Десантник 95-ої бригади Сергій, позивний Сірко: "Коли поранений КНДРівець зрозумів, що потрапив у полон, з усієї дурі… вдарився головою об стовп"

Автор: Віолетта Кіртока

44-річний чоловік з Тернопільщини, який потрапив у армію у липні 2024 року, отримав орден "За мужність", як і двоє його побратимів, за те, що вони взяли у полон живого представника армії північної Кореї – як доказ того, що армія третьої країни бере участь у війні проти України.

Фраза "українські десантники взяли у полон військовослужбовця північнокорейської армії, який воює на боці російської федерації, на території Курської області" звучить фантастично в усіх сенсах. Але такі реалії теперішнього часу. І цей факт – що представники третьої країни, які вступили у війну проти України, - було дуже важливо довести. Потрібно було надати усьому світові не лише документи загиблих північних корейців, але й полонених – живих. Щоб вони надали свідчення.

У бойові дії північні корейці вступили у жовтні. Але більше місяця нашим бійцям не вдавалося жодного взяти у полон, хоча вони наступали великими групами – і по 30, і по 50, і по 70 чоловік. Але з поля бою ретельно забирали не тільки своїх поранених, а й загиблих. Не кидали, як з перших днів повномасштабного наступу роблять росіяни. Лише через декілька тижнів бійці ССО таки вполювали тіла корейців – з документами і записниками. З перекладу стало зрозуміло, наскільки зомбують цих вояків. Вони ідуть в бій з думкою про те, що в полон здатися не можна в жодному разі – краще себе підірвати, зарізати. Більше того – і свідки цих випадків є серед наших бійців – декілька північних корейців, зрозумівши, що їх полонили, перегризли собі вени! Смерть цінніша за життя – у вказівках їхніх командирів сказано саме це.

Лише у січні цього року два різні підрозділи нарешті взяли в полон двох представників армії КНДР. Одного захопили спецпризначенці. А іншого – бійці 95-ої десантно-штурмової бригади.

Можливо, це збіг, але буквально зразу після полону двох військовослужбовців КНДР ці війська відвели з лінії фронту. Зараз вони не беруть участь у боях. Скоріш за все, відбувається перегрупування, бо вони зазнали досить вагомих втрат. І роблять висновки, отримавши досвід на полі бою. Але наші досвідчені бійці, які боронять Україну з 2014 року і бачили противника різного рівня підготовки, кажуть так: "Здавалося, найбільш жорсткими були "вагнери". Вони билися до останнього. Але північні корейці… Ці ще жорсткіші, витриваліші і смерті не бояться зовсім"…

"ДРОНЩИКИ ПОБАЧИЛИ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ЯКЕСЬ ТІЛО. ДО НЬОГО ВИЙШЛИ НАШІ БІЙЦІ - ЗАПИТУВАЛИ УКРАЇНСЬКОЮ, РОСІЙСЬКОЮ ТА АНГЛІЙСЬКОЮ МОВАМИ. ВІН ЖОДНОЇ НЕ РОЗУМІВ"

Сергію 44 роки. Коли почався повномасштабний наступ, він повернувся з роботи в Німеччині – і вступив до тероборони. Повістка йому прийшла минулого літа – 30 липня. Так чоловік, після навчального центру, опинився у 95-ій бригаді – десантній, з величезним бойовим шляхом. В той день, коли стався бій і вдалося полонити північного корейця, війська КНДР вперше пішли саме на тому напрямку, де на позиції перебував Сергій з побратимами.

- Ми з моїм побратимчиком Балу були на позиції, про яку ворог не знав, не спалив її, - розповідає Сергій. - Десь о шостій ранку по рації нам повідомили, що можливий якийсь прохід ворога. Ми посилили увагу. І дійсно. В нашому напрямку пішов противник. Їх знищували дронами. До нас, безпосередньо до позиції, доходили чоловік п’ять.

- Ви знали, що то корейці ідуть?

- Ні. Нам-то все одно, хто там іде. Просуваються ворожі сили – наша задача їх зупинити. Ми підпустили їх поближче. Повезло, що вони про нас не знали. Ми їх зразу затрьохсотили. Вони зупинилися трохи далі від нас. Зав’язався стрілковий бій. Нас підтримували дрони. Корегували нас пілоти, зверху дивилися і нам передавали, звідки, хто міг підійти. Вони пробували постійно іти далі, але пройти нас ніяк не могли. Ще й міномет наш по них працював.

Десь до третьої години дня ми воювали з ними. Вони не знали, скільки нас є, бо ми не перегукувалися. Десять метрів один від одного були і перемовлялися по рації. Противник же був якийсь живучий та добре підготований.

- З чого робите такий висновок?

- Стільки скидів, скільки на одну людину летіло… Навіть поранений боєць виконував своє завдання. Відповзав, повертався… Але воював далі.

До нас підійшла група підтримки. Тоді вже противник зрозумів, що можливості піти далі у нього точно немає. Вони почали відходити - що могли за собою забирали. Ми піджимали їх. Але рішення командування було залишатися на місці, не переслідувати ворога. Тому ми за ними не пішли.

Мій друг Балу в той день зазнав поранення – "офіцерське", в сідницю. Мені також прилетіло в ногу від скиду. Але я коли промацував себе, дірку в штанях не знаходив. Тому не звернув уваги. Вже пізніше розібрався, що уламок зайшов з лівого боку, пробив ліву штанину і увійшов в м’які тканини правої ноги. Лише на другий день після бою вияснив, що і я легкий "триста". Після бою мого побратима евак забрав. На цьому сам бій закінчився.

Ну і так получилося, що цей чувачок, цей північний кореєць, не в ту сторону повернув, пішов не в той бік посадки. У нього була перебита щелепа і права рука перев’язана. Скоріш за все, йому надали допомогу під час бою. Сам би він не зміг себе так замотати.

Дронщики наші побачили, що рухається якесь тіло. Він був у бафі. Не розуміли, хто це: міг хтось із суміжників заблукати. Хлопці вийшли з укриття – підійшли до нього, спитали українською: "Друже, тобі потрібна допомога?" Той не відповідав. А вже вечір був. Не дуже було видно. Спитали по-російськи. Англійською перепитали. У відповідь нічого. Підійшли поближче – побачили, що точно не наш. На ньому висіли гранати і ніж. Жестами показали, що робити. Хоча він і жестів не дуже розумів. У нього вилучили гранату і все інше. Скоріше за все, він не розумів, що перед ним українці. У нас ні у кого не було розпізнавальних знаків. Та й ми були не в пікселі, а у мультикамі… Тому він спокійно віддав гранату, ножа. Іншої зброї у нього не було. Він сам маленький. На ньому було дві куртки, великий бронік. Екіпірування таке собі.

- Він не пручався?

- Ні. Спустили його в окопчик, дали йому сигарету. Він відчував себе досить спокійно. Вже коли за ним приїхала група, він на машині побачив трикутник. І, мабуть, тоді лише щось зрозумів. І з розгону ломанувся в стовп головою. Ударився і впав. Але це було схоже на якусь награність.

"КОЛИ ТОБІ КАЖУТЬ КОПАТИ, ЦЕ НЕ ЗНАЧИТЬ, ЩО ТЕБЕ ХОЧУТЬ НАПРЯГТИ. ЧИМ СКОРШЕ ТИ ВИКОПАЄШ УКРИТТЯ, ТИМ БІЛЬШЕ ШАНСІВ ЗБЕРЕГТИ СОБІ ЖИТТЯ"

- Вас до цього попереджали, що дуже важливо взяти північного корейця в полон?

- Скажімо так, на той момент у нас тої інформації не було. Ми виконували своє завдання. Є кого взяти в полон – беремо. Ні – то ні.

На даний момент ми утримуємо позиції, на яких перебуваємо. На нас наступають – відбиваємося. Була така інформація, що зайшли північні корейці, але на нашому напрямку вони вперше пішли. Добре, що ми лишилися живі. Трішечки поранені, але живі.

- Коли вам сказали, що отримаєте нагороди?

- Інформацію, що будуть якісь бонуси за такого полоненого, ніхто не доводив. Нам не нагороди важливі. Головне - лишитися живим. Війна вчить дуже швидко. На короткій дистанції в бою – або ти, або тебе. На другий день після бою мене спитали, чи все зі мною добре. Так, відповів, можу виконувати завдання. Але мені прислали заміну, щоб мене зміг подивитися лікар. Отримав команду зібрати речі і бути готовим. Там же не питаєш. Виконуєш те, що тобі сказали.

Про те, що мені вручать орден "За мужність" ІІІ ступеня, я дізнався безпосередньо на нагородженні в Києві. Звичайно, приємно було отримати бойову нагороду, але ж річ не в нагородах. Для мене це просто робота, яку треба виконати. Нагороди – приємно, але найприємніше, що ти звідти вийшов, з того бою, з тих позицій. Колись, може, на свято, на день ДШВ можна буде вийти з отриманими нагородами. Головне - на те свято прийти.

- До 2022 року ви не воювали?

- Я дуже довгий час працював за кордоном в логістичній службі міжнародних перевезень. Морально не витримав, коли почався повномасштабний наступ, повернувся додому.

Я вважаю, що війна – це не робота цивільної людини. На це є армія, підготовані люди. У 2014 році від держави не було посилу, що всім потрібно встати на захист. Дуже маленький відсоток людей тоді розумів, що це війна. Так само і я думав – до мене все те не має відношення. Я працював за кордоном легально. І моя родина могла приїхати до мене. Але чужа країна є чужа країна. Я спитав: приїдете до мене? Жінка сказала, що ні. Тому я одразу, як все почалося, приїхав сам. До того, як отримав повістку, займалися з хлопцями, проводили тренування. Мені 45-ий рік. Я всі свої болячки знаю. Знаю, що зможу зробити, а чого виконати сил не вистачить.

Чесно скажу, я не розумію, коли бояться повістки, кажуть, що це квиток в один кінець. Повістка – це квиток в два кінці. Тут 50 на 50. Можна як повернутися додому, так і загинути. Але це залежить від тебе самого. Якщо ти розумієш, де ти, виконуєш все, що тобі кажуть, шанси на життя значно підвищуються. Коли тобі кажуть "копай", це не значить, що тебе хочуть напрягти. Чим скоріше ти викопаєш собі укриття, тим більше шансів зберегти своє життя.

Коли не було дронів – хлопці розповідають – можна було сидіти за сто метрів від ворога. Навіть перекрикувалися один з одним. Але не було можливості дістати того ворога. Зараз дрони бачать тебе що вночі, що вдень. І тут вже головне - не спалитися. І – копати. Є можливість – копай. Якщо ти перший раз побачив, що тебе той окоп врятував, розумієш, наскільки це важливо. Коли перший раз невідомо звідки прилітає невідомо що, окоп засипає, його треба відкопувати. Але не буде його – не буде і тебе. Це розуміння приходить в перший же день на війні. Перше, що нам сказали у 95-ій бригаді, -  що треба копати. І я швидко переконався, наскільки це ефективно.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