Волонтерський фронт: як репетиторка англійської присвятила життя поверненню загиблих героїв додому
Це той рідкісний випадок, коли зроблена велика робота, але автор не знає, що з цим робити. До 24 лютого 2022 року я майже дописав книгу про волонтерський рух в Україні, що фінансово підтримував фонд "Відродження". Це не академічна книга. Вона складається з ряду розповідей про людей, які вважали себе волонтерами, або волонтерили просто за покликом душі, не називаючи себе волонтерами
Я був уже в передчутті свіжого видання. Аж раптом Путін почав свою безумну авантюру. І стався такий сплеск волонтерської активності, що у порівнянні з цим масштабом мої розповіді об’єктивно перетворювалися на дрібній епізоди. Тож, видання книги саме з моїм підходом втрачало сенс.
Я досі з цього приводу переживаю. Книгу, звісно, видавати не буду. Але все ж таки вирішив надрукувати найцікавіші уривки з неї.
Усвідомлюю, що у героїв книги багато що змінилося. Мої публікації зафіксували їхній стан на 24.02. 2022 року.
і тут
Тут дві докладні розповіді про те, як одна волонтерка визволяла колег із неволі в днр, а друга про те, як волонтерка потрепали в полон у лнр. Джерело: https://censor.net/ua/b4014487
Щоб знайти тіла загиблих захисників, їй доводилося спілкуватися з ворогами, вдавати чужих дружин та йти на інші хитрощі. Ірина Баданова розповіла про свій шлях від волонтерства до Генштабу та про головоломки, які доводилося розгадувати, аби повернути полеглих воїнів додому.
Раптовий призов: від концерту до перших пошуків
У другій декаді липня 2014 року Ірина Баданова, репетиторка англійської мови, допомагала організовувати концерт для поранених бійців ЗСУ у дніпровському госпіталі. Захід раптово перервав начальник медичної частини: "Всі, хто може носити ноші — на вихід!".
Тоді росіяни вперше підступно застосували реактивну артилерію зі своєї території, розстрілявши українські позиції під Зеленопіллям. Загинуло 19 бійців, ще 93 дістали поранення. Артисти просто в сценічному одязі побігли допомагати санітарам.
У цьому хаосі до Ірини підійшла розбита горем жінка на ім’я Олена й благала знайти її чоловіка - Віктора Бойка. На той момент родина ще не знала про його загибель і вірила, що він живий. На момент евакуації Віктор мав вибухово-травматичну ампутацію нижніх кінцівок.
Не маючи жодного досвіду, Ірина почала обдзвонювати спочатку лікарні, а потім і морги у Дніпрі, Миколаєві та Одесі. За описом "поранений без ніг" нікого не знаходили. Коли стало зрозуміло, що в лікарнях Віктора немає і варто шукати не живого, а загиблого, довелося звернутися до Обласного бюро судово-медичної експертизи. Того дня в морзі судмедекспертизи лікарні Мечникова чергував учень Ірини. Вона передала йому фото Віктора, і той швидко знайшов тіло - виявилося, лікарі встигли пришити кінцівки, тому первинний опис не збігався.
Під час цього першого пошуку Ірину просили залишити свій номер телефону у Військовій прокуратурі, приймальному відділенні лікарні Мечникова та у волонтерів. Невдовзі її телефон став гарячою лінією для сотень родичів, чиє життя розбила війна.
Прямі контакти з ворогом: таємниця поля біля Маринівки
(У цьому розділі: Сергій Шепітько, Кочубей, Аносов, Юрій Макарчук, Олександр Іщук, Роман Козаренко, Олександр Закусило, Олександр Коростинський, Віталій Трофимчук)
На початку серпня 2014 року волонтерів зібрав радник голови Дніпропетровської ОДА Борис Філатов, щоб скоординувати рух. Ірині разом з іншими волонтерами виділили кімнату в будинку на вулиці Старокозацькій (тоді Комсомольській). Телефон не замовкав, а робота змушувала йти на кроки, від яких хололо в жилах, - зокрема, на переговори з сепаратистами.
Коли Ірина шукала бійця 30-ї бригади Сергія Шепітька, їй довелося вийти на зв'язок із "комендантом" Маринівки Олександром Рибалком. Той розповів, що бачив, як із палаючого вантажного "Уралу" вдалося вибігти не тільки групі капітана Трофимчука, а й Олександру Коростинському, і що патруль бойовиків згодом натрапив на трьох українських військових.
На фото той самий "Урал".
Сергія Шепітька розстріляв бойовик із позивним "Двойка". Про це після визволення з полону розповів військовий Аносов. Він пояснив, що Шепітько, який на той момент був поранений у шию, відмовився принизливо просити про збереження життя.
Пораненого бійця Кочубея росіяни відправили до госпіталю в Таганрог, а Аносова взяли в полон. На той час обміни можна було провести швидко, домовляючись на рівні командирів, але Служба безпеки України в будь-якому разі мала узгодити обмін.
Вже в Україні Кочубей згадував жахливу деталь: командир БРДМ, на якому бійці рухалися в бік селища Маринівка для встановлення блокпосту, наказав їм залишатися біля вбитих і обіцяв повернутися з підкріпленням, але так і не повернувся.
Аби знайти останки загиблих у тому бою Олександра Закусила та Романа Козаренка, потрібно було максимально точно вказати місце розташування спаленого "Уралу". Координати вже були відомі завдяки бійцям групи капітана Трофимчука, яким вдалося врятуватися.
Справжнім героєм того бою був Олександр Коростинський: завдяки тому, що йому вдалося розвернути "Урал" і проїхати чималу відстань по дорозі в напрямку Маринівки, вціліли бійці мінометного взводу.
Разом із волонтерами гуманітарної місії "Чорний тюльпан" під керівництвом Ярослава Жилкіна було встановлено точне місцезнаходження "Уралу". Волонтери змогли зайти на окуповану територію, забрати тіло Сергія Шепітька, а також евакуювати тіла його однополчан — Юрія Макарчука та Олександра Іщука. Останки Романа Козаренка та Олександра Закусила також були вивезені групою Жилкіна (пізніше їх ідентифікували за ДНК та поховали на Житомирщині, у доправленні брав участь їхній командир Віталій Трофимчук).
Помилка в процедурі впізнання та переплутані могили на Житомирщині
(У цьому розділі: Олександр Коростинський та його вдова Марина, Петро Радкевич, слідчий Сергій Нагаль, командир Віталій Трофимчук)
Найстрашніший біль для рідних — поховати чужу людину замість свого захисника. З такою головоломкою Ірина зіткнулася, займаючись групою загиблих воїнів із Житомирщини.
Біля Маринівки мінометним вогнем було знищено українську вантажівку. Олександр Коростинський зник безвісти. Його дружина Марина звернулася до Ірини. Окупанти запевняли, що бачили Олександра живим, а місцеві жителі підтверджували, що поранений хлопець пробігав через двори й перев'язував себе розірваною футболкою.
Згодом українська медрота за домовленістю без зброї забрала тіла загиблих у тому районі й перевезла до Амвросіївки. Документи Коростинського залишилися в машині, а сепаратисти виклали їхні фотографії в мережу.
В Амвросіївці виписані лікарські свідоцтва переплутали: документ про смерть Олександра Коростинського додали до тіла Петра Радкевича, а документи Петра — до тіла Олександра. Рідні обох військовослужбовців вирушили до Маріуполя на впізнання. Першим приїхав брат Петра Радкевича. Йому показали тіло Олександра, яке перебувало на полі бою з 8 серпня і через це було сильно пошкоджене. Не ознайомившись із деталями, але побачивши документи брата, він підписав протокол впізнання за особистими прикметами й забрав тіло Олександра до селища Кошечки на Житомирщині.
Дружина Олександра, Марина, приїхала на кілька годин пізніше. Коли їй показали майже неушкоджене тіло Петра Радкевича, вона одразу зателефонувала Ірині: "Це не він!". Відтоді почалися пошуки Олександра з надією, що він живий. Тіло ж Петра Радкевича поховали в Дніпрі на Краснопільському кладовищі як "Тимчасово невстановленого героя України".
Оскільки загиблі були з Житомирщини, до розслідування залучили слідчого з Новоград-Волинського Сергія Нагаля. "Працював він дуже професійно, робив усе можливе, щоб встановити істину", — оцінює його роботу Ірина.
Вивчивши матеріали, слідчий Нагаль дійшов висновку, що в Кошечках поховали військовослужбовця 30-ї бригади Олександра Коростинського, а не Петра Радкевича. Коли Сергій Нагаль отримав усі документи від прокурора, він організував ексгумацію в Кошечках для вилучення генетичного матеріалу. Збіг ДНК підтвердив, що там лежить Олександр (у своїх берцях та футболці). Так само експертиза підтвердила збіг ДНК матері Петра Радкевича з тілом, похованим у Дніпрі.
Після офіційних процедур відбулося перепоховання. До процесу долучилися правоохоронні органи, місцеве самоврядування, командир 25-річний Віталій Трофимчук та бійці, які вижили в тому бою. Проводжати Олександра вийшли всі мешканці села Кошечки — винесли хліб і хустку за місцевою традицією. Коли Олександра везли на рідну Баранівщину, два села стояли на колінах.
