Знаю, що вражаєте різні цілі. Яка "найжирніша"?

- Взагалі у нас вже величезна кількість враженого різного й усього. Найемоційнішою більше року тому був "Сонцепьок". По-перше, це на той час була наша найперша "жирна" ціль. По-друге, ми його вразили раптово: летіли, бачимо – їде щось цікаве (посміхається. – О.М.), треба роздовбати! Потім передивляємося відео: б@яха, що це таке?! "Град"? так він трохи інший. Це по ходу "Сонцепьок"!

На другому місці якраз перший "Град". Теж була цікава історія. Я виходжу з кімнатки нашого бліндажу, а хлопці кажуть: "Чуєш, ми вразили "Град"!". Питаю, чого мене не розбудили? Не хотіли турбувати (всміхається. – О.М.). Тобто наступні ураження вже не такі емоційно яскраві. Це вже просто переросло в статистику. Але такі "жирні" цілі, на кшталт "ТОРу", системи С-400, "Граду", "Сонцепьоку", на жаль, можна знищити на удачі. Особливо "Град", тому що він маневрений – зупинився, відстрілявся і поїхав. Отак, що тобі розвідка передала: працює "Град", ти вилетів та уразив, не буває. Для цього потрібно, щоб в небі постійно були чергові "пташки", які мають баражувати і чекати на ціль.

- Що вражати найважче?

- Піхоту. Як вразити танк – зрозуміло. Як подолати ворожий РЕБ теж. А от піхота розбігається, ховається, тому треба підлаштовуватися, шукати її бомберами з якісними уламковими боєприпасами, які працюватимуть тихо та можуть залітати в різні точки. Для камікадзе це найважча ціль.

- Пілот Групи ударних БПЛА Дронго на позивний Зуб наводив мені приклад , коли на одного російського піхотинця вони витратили шість дронів…

- Легко таке може бути. Чому ж пі@ари і змінили свою тактику та намагаються просуватися малими групами. Зараз той же танк складно спіймати на полі бою. Раніше були цілі колони. Тепер танк з’являється – відпрацював і швидко звалив, якщо його за час роботи не роздовбали. А от із живою силою, яка динамічніша і має з собою РЕБи або систему "Булат" (це такий смарт-годинник, який вібрує, коли спектроаналізатор почув дрон), складніше. Але ми адаптуємося. Думаю, пройде певний час, і ми будемо максимально готові, щоб результативно нищити піхоту.

- Про який проміжок часу ти говориш? От президент заявив, що війну можна закінчити вже наступного року. Ти в це віриш?

- Я хотів би в це вірити. Але вести переговори - це задача дипломатів та політиків. Наша ж – план Б. Тобто якщо перемовини не принесли успіху. На полі бою ми бачимо, що ніхто здаватися не збирається. Можна сказати, що зараз відбуваються фінальні раунди. За мірками боксу – десь десятий-одинадцятий. Ворог робить найвищі ставки, кидає всі свої сили та намагається взяти більше. А на кону у нас Торецьк, Курахове (ми записуємо інтерв’ю п’ятого грудня, коли за місто йшли складні бої. - О.М.), в яких вкрай важка ситуація, Покровськ, на який націлені пі@ари (думаю, до Нового року пробуватимуть штурмувати), Часів Яр – тобто міста й території, які ми можемо втратити. Навіть якщо Трамп якось і вплине, то на нас все одно чекають ще кілька місяців дуже важких боїв. А якщо дипломатично не вдасться, то незрозуміло, скільки ще часу це все триватиме.

- Чи можемо ми нокаутувати ворога?

- Можемо, але для цього потрібно більше, аніж ми зараз маємо. По-перше, людей. Тому що неможливо успішно воювати малою кількістю піхоти. По-друге, дрони. Як в рази більшу кількість, так і зміну організації їхнього постачання, щоб не отримувати мотлох, про що я тобі сьогодні говорив. По-третє, нам потрібен паритет у інших видах озброєння для тієї ж артилерії. По-четверте, змінювати підходи до ведення війни. Тобто робити ставку на мотивацію, а не командування на кшталт: я – керівник, ти – дурень, тож виконуй те, що я сказав. Займатися технологічною організацією. От за рахунок низки факторів та зміни підходів ми б змогли, думаю, і зможемо перемогти. По нинішній ситуації я не бачу чинників, які б дали нам на це змогу, окрім "чорного лебедя", коли "хтось" здохне.

