"Після вибуху нічого не бачив": боєць "Дикого Поля" втратив зір і ще пів року залишався на позиції
Боєць батальйону "Дике Поле" Руслан втратив зір після того, як в його бліндаж влетіла російська "Молнія" з протитанковою міною. Попри втрату зору військовий залишався на позиції ще пів року. Зрештою захисник самостійно вийшов із неї пішки, подолавши 12 кілометрів.
Історію бійця розповіли у 128-й окремій важкій механізованій бригаді, повідомляє Цензор.НЕТ.
Початок бойового шляху
Бойовий шлях Руслана розпочався за кілька днів до повномасштабного вторгнення Росії. Чоловік вирішив готуватися до можливого наступу ворога та записався до місцевої тероборони в Києві.
24 лютого 2022 року замість медогляду пішов до ТЦК. Там отримав тимчасове посвідчення, автомат і місце у добровольчому батальйоні.
Після того, як окупантів відкинули від столиці, добровольцям запропонували здати зброю або самостійно знайти підрозділ.
"Зараз це смішно звучить, а тоді нас не хотіли брати! У мене ж немає досвіду. Автомати ми вперше взяли в руки 27 лютого", - пригадує Руслан.
Разом із трьома побратимами Руслан за рекомендацією знайомих потрапив до 233-го батальйону 128-ї бригади "Дике Поле".
Участь у боях Харківщині, Луганщині, Донеччині та Запоріжжі
19 серпня Руслан отримав зброю — і того ж дня батальйон вирушив на Харківщину. Попереду були бої за звільнення Харківщини та Луганщини.
Потім були бої на Донеччині та Запорізький напрямок. Там через високу концентрацію російських дронів мінометному підрозділу Руслана ставало все важче працювати.
Під час одного із завдань він мав вивезти міномет із розрахунком із Кам’янського. Однак доїхати не вдалося. Тому Руслан повертався до Степногірська пішки — два кілометри зі зламаною ногою.
Після одужання він став сержантом відділення гранатометників у стрілецькому батальйоні.
Перебування на позиції пів року та втрата зору
У жовтні 2025 року Руслан мав вивести на позицію у Степногірську двох бійців і повернутися, проте вирішив залишитися.
"Хлопці були молоді, і я вважав, що вони ще не готові до бою. Я залишився, щоб вони відчували впевненість", - розповів військовий.
Однак вихід, який мав тривати кілька годин, розтягнувся на пів року. Позиція поступово міцнішала, а хлопці набиралися досвіду. Руслан уже просто не міг усе кинути й піти.
Одного дня військові отримали попередження про наближення ворога. Першим російських штурмовиків помітив побратим Руслана й одразу відкрив вогонь. Штурм вдалося зупинити, однак росіяни дізналися про місце розташування української позиції. Стало очевидно: тепер позицію почнуть розбирати ворожі дрони.
"Вже стемніло, я був на чергуванні, коли до мене влетіла російська "Молнія" з протитанковою міною. Був сильний вибух. Мене завалило дошками, ґрунтом, глиною. Хлопці мене відкопали, але коли я прийшов до тями — виявилося, що я нічого не бачу", - пригадує Руслан.
Побратими спершу запанікували: командиру потрібна була допомога лікаря, а евакуювати його з позиції у такому стані було неможливо. Однак Руслан зберігав спокій, і це допомогло.
"Сказав їм, що у нас все є, щоб триматися і далі. І, врешті, вони заспокоїлися", - сказав військовий.
Двоє молодих бійців, заради яких Руслан свого часу залишився на позиції, доглядали за ним за інструкціями лікаря по рації. Медикаменти їм скидали дронами.
"Пройшов тиждень, коли після однієї зі спроб відкрити одне око я побачив щось типу тіней. Це подарувало мені надію, що все буде добре", - пригадує Руслан.
Вихід із позиції та продовження служби
Приблизно за місяць зір почав поступово повертатися. Після чого Руслан почав тренуватися, щоб мати сили на вихід. Військовий пішки подолав 12 кілометрів — зі зброєю та бронею.
"Я дуже вперто тренувався, але вихід дався важче, ніж я собі уявляв. У грудях просто горіло, такий біль був. Але ми вийшли", - сказав він.
Про те, що сталося, Руслан не розповідав рідним навіть під час відпустки. Просто сказав, що зір погіршився, тому й ходить в окулярах. Зараз захисник служить у підрозділі безпілотних систем.