До самої домівки супроводжував загиблого його 25-річний командир Віталій Трофимчук. Згорьована мати Олександра при зустрічі почала кричати на офіцера, звинувачуючи у смерті сина. Тієї ж миті в усьому селі згасло світло. Вдова Марина зупинила матір: "Не треба, це знак згори", — і світло одразу увімкнулося. Командир дуже важко переживав ці події, і Ірина тривалий час підтримувала його, переконувала, що це війна і вини його нема. І зрозуміти його може тільки той, хто був в такому ж пеклі. Їй здавалося, що він близький до суїцидального стану.
"Він хотів підтримувати якісь зв’язки з удовою Мариною. Але вона, як і мама, не прийняла його. Мені дуже шкода. Вони емоційно переклади вину з ворога, який прийшов до нас з війною на командира", - каже Ірина.
Справжнього Петра Радкевича перепоховали в рідному селі після ідентифікації за ДНК. Дивовижно, але поки в могилі Радкевича лежало тіло Коростинського, домашній собака Петра щодня приходив туди й намагався розрити землю. Тільки коли повернули тіло справжнього господаря, пес заспокоївся.
"Собаки бувають чутливіші за людей", — резюмує Ірина Баданова.
Дорога в Запоріжжя та вишивана подяка
(У цьому розділі: Олег Чиж та його мати Наталя і сестра Ірина, Олександр Довгаленко, волонтер Олександр Черник, брат Збишек, парафіянин Олександр Петрович, бойовик "Чех")
Олександр Черник неодноразово рятував найскладніші ситуації з евакуацією та перепохованням. Восени 2015 року до Дніпра приїхали родини загиблих воїнів Сергія Шепітька, Олександра Іщука та Юрія Макарчука для підписання документів на перепоховання.
Очікувалося, що медрота транспортує тіла на Житомирщину, проте вони прислали лише один невеликий бус, куди поміщалася тільки одна оцинкована капсула. Три капсули залишилися лежати просто на землі посеред кладовища. Тоді Олександр Черник примчав на своєму великому бусі й за власний рахунок та у свій робочий час відвіз тіла до Новоград-Волинського. Подібна історія була й з Германом Абашиним.
Еа фото: Олександр Черник біля свого буса.
Ірина познайомилася з Черником, коли прийшла до поліклініки, супроводжуючи свого чоловіка. Поки чоловік сидів на прийомі, вона продовжувала працювати. Її розмову почув Черник і попросив знайти його кума. Ірина встановила місце його ув’язнення в полоні і пізніше СБУ обміняло його. Олександр Черник після того регулярно їй допомагав.
Олег Чиж загинув у ніч на 13 серпня 2014 року біля Степанівки на Донеччині, коли вантажівка під керуванням Олександра Довгаленка підірвалася на фугасі. Олег побіг у бік дачного селища Тарани. О 4-й ранку він відповів на дзвінок матері, сказав, що дуже зайнятий, і відключив слухавку. Більше на зв'язок не виходив. За однією версією, його знайшов патруль і розстріляв, за іншою - він стік кров'ю.
Російський бойовик із позивним "Чех" передав координати поховання місії "Чорний тюльпан". Тіло Олега було засипане землею, але збереглася прикметна родимка. При передачі тіла сепаратисти також віддали його документи.
Влітку 2015 року в Новограді-Волинському сестра Олега передала Ірині рушник із традиційним українським орнаментом, який вишила бабуся Олега. Також Ірина зберігає дві ікони святої Ірини, вишиті бісером, — від Ксенії Амельчакової (дружини загиблого Юрія Амельчакова) та від матері Валерія Янчука. Обидві ікони дивом вціліли під час шахедної атаки, коли квартира Ірини зазнала ушкоджень.
На фото: вишиті ікони св.Ірини і рушник, який вишила бабуся Олега Чижа
Коли тіло Олега доставили до моргу Запоріжжя, щоб знайти його за номером, довелося повністю відкривати двері рефрижератора та перебирати мішки. Супроводжуючий офіцер відмовився туди заходити. Тоді католицький священник брат Збишек та парафіянин собору св. Йосипа в Дніпрі Олександр Петрович самі зайшли вглиб рефрижератора, обережно переклали тіла, відшукали Олега й перенесли в труну. Брат Збишек біля приміщення СБУ так духовно підтримав матір Олега, поки Ірина із сестрою оформлювали документи, що згорьована жінка вперше за довгі місяці посміхнулася. Героя з повагою доставили у Новоград-Волинський і поховали на батьківщині.
Роль "чужої дружини" та викриття донецького садиста
(У цьому розділі: Павло Плацинський, Олександр Бердес, Василь Демчук)
У лютому 2015 року до волонтерки звернулася Наталя - цивільна дружина зниклого старшого сержанта 30-ї ОМБр Павла Плацинського. У соціальній мережі їй написав чоловік, який назвався "омбудсменом ДНР". Наталя була виснажена, тому просила Ірину поговорити замість неї.