- До речі, Зеленський у своєму Плані стійкості зазначив: "Ми не маємо боятися говорити про складні речі та проблеми в армії. Ефективні рішення можливі лише за умови чесної розмови". Тож давай чесно: та ж мобілізація провалена. Ти говориш, що потрібно робити ставку на мотивацію. Як заохочувати людей йти воювати?

- Повернусь до попередньої відповіді: треба змінювати підходи. Це можливо, якщо суспільство бачитиме, що Збройні Сили змінилися. Перше, буде гарантія, що ти можеш йти на ту посаду й до тієї бригади, куди хочеш, а не опинишся незрозуміло де. Друге, забезпечення підрозділів. Взагалі найкраща реклама – це "сарафанне радіо", коли боєць каже: "Ми отримуємо дрони в достатній кількості й такі, як потрібно, а командири вміють користуватися планшетами та "Крапивою". Приходь до нас!". А зараз що люди бачать? Черговий скандал з мінами. Людина думає: "Я можу піти й опинитися у мінометному розрахунку, мати справу з такими снарядами, які не просто не працюють, а можуть навіть розірватися біля мене. Якщо така корупція, якщо на цьому заробляють, і я розірвусь на неякісній міні власного виробництва, нащо мені це все?!". Тому мають бути не просто гасла, а реальні зміни підходів до управління в ЗСУ та конкретні рішення, коли тих, хто не відповідає посаді, звільняють, і призначають таких, хто розуміється на сучасній війні, коли винних у корупції карають, а бійців, які якісно виконують свою роботу, принаймні нагороджують. Це було б більш-менш справедливо. Я переконаний, що тоді було б більше бажаючих долучитися до Збройних Сил.

- Але нині українці живуть у потоці інформації про мирні переговори впереміш із планами перемоги та стійкості та обіцянками західних парнерів закінчити війну. То людина може думати: "Навіщо мені навчатися, йди до армії, якщо все скоро може закінчитися?!". Таке враження, що суспільство заколисують...

- Так, суспільство заколисали. Бачимо це і з донатів, яких стало в рази менше, а ми від них залежні, адже більшість дронів досі надходять до нас від приватних структур, як-то МХП-Громаді, фонд Стерненка, ваше видання постійно допомагає. Ми дуже їм дякуємо! Те, що так відбувається, є ще одним маркером, що державна система все ж дає збій, тому її треба "лікувати".

- Три свіжі гучні кадрові призначення Михайла Драпатого, Олега Апостола та Павла Паліси можуть свідчити про те, що таке "лікування" все ж почнеться?

- Драпатий, Апостол і Паліса – це топ в ЗСУ. Вони досвідчені та мають повагу. Але питання в тому, чи цього достатньо? Умовно, ми зараз побачимо, як генерал Драпатий зможе швидко проводити кадрові рішення, чи матиме він такий карт-бланш? Я ж дивлюся на ситуацію з позиції не лише військового, адже розумію й політично-організаційну складову, коли людина може займати посаду, але не отримати змогу змінювати ситуацію. Ми дуже сподіваємося, що усім трьом буде дано "зелене світло", щоб вони ці зміни втілювали у життя. Сьогодні вони для нас – промінчик світла. Крім того, зараз досвідченим військовим (генералам та офіцерам) треба максимально підтягнути молоде покоління – тих, хто показав свою спроможність на передових позиціях. У штабі вони можуть стати ефективними та масштабувати свій досвід.

- Ти говориш про молоде покоління. Досі триває дискусія щодо зниження призивного віку. На твою думку, чи є в цьому потреба?

- Розкажу на прикладі. Я був у відпустці. Заїхав у свій рідний "Спортлайф" на Чернігівській, куди до повномасштабного вторгнення ходив сім років. Так от, я не міг припаркувати машину, тому що їх там було стільки! Всередині не відбувалися якісь групові жіночі заняття, а тренувалися чоловіки 35-45 років – тобто у самому розквіті сил. Виходить, з одного боку, треба думати про зниження призивного віку. З іншого – у нас величезна кількість (думаю, сотні тисяч-мільйони) таких спортсменів, які б на фронті могли комфортно почуватися. Але через те, що вони ховаються за липовими довідками та корупцією, повинні воювати 18-річні, які не мають п’ять тисяч доларів, щоб відкупитися, чи зв’язків, щоб забронюватися. Я проти такого! Ми сьогодні на фронті страждаємо зокрема і за майбутнє країни, щоб молоде покоління не було втрачено. А так зараз їх тут захерячать чи покалічать, і ми перетворимося на понівечену націю. Я вважаю, що у нас вистачає резерву, і ми можемо шукати мобілізаційний ресурс в нинішніх вікових рамках.

