Позивний Панама: "На Курщині були роти "300-х" росіян, які сиділи в окопах без постачання води, їжі й нормального БК"

Автор: Ольга Москалюк

"Про таких, як я, можна було сказати: набрали за оголошенням", - жартує Віталій на позивний Панама, розповідаючи, як у травні 2022 року пішов до війська.

- До офіційних військових структур тоді було важко потрапити. Проглядаючи соцмережі, я побачив публікацію про набір до добробату. Так опинився у навчальному центрі Української Добровольчої Армії".

Нині мій герой - оператор БПЛА ОШБ "Арей" та інструктор. У цивільному житті працював інженером-технологом та конструктором у різних компаніях, деякі з яких були дотичні до оборонного сектору. Там здобув корисні навички по організації процесів та плануванню задач. Ще з 2021 року розмірковував над тим, що росія може здійснити повномасштабне вторгнення. Тому готувався: на вихідних відвідував військові вишколи в Києві, купував спорядження та намагався записатись в ТрО, яке було на етапі формування.

- У росіян ще з часів набуття нами незалежності були спроби зламати нас політично, - пояснює логіку своїх дій. – 2004-й та 2013 роки показали, що таким чином їм цього зробити не вдасться. Тому єдиним способом вирішення українського питання вони бачили саме військовий шлях, який, зрештою, теж провалили. Це можна зрозуміти, подивившись на їхні глобальні цілі. Тому зараз знову повертаються до політичної площини і намагаються тиснути вже не через внутрішні розколи в Україні, а через зовнішні в світі.

- Ви сказали, що готувалися до повномасштабної війни. Як вона для вас почалася?

- У мене не так сталося, як гадалося. Адже довелося зустріти війну не зі своїм спорядженням, як я планував. У мене навіть не було з собою документів! Напередодні я поїхав за Київ допомогти батькам з ремонтом будинку. Ці перші дні я був в’язнем (посміхається. – О.М.), адже не міг нікуди висунутися. Як тільки з'явилася нагода, на місці почав займатися волонтерством - допомагав організовувати евакуацію населення з Чернігівщини, а також розподіляти гуманітарку. Майже одразу після деокупації поїхав допомогати у села під Черніговом. Це мало бути просто забезпечення, та виявилося, що я був більш корисним у допомозі по ексгумації тіл загиблих цивільних та фіксації військових злочинів. Це було село Ягідне – те, з якого росіяни зробили "концтабір". Після цього зрозумів, що точно маю бути у війську. Як я сказав, до офіційної армії тоді було складно потрапити - наплив бажаючих був дуже великий. Тому я пішов до добровольчого формування.

- Як вас зустріли?

- Це було схоже на Запорізьку Січ. Оскільки це добровольче формування, тебе ніхто за руки-ноги не тримав, але якщо ти збирався там залишатися, то мав показати, що готовий до війни, та пройти повну підготовку. Було дуже цікаво, тому що приходили люди із різних прошарків суспільства, з різними біографіями та життєвим шляхом. Хтось раніше вже воював, комусь тільки виповнилося 18 і так далі. Там були класні хлопці! З багатьма й досі підтримуємо зв'язок, хоча усі розійшлися по різних формуваннях.

- Ви куди потрапили після навчання?

- Спочатку до 5-го окремого батальйону УДА. Влітку трошки попрацював на Харківщині з групою мінометки як оператор БПЛА-коригувальника. Потім ми цим складом перейшли до "Арея".

- Виходить, влітку 2022 року ви вже літали?

- Так. Взагалі в УДА спочатку всіх готують як штурмовиків. Це обов'язкова база. А потім уже розподіляють за спеціальностями. Я за комплекцією найбільше підходив на оператора БПЛА (посміхається. – О.М.).

- На "Мавіках" працювали?

- Почали з "Мавіків" та "Autel". Так воно у нас із моїм напарником і закріпилося. Так от з того часу я був в "Ареї". Офіційний контракт вдалося підписати тільки у січні 2023-го.

- Чому так?

- Бюрократичні процедури. Був занадто молодий.

- Скільки вам було років?

- 26. Але на той час на контракт брали з 27. Зрештою, вдалося все владнати.

- Ви були на Харківщині влітку 2022-го - напередодні контрнаступу. Ви готували його?

- Ми його підготували й пропустили (сміється. – О.М.), тому що поїхали оформлюватися. Але там ми постійно працювали із хлопцями з 92-ї бригади, які потім пішли у наступ. Були в тих краях, звідки це все починалося.

- Виходить, це там для вас розпочалася справжня війна?

- Так, це були мої перші військові вильоти.

- Пригадайте, що вам найбільше запам'яталося з того періоду?

- Найбільше запам’яталися люди, які оточували. Це був колектив хлопців, які давно на війні. Заряджені, позитивні. Вони на той момент якраз відігнали кацапню від Харкова. А ти такий ще зелений. Нічого не розумієш. Просто стараєшся слухати все, що тобі кажуть: поправ РПС, візьми правильно автомат, засунь руку до пікапу, щоб гілкою не відірвало. Тисячі таких різних дрібниць, які запам'ятовуються. Тобто ти працюєш із професіоналами і швидко у них вчишся.

- Яким був ваш перший бойовий політ?

- Була задача дроном полякати кацапів, які сиділи у посадці навпроти (всміхається. – О.М.), щоб вони себе якось виказали - спробували постріляти чи ще щось подібне.

- Вийшло?

- Та не дуже (сміється. – О.М.). Але вже як сталося. Далі - розвідувальні польоти.

- А коли почали працювати зі скидами?

- Це було пізніше вже в "Ареї" під час контрнаступу 2023-го. Тому що раніше у нас в підрозділі основним напрямком було коригування мінометів. Тоді мали достатньо снарядів. Хлопці були добре укомплектовані, і ми працювали дуже ефективно. Я міг сам коригувати артилерію, міномети, взагалі по декілька засобів одночасно. Виходило дуже круто. Ми там зробили дуже багато роботи. "Перемололи" кацапів у Нескучному при контрнаступі. Вони тоді вкрай неприємно відгукувалися про нашу мінометку.

- Контрнаступ 2023-го не став успішним, як хотілося б, зокрема і через затримку у постачанні зброї від наших міжнародних партнерів. Хоча на нього покладалося багато сподівань. Які у вас тоді були настрої?

- Та я взагалі не зрозумів, що він почався. Тому що було дуже голосно, а нас не сильно попередили, що це початок контрнаступу (всміхається. – О.М.). Але ми швидко адаптувалися, зрозуміли, що до чого і вперед. Через три дні самі вже почали штурмові дії, швидко звільнили Нескучне, причому малими втратами для себе й дуже великими для росії. Пішли далі відбивати все аж на Старомайорське і взяли, що навколо нього. При тому наступі ми пройшли чи не найбільше в глибину разом із суміжниками, дуже гарно себе показали. На тому напрямку якраз треба було надалі залучати інші підрозділи і рвати лінії оборони русні вже до кінця.

До речі, у 2022-му батальйон брав участь і у відбитті Херсонщини. Це не варто забувати. Там хлопці теж зробили дуже багато роботи. Я трохи цей момент пропустив, тому що багато часу витратив на бюрократичні поїздки, поки мене оформлювали.

- Але тут вже надолужили.

- Так. Ми себе тоді добре зарекомендували. Після контрнаступу нас взяли на роботу на відбиття атаки росіян під Вовчанськом. Теж класно себе показали – закрили східний фланг і змогли там зупинити ворога. Далі вже закріпилися інші підрозділи і тримали позиції.

- Військові, з якими я спілкуюся, постійно повторюють, що не потрібно недооцінювати ворога. Він також вчиться, розвивається. Ви яким його бачите?

- Справді, вони вміють швидко вчитися, використовувати ефективні засоби та методи. Але цього не достатньо для того, щоб досягнути своїх кінцевих військових цілей. Їм все одно важко. Їхні ресурси не є нескінченними. Це добре відчувається по тому, що їм постійно доводиться шукати снаряди у інших країнах та використовувати застарілу техніку для штурмів, адже не встигають відновлюватися. Людей, щоправда, у них набагато більше, аніж у нас. Це відчутно.

- Тому й проводять ці "м'ясні штурми", не шкодуючи солдат. Нещодавно командир "Рарогу" Хасан  розказував мені, що був вражений, коли побачив на штурмі російського піхотинця на милицях. Чи були такі моменти, які вас дивували?