Ірина взяла ініціативу на себе: Наталя відправила повідомлення, що далі говоритиме з іншого номера, а Ірина зателефонувала бойовику, представившись законною дружиною Павла.
Співрозмовник надіслав страшні фото і відео: на них Плацинський був іще живий у полоні, а його закатовані побратими Олександр Бердес і Василь Демчук - уже мертві із слідами катувань. "Омбудсмен" заявив, що не знає, де зараз тіло Павла, і цинічно запропонував жінці особисто приїхати в донецьку лікарню імені Калініна шукати його серед трупів.
Згодом з'ясувалося, що це був фейковий посадовець - садист-самозванець, який мав доступ до інформації бойовиків. Він знаходив контакти дітей та дружин загиблих воїнів у соцмережах і надсилав їм знімки понівечених тіл із підписами: "Твій батько каратель, ми його вбили".
Насправді екіпаж потрапив у засідку біля Логвинового під Бахмутом. Полонених перевезли до Донецька, де після тортур хлопців розстріляли. Їхні тіла пізніше були евакуйовані підрозділом Міноборони України "Евакуація 200".
Три похорони одного екіпажу
(У цьому розділі: капітан Артем Абрамович, Ярослав Антонюк, Петро Барбух, слідчий Сергій Іванисько, Володимир Печененко)
"Історія командира танка старшого лейтенанта Артема Абрамовича найбільше крає мені серце. Мати ховала хлопця тричі. Йому було лише 24 роки, він одружився за пів року до загибелі", - згадує Ірина.
На фото загиблі герої: Олег Чиж, Артем Абрамовича Олександр Коростинський. Фото з архіву Ірини Баданової.
Екіпаж вважався зниклим безвісти після запеклого бою 12 серпня 2014 року біля селища Никифорове (між Зрубним і Розсипним). Танк Абрамовича Т-64 разом із механіком Ярославом Антонюком та навідником Петром Барбухом прикривав відхід бійців 30-ї бригади. Абрамович прийняв нерівний бій проти кількох машин ворожого батальйону "Оплот", маневрував і відстрілювався до останнього, аж поки пряме влучання не викликало детонацію боєкомплекту. Танку відірвало башту.
На фото: танк Артема Абрамовича. Працюють волонтери "Чорного тюльпану".
Ірина була на зв’язку з родиною Артема майже з моменту його зникнення. До пошуків долучився журналіст Руслан Смещук, якому вдалося дістатися місця бою. Волонтери групи Ярослава Жилкіна вивезли останки тіл до Запорізького бюро СМЕ.
Після першої експертизи ДНК фрагменти визнали рештками Артема й поховали в Житомирі на Смолянському кладовищі. Також були ідентифіковані та поховані в селі Жеребилівка останки навідника Петра Барбуха.
На фото: похорон Артема Абрамовича. Село зустрічає його на колінах.
Проте мати Артема, Світлана Абрамович, детально переглядала документи експертизи й помітила розбіжності: експертиза порівняння між першим і другим мішками, які видали родині, проведена не була. Вона наполягла на ексгумації.
Під час першої ексгумації та розтину в Житомирі (де були присутні офіцери місії "Евакуація 200" Юрій Іващенко та Володимир Біленко) з'ясувалося, що другий мішок у Запоріжжі навіть не відкривали. У ньому виявили рослинні залишки, невідстріляні патрони, рамку від пістолета ТТ Артема, його паспорт, пам'ятку воїна АТО та відкривачку. У першому ж мішку виявили фрагменти кісток усіх трьох танкістів.
Завдяки наполегливості слідчого Сергія Іваниська та допомозі начальника ГУМВС у Житомирській області Володимира Печененка провели детальні експертизи. Фрагменти Ярослава Антонюка передали рідним для поховання в селі Чижівка, а мамі Артема передали ідентифіковані рештки сина для другого поховання.
Згодом відбулася ексгумація і тіла Петра Барбуха в Жеребилівці (для цього Ірині довелося переконувати голову ОТГ демонтувати пам'ятник). В його могилі також виявили фрагменти решток усіх трьох танкістів. Матері Артема довелося втретє відкривати могилу сина, щоб покласти в маленькій труні останні знайдені рештки. Після цього всі фрагменти Петра Барбуха були урочисто перепоховані в Жеребилівці, а родина Ярослава Антонюка допоховала його останки в Чижівці. Це був безпрецедентний випадок.
У середині 2015 року, усвідомивши колосальний досвід та самовідданість Ірини Баданової, їй запропонували офіційну посаду у Відділі пошуку і визволення полонених Генерального штабу ЗСУ. Вона погодилася, продовживши повертати українських синів додому вже на професійному рівні.
