Сирський покінчав адекватних комбригів у безтолкових контратаках, а тепер каже про проблему СЗЧ, - Герой України, полковник Кащенко
Полковник ЗСУ та Герой України Дмитро Кащенко не розуміє, чому у Силах оборони досі не борються із нелюдським ставленням.
Про це він заявив у Фейсбуці, передає Цензор.НЕТ.
Що відомо?
"Якщо Головнокомандувач говорить про нелюдське ставлення, то що саме він має на увазі і чому з цим досі не борються? Якщо Головнокомандувач говорить про жорсткі покарання, то за які саме жорсткі покарання, окрім переведення до штурмових підрозділів?
Це наміри чи вже є чіткі рішення, яким передували попередній збір інформації про проблему СЗЧ, її всебічний аналіз із долученням саме профільних спеціалістів (психологів, юристів)? А далі вже складання чіткого плану і його реалізація. А тут поки незрозуміло, з чим вирішувати проблему: із СЗЧ чи жорсткістю покарання. Чи сам Головнокомандувач розбирався з проблемою СЗЧ?" - прокоментував він заяву Сирського про проблеми СЗЧ.
"Бо поки виходить, що покінчав адекватних генералів та комбригів, стер все, що можна, у безтолкових контратаках — починаючи від вмотивованого особового складу до закордонної техніки, максимально демотивував підлеглих від солдата до генерала, а потім сів і давиш умняка, що потрібно", - додав Кащенко.
Що передувало?
- Раніше головнокомандувач Олександр Сирський заявив, що проти посилення покарання за СЗЧ.
Він зазначив, що основною причиною СЗЧ є небажання проходити службу, побоювання за своє життя. На думку Головнокомандувача ЗСУ, щоб не було проблем з мобілізацією, потрібно, щоб представники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) ставилися до мобілізованих "по-людськи".
Це той, ким затикали прорив русні на Харків та кидали стабілізувати обстановку довкола Куп'янська.
Військові про нього схвально відгукуються.
Хоча, якщо на зєлю добряче натиснути одночасно зверху і знизу, як з д'Єрьмаком, то можливі варіанти.
Для нас - тільки мінуси, для русні - тільки плюси.
Але - ні.
Ящко і з них не вийти, нєувязочка получаєтся. Бо за руснявим законом вони - територія росії.
Тож, формальний привід продовжувати війну - більш ніж є: Україна - окупант, частини двох суб'єктів ********* захопила. Тому - або геть з Херсону і Запоріжжя, або - сво продовжується вплоть до достіжєнія всєх цєлєй.
А русню з-під Києва вигнали, і Херсон з Ізюмом від неї звільнили, мабуть, під керівництвом військового генія Сирського (так, Сирський командував на харківському напрямку, але - під Залужним, бо як совок-виконавець він - підходить).
ЯКЩО У ВЕРХОВНОГО В ГОЛОВІ ШЛАГБАУМИ,
В ДУПІ ОМАНСЬКА УГОДА,
А У КИШЕНІ ПАСПОРТ НЕ НАШ?
У нинішньому складі 25-го Кнесету є приблизно 10 арабських депутатів від арабських партій.
А от у скільки разів у Кнесеті більше етнічних українців, ніж у Верховній Раді етнічних євреїв?
У науковій та політичній дискусії існують дві основні інтерпретації статусу України у 1921-1991 роках.
1. Позиція про окупацію
За цією інтерпретацією Україна була фактично окупована Росією.
Після поразки Української Народної Республіки у війні з більшовиками (1917-1921) владу встановила більшовицька армія. У 1922 році Українська СРР була включена до складу Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ключові рішення ухвалювалися керівництвом у Москва, де домінувала Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка. Реальної політичної самостійності Україна не мала, хоча формально була союзною республікою.
Через це частина істориків і політичних діячів називає цей період радянською або російською окупацією України.
2. Позиція про союзну державу
Інша інтерпретація вважає, що Україна не була окупованою, а була однією із республік СРСР.
Українська СРР мала формальні ознаки державності: власну конституцію уряд і парламент місце в Організація Об'єднаних Націй з 1945 року. За цією точкою зору, Україна входила до федеративної держави - СРСР, а не була колонією чи окупованою територією. Висновок Фактично: Україна була частиною СРСР у 1922-1991 роках. Оцінка цього статусу (окупація чи союзна держава) залежить від політичної та історіографічної інтерпретації.
Дипломатичне визнання Української Народної Республіки (УНР) проходило у кілька етапів, починаючи від перших контактів наприкінці 1917 року до повноцінних міжнародних договорів 1918-1921 років.
Нижче наведено список ключових країн та обставин їхнього визнання.
1. Четверний союз (Берестейський мир)
Це було перше офіційне міжнародне визнання УНР як незалежної держави де-юре. Після підписання Берестейського мирного договору 9 лютого 1918 року Україну визнали:
Німецька імперія
Австро-Угорська імперія
Османська імперія
Болгарське царство
2. Країни Антанти (де-факто)
Наприкінці 1917 - на початку 1918 року країни Антанти шукали союзників проти Німеччини та більшовиків, тому встановили дипломатичні відносини з УНР на рівні генеральних консулів або військових місій:
Франція (грудень 1917)
Велика Британія (січень 1918)
Проте після підписання Україною миру з Німеччиною ці країни фактично припинили офіційні контакти з УНР.
3. Сусідні держави та нові республіки
У період 1918-1920 років УНР активно обмінювалася дипломатичними місіями та визнавала незалежність інших держав, що постали на руїнах імперій:
Грузія, Азербайджан, Вірменія (1918-1919)
Польща: Визнала УНР де-юре згідно з Варшавським договором у квітні 1920 року.
Латвія, Литва, Естонія: Визнали УНР у 1919-1920 роках.
Білоруська Народна Республіка: Офіційне визнання та встановлення консульств у 1918 році.
Румунія: Визнала УНР у березні 1918 року (був встановлений обмін дипломатичними представниками).
4. Інші країни
Святий Престол (Ватикан): Встановив дипломатичні відносини у 1919 році (призначено графського прокуратора).
Аргентина: Стала єдиною країною американського континенту, яка визнала УНР де-юре (постанова уряду від 5 лютого 1921 року).
РСФСР (Радянська Росія): Визнала УНР у червні 1918 року під час мирних переговорів у Києві (договір про прелімінарний мир), але згодом порушила ці домовленості.
Важливо: Багато європейських держав (Швейцарія, Швеція, Данія) мали неофіційні дипломатичні місії УНР на своїй території, що вважалося формою визнання де-факто