- Слухаю тебе і згадала, як рік тому ти говорив, що вже існує певний розлом у суспільстві через війну – одні в неї залучені, живуть цим, а інші відсторонені й займаються лише своїм життям. Сьогодні що скажеш? Цей розлом зростає?

- Колись був розлом, а зараз вже певна прірва. Дійсно, є люди, залучені у війну, які навіть ідентифікують один одного на вулиці. Був випадок у відпустці, коли я йшов у цивільному одязі, а до мене підійшов хлопець, простягнув руку, представився і спитав, звідки я? Ми поспілкувалися. Він – штурмовик. У нього також контузії, яких, уяви, аж сім! Поговорили про симптоми, проблеми з пам’яттю. Якось підтримали один одного цією розмовою. Я переконаний, що чоловік, який не воював, такого спілкування просто уникатиме. Тому, повторюся, прірва є. Її буде треба якось "зшивати". Як – поки незрозуміло.

- Чому утворилася ця прірва?

- Тому що суспільству у 2022-2023 роках сказали: "Друзі, воювати непотрібно. Треба вірити в ЗСУ, які все за вас зроблять!". Виявилося, що у війну треба залучати всю країну. Але вийшло так, що одні чекають, інші – херячать на фронті. От тобі й причина.

- Ще у "Телемарафоні" була така "колискова": російські військові – чмобіки, які ні на що не здатні…

- Цим також розхолодили людей. Чмобіки чмобіками, але, тим не менше, вони мають успіх.

- Ще й залучають своїх союзників до участі у війні, як-от солдатів з Північної Кореї. Воювати чужими солдатами простіше, аніж своїми?

- Якщо вони воюють – так. А якщо тікають з поля бою, то ні. Армія – річ складна і багатогранна. Є один дуже важливий фактор, який колись у світі недооцінили (як наш ворог, так і наші союзники) – наша психологічна стійкість і мотивація. Не прорахували, що ми всі з перших днів війни були готові страждати і помирати, але битися. Однак зараз назріло ще одне питання: вже звикли дивитися на кількість зброї, снарядів, а чинник настроїв в окопі нівелюють. На них впливає чимало факторів, починаючи з новин, закінчуючи ставленням до рядових хлопців, особливо до піхотинців. Тому я і казав, що важливим є зміна не лише прізвищ у керівництві, а ситуації в бліндажах.

- Ми з тобою згадали слова президента про те, що наступного року війна може закінчитися. Наостанок хочу, щоб ми з тобою більш глобально (наскільки це взагалі можливо) подивилися у майбутнє. Ти в одному з інтерв’ю назвав 2023-й роком надії, а нинішній - роком втоми та злості на все. Яким, на твою думку, загалом може бути 2025-й, який вже скоро настане?

- Справді, були надії, які не справдилися, тому наступив рік злості. Я розумію, що всі втомилися від прогнозів, що кожен наступний рік буде найважчим. Але 2025-й реально буде таким. Він, дійсно, стане роком виживання у всіх аспектах – енергетичному, економічному, соціальному і, в першу чергу, військовому, а також роком фінальних раундів. Вони завжди найскладніші. Треба не втрачати фокус та сили, знаходити в собі останні резерви, щоб вистояти. Я усвідомлюю, що для багатьох бої за село Лисівка під Покровськом з точки зору геополітичної ситуації не мають значення. А для нас це дуже важливо, тому що у разі його взяття загроза Покровську стане ще більшою. Ми тут витратили стільки снарядів, дронів і, найголовніше, втратили таку кількість людських життів та пролили кров наших солдатів. Тому для нас цінним є кожен метр землі. Незважаючи на запаморочення і бажання впасти в нокдаун або навіть в нокаут, ми маємо продовжувати стояти та битися.

P.S.: Друзі, 109-та бригада відкрила збір на дрони. Якщо маєте бажання та можливість допомогти, ось реквізити:

🔗Посилання на банку

https://send.monobank.ua/jar/4HRzXs73GY

💳Номер картки банки

5375 4112 2203 7066

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Єгором Фірсовим