З померлим після важкого поранення на Донбасі воїном із 503-го ОБМП Костянтином Оверком попрощалися в Запоріжжі. ФОТОрепортаж
У Запоріжжі у парку металургів відбулося церемонія прощання з бійцем 503-й окремого батальйону морської піхоти Костянтином Оверком, якого у червні поранив снайпер на Донбасі
Про це йдеться в матеріалі видання Радіо Свобода, повідомляє Цензор.НЕТ.
"За життя військового упродовж трьох місяців боролися лікарі – йому було проведено більш як 30 складних операцій. Оверко помер 24 вересня у лікарні. Попрощатися з ними прийшли рідні, друзі, запорізькі волонтери та ветерани війни на Донбасі, бійці батальйону, де служив загиблий", - йдеться в повідомленні.
Константин Ігоревич Оверко народився 3 серпня 1982 року. З 30 жовтня 2017-го проходив службу за контрактом у морській піхоті. 20 червня цього року в районі Південного Донецької області снайпер найманців потрапив йому в живіт.
Внаслідок поранення у військовослужбовця розвинувся жовчний перитоніт, з липня він лікувався в Київському військовому госпіталі, переніс понад 30 операцій. У вересні його перевели в Національний інститут хірургії і трансплантології імені Шалімова, але боєць помер 24 вересня близько третьої години (після чергової операції не витримало серце).
У нього залишилися мати, брат і дочка.
ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ ГЕРОЮ 
Вчора я була у морзі.
Я мчала туди до людини,про яку нічого не знала.
Напередодні я скролила стрічку фбуку у заторі і натрапила на це фото.
На ньому мужній, незнойомий мені красень, морпіх.
Помер. 24 вересня. Костянтин Оверко.
Я почала гуглити, співставила факти, поговорила з мамою і зрозуміла, що це таки він.
Все мало відбутися о 13. Відбулося о 20.
Тіло чекали довго.У морзі на Оранжерейній у Києві працює 1 санітар. Бляха, 1 санітар на морг у центрі міста, де по 40 тіл на день. Санітар вдягає, миє померлих, він же і оформлює документи. Інколи трупів по 40 на день. Родичі стоять біля. Стомлені рідні чекають по 5 годин поки труна з тілом нарешті буде віддана їм до дому.
Біля моргу на лавці чекала і вона. Лариса Михайлівна, мама Кості.Я обійняла її міцно і ми стояли і плакали.
Потяг тьоті Лариси був о 19.25, тіло не віддавали, тому вона не дочекалася. Поїхала до Запоріжжя. На наступний день Костю поховали там...
КОСТЮ, з яким я провела дитинство, гостюючи один в одного вдома у Запоріжжі.
Коли мені було 5, а Кості 7 ми грали у стільці. Будували такі великі піраміди і збиралися на гору, намагаючися втриматися. Хто втримався - виграв. Я вигравала, бо була дрищем. Костя благородно давав мені це зробити. А ще у центрі Запоріжжя було кафе, таке радянське, з кремовими десертами. Сюрприз. Ми ходили туди з мамами. З поведінкою як у мене так і у Кості завжди було не дуже, тому черговим челенджем було відкусити скляний стакан і прожувати. Я відкусила. Повний, задоволений рот крові. Мама сварила. Костя захищав…
З тих пір ми не бачилися. У червні Костю поранив мокшанський снайпер під Торецьком. ****, цілився туди де знав, що буде мука, якщо виживе. Куля пройшла наскрізь через печінку і далі почалося пекло.
Костя пережив 30 операцій. Я навіть не здогадувалася, що він спочатку лежав у Військовому шпиталі, у 5 хвилинах від мого будинку, потім у Шалімова. Я проїжджала сотні разів повз і не знала, що він з мамою там. Костя з мого дитинства. Чи змогла б я подовжити його життя? Ні. Чи змогла б я подарувати йому позитивні емоції - так.
Минуло три десятки років. Сотні піруетів життя. І 25 вересня. Я біля моргу. Костя всередині.
Життя непередбачуване. І швидке. Не скупіться на час. Не бійтеся приходити до своїх. Навіть якщо свої - незнайомі, якщо свої - це поранені хлопці, а не мій Костя з дитинства. По всій країні у шпиталях лежать ті, завдяки кому я сиджу і пишу цей текст. А ви - читаєте.
Ті 26 янголів, яких ми втратила вчора теж знають, як важливо, аби про них не забували, пам"ятали і цінували...
Дякую КОСТЮ. Дякую, хлопці, вам за все. Спочивайте з миром.
Пробачте…
Яніна Соколова