- До речі, такі історії часто бувають. У росіян є й підрозділи інвалідів. Ми на Курщині різного встигли надивитися. Там були роти "300-х", які сиділи в окопах без постачання води, їжі й нормального БК. Але вони все одно тримали ту зону для того, щоб інші більш-менш цілі штурмовики могли використовувати цей сектор як плацдарм для подальших наступальних дій. Таке зборище понівечених росіян, які пили воду з калюж, а деякі й перепливали крижану річку, тікаючи назад. Певне, доходили до такого відчаю. Причому робили це в сніг та мороз.

- Допливали?

- Я бачив сліди, що вели в кущі на іншому березі. Перед тим ми розбили їхню групу. Один росіянин сховався під бронемашину. Потім виліз, підійшов до берега, подивився, закинув автомат за спину і поплив. Спочатку я думав, що він потоне. Дуже довго барахтався серед гілок, але все-таки виліз. Не знаю, чи він потім дійшов до своїх, але річку зміг переплисти.

Також у нашому секторі був випадок, як вони добили свого "300-го", який до нас добу практично повз. Хотів здатися у полон.

- Як добили? Дроном?

- Так, скидом його добили. Цей епізод був зафільмований (11 січня цього року у пресі з’явилася інформація, що на Курщині українська аеророзвідка помітила російського військового з перебитою ногою, який жестами показував, що хоче здатися в полон. Пілоти Сил оборони вказували йому шлях, куди повзти, навіть скидали воду, ліки та цигарки. Коли він майже дістався українських позицій, росіяни його вбили. – О.М.).

- Хлопці часто розказують, як у росіян працюють загороджувальні загони.

- Це правда. Наприклад, не хоче солдат копати, може прийти командир і показово розстріляти за це. Ми зустрічали такі історії у ворожих перехопленнях ще з 2023 року.

- Вони відомі своїм нелюдським ставленням і до нас, і до своїх…

- Це взагалі дуже дивне зборище істот. Я пам'ятаю ще з Ягідного, що про них розказували люди. Покрали все взуття, включно із тапками, крали нижню білизну, різали, ніяк не чистячи, худобу, свиней, складали до ящиків. Це такий у них був спосіб зберігання їжі - просто в ящиках порізані шматки тварини. Важко описати цю всю фантасмагорію, зборище кадрів, і зрозуміти, що відбувається в їхніх головах з таким хаотичним набором елементів.

- До речі, про мирне населення. Ви спілкувалися з місцевими, коли були на Курщині?

- Ні. Мене якось це обійшло. У тому секторі, де працювали, майже всі були евакуйовані. Не знаю, яким чином. Але вони тікали дуже швидко, тому що у будинках залишилися навіть їхні документи та гроші.

- Я вас запитую, тому що говорила із військовим Сергієм Пруцких  , який якраз спілкувався з місцевими й показував відео цих розмов. Пам’ятаю, як наші хлопці їм допомагали, приносили воду, їжу та ліки...

- Я теж знаю, що наші хлопці завжди ділилися з місцевими їжею та засобами гігієни. Там в основному лишалися пенсіонери, які не змогли евакуюватися або не захотіли, тому що трималися за свою землю. Ми ж не маємо забувати, що на Курщині багато етнічних українців. А любов і прив'язка до свого клаптика землі є генетичними. Їх важко позбутися.

- Якою для вас стала ця Курська операція? Для загалу вона була несподіваною. Військові, які брали в ній участь, розказували, що до останнього не знали, що готується.

- Нас не одразу підтягнули на Курщину. Ми тоді ще працювали на Півдні Запоріжжя. Нас в серпні просто долучили до процесу, і ми вже розбиралися по ходу. В цілому операція була така дика, в якомусь сенсі авантюрна. Але я вважаю, що все одно дала свій позитивний результат, тому що росіяни на нас витратили колосальну кількість ресурсів. Важко навіть уявити, скільки б могло полетіти авіабомб не на Курщину, а на Суми, Харків чи Запоріжжя. Мені здається, там до десятка тисяч. За сотні тисяч снарядів артилерії взагалі мовчу.

А те, що ми не маємо можливості звідти забрати тіла загиблих, то, на жаль, ми і на своїй землі часто цього не можемо зробити. Знаєте, мені байдуже, в якій точці світу загинути за існування України, якщо я обрав цю місію головною ціллю. Та й загалом, якщо росія буде вести війни увесь час тільки на чужих територіях, то її населення завжди підтримуватиме будь-які такі експансивні афери.

- Це на Курщині у вас відбувся ближній бій із росіянином?

- Так. Після того у своїх кругах став відомим як "найкращий стрілець на Дикому Сході з ПМа" (посміхається. – О.М.). Це сталося в селі Пльохово. Тоді цей населений пункт був під нашим повним контролем. Переді мною стояла задача знайти нову позицію для літунів. Шукати потрібно було в самому селі, неподалік інших позицій. У той час я ходив з пістолем, тому що в тих умовах, в яких перебував, здавалося логічним, що основним засобом самозахисту буде така зброя. Коли виходив після огляду із дверей чергового будинку, біля паркану натрапив на військового невідомої приналежності у формі та спорядженні армії рф. Він мене ще не встиг побачити, коли я дістав пістолет з кобури. Далі відбувся невеличкий діалог. Я наставив пістолет на нього, привітався, спитав, з якого підрозділу. Він мені у відповідь: "Што?" (всміхається. – О.М.). Як Олег Царьов після запитання, коли почалася Друга світова війна? Я ж просто українською запитав. Запропонував здатися. А він тримав автомат у патрульному положенні із знятим запобіжником на положенні автоматичної стрільби. Після того, як я йому вдруге наказав опустити зброю, він вирішив натиснути на спусковий гачок і випустити в мою сторону чергу з куль. Я в той же момент відкрив стрільбу в його бік і заодно старався швидко впасти на землю, як і він. За парканом я не бачив, що з ним сталося, і вже встиг почати швидко покидати зону контакту, бо не знав, скільки взагалі було росіян. Повідомив своїм по рації про ситуацію. Командир сказав займати кругову оборону. Потім вже з дрона ми побачили, що цей потєряшка був один і лежав в калюжі крові із джгутом Есмарха в руці. Ми з побратимом вирушили оглянути його. Він загинув від поранень в шию. Ще я відстрелив йому пальці на руці. Він був у повному бронекомплекті, з кевларовими модулями і в касці. Якби кулі потрапили в броню, йому нічого не сталося б. Така от була класична ковбойська дуель. Я виграв, отримавши легке вогнепальне поранення руки та прострілену панамку, що висіла на карабіні біля серця.

А вже за декілька годин довелося допомагати з організацією евакуації наших пілотних груп, оскільки через масований обстріл і захід бронегруп противника ми опинилися в напівоточенні. Ми тоді з хлопцями все зробили грамотно й успішно, тож до кінця дня змогли працювати із нових позицій.

А ще дуже люблю кумедний епізод з Курщини, коли росіяни втопили евакуаційний БТР у відстойнику на свинофермі. Вони так впевнено в нього заїхали, хоча можна було об'їхати осторонь. Не впевнений, що всі змогли вибратися з нього, тож "вєрнулісь к істокам".

- Вам часто доводилося вступати у стрілецькі бої? Чи ви все ж більше на відстані?

- Більше на відстані, тому що зазвичай лінія контрольована. Були випадки, коли неподалік лазили ДРГшники, але їх вдавалося "задвохсотити" чи "затрьохсотити" скидами.

- Ви сказали, що дістали легке поранення. Були ще?

- За ці роки можна сказати, що я ще дуже легко обійшовся. Ситуацій різних вистачало. Минуле моє поранення при контрнаступі 2023-го, на диво уламкове, також легке - від прямого попадання снаряда артилерії в укриття. Зловив у ту ж руку і також зустрів з тією ж моєю панамкою. Тоді, на жаль, поруч зі мною загинули одразу троє побратимів…

- Розкажіть, що ви знищували на курському напрямку?

- Нам вдалося вбити дуже багато росіян, а також корейців (це ми вже потім дізналися, хто то були).

У росіян було доволі мало засобів, які вони не встигали перекидати з інших напрямків. Хлопці FPV-шками підбивали різну броню, але нічого нестандартного. Це були все ті ж самі мангальні старі перероблені радянські залізяки. Ми, в основному, працювали по групах піхоти.

- Ваш колега на позивний Сірий мені в інтерв’ю розповідав , що корейці реально воюють. Вони навчені та підготовлені. Ніби навіть мають настанову не здаватися у полон.

- Ми не змогли взяти нікого з них в полон. Хоча з їхньої сторони були масовані атаки саме живою силою. Це були добре фізично підготовлені бійці з хорошими бойовими навичками. На відміну від росіян, вони позбивали чимало наших дронів просто зі стрілецької зброї. Але ми все одно багато їх "перемололи". По суті, якби не корейці, росіянам так легко не вдалося б просуватися на Курщині. Тобто вони б застопорилися і ще довго з нами там бовталися. А так за допомогою таких екзотичних набігів вони змогли щось пробити в деяких місцях.

Взагалі найбільшою проблемою на Курщині стало застосування великої кількості FPV. Ми зараз втратили деякі території якраз через те, що росіяни взяли під повний контроль наші логістичні шляхи. Закинули туди свої найкращі підрозділи пілотів і за короткий термін часу, по суті, "обезкровили" всі дороги й перебили купу техніки. Будь-яка евакуація чи підвоз на позиції був вкрай важким і з дуже високим ризиком не добратися.

- А як би ви охарактеризували їхніх пілотів?

- Мабуть, такі, як і у нас. Це ж та ситуація, коли люди підлаштовуються під техніку, а не навпаки. Там, як і у нас, є технарі, які стараються максимально оптимізовувати процеси, витрачати якомога менше енергії, робити щось дешевше, швидше, і щоб воно виконувало свою задачу. Скажімо так: їхні артилерія та авіабомби дошкуляли нам набагато менше, аніж БПЛА.

- Ми бачимо, що росія не зупиняється і продовжує наступати. Хоча на світовому рівні піднімається питання перемир'я. Ви у нього вірите?

- Це може бути перемир'я заради наступної війни. Але тоді буде дуже важко організувати людей на ще одне таке протистояння у майбутньому, якщо система надалі покриватиме владних та воєнних злочинців. Одні послаблюють нас економічно та політично, другі неадекватно використовують людський ресурс задля власних вигод чи вислуг. Я вже мовчу про те, що закриваються очі на діяльність російської агентури у всіх сферах.

А загалом зараз схоже на те, що світ не хоче, щоб ми вийшли переможцями. Їм не вигідно, щоб росія відчувала програш. Будьмо відвертими з собою: ми заважаємо західному світу зручно жити. НАТО - це союз, який створений для всілякого протистояння початку війни з росією, а не їй самій. Поки що їм вдається її стримувати за рахунок буферу у вигляді нас. Людство вчергове показує свою ганебну морально-етичну слабкість, навіть попри всю набуту технологічність, що в своєму потенціалі могла б, насправді, закрити більшість потреб населення планети.

- Як нам бути в цій ситуації? Що ми маємо робити?

- Те, що й робимо. Ми доволі ще непогано справляємося. Могло бути набагато гірше. Але ми не збираємось здаватися. США - така впливова держава, але уже стала союзником росії, та все одно рахується з нашими політичними потребами й умовами для перемир'я, які диктуємо ми, а не тільки путін. А гарантом того, що ми можемо щось диктувати на світовому рівні, є, в перше чергу, Збройні Сили. Поки ми маємо таку армію, як сьогодні, росіяни не доб'ються того, що вони хочуть. Тому й поставили перед собою задачу переграти цей момент політично. Побачимо, як буде. Кожен з нас має робити своє. Ми в цілому стоїмо на правильній позиції. Всі це розуміють. Наша задача – не зіскакувати з неї і максимально вкладатися. Це питання також стосується багатьох наших громадян, які чомусь думають, що ця війна - не їхня проблема. Важко усвідомлювати, чому ті, хто не хоче брати участь у захисті своєї країни, можуть мати рівноцінний вплив на формування її майбутнього. Ті, кому не байдуже, гинуть, а кому немає різниці - отримують нові можливості. Така-от країна можливостей і неможливостей водночас. Описати, скільки ми втратили крутих людей у цій війні, просто нереально. Не хочу, щоб це все було дарма, щоб люди забули ціну своєї щоденної ранкової теплої кави.

P.S.: Друзі, для ефективного знищення ворога хлопці із ОШБ "Арей" потребують нашої підтримки.

Якщо маєте бажання та можливість допомогти, ось реквізити: Номер Монобанки 5375 4112 0680 4861

https://send.monobank.ua/jar/4CKFdG4Fnj

Конверт Приват 5168752136231886 https://www.privat24.ua/send/gv0ri

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані героєм