Ми навчилися дивитися. Але так і не навчилися діяти
Коли я тільки-но підписала контракт із ЗСУ після добробату – це була прохолодна осінь 2015 року, йшли дощі – ми приїхали до Покровська отримувати зарплатні армійські картки у Приватбанку. До міста, яке тоді ще було Красноармійськом, Красіком. До міста, яке нині фактично стерте з лиця землі.
Нас було семеро. Ми примчали на годинку, з наших берців відпадали шматки бруду, привезеного з шахти Бутівка. Hа нас одразу гаркнула прибиральниця – за брудну тепер підлогу, за галас, за натовп, за саме наше існування в цьому просторі. Я розсміялася. А от мій друг Максик почервонів і зробив ще гірше – почав сором’язливо замітати ті шматки багнюки під шафку. Макс уже загинув.
Але тоді ми всі ще були живі, ще інтуїтивно дуже намагалися бути "нормальними", зручними. Ми тоді ще не знали слів на кшталт "реінтеграція" чи "ветеранська політика". Але вже відчували тілом: цивільний світ хоче, щоб ми просто вписувалися в нього. Не заважали. Не ламали ритм. Не змушували змінювати правила чи демонструвати дива розуміння та емпатії.
Приблизно в той самий час мій побратим Кашель, також вже загиблий, брав у банку кредит, щоб купити ноутбук на позицію. В анкеті треба було вказати місце роботи й телефон керівника. Він указав мій номер – номер свого безпосереднього командира. Коли мені подзвонили й запитали, чи я директор, я відчувала глибоку відповідальність: банк, як-не-як, ще відмовлять нам у кредиті. Довго пояснювала щось про війну, як влаштовані Збройні сили, бригади, батальйони, батареї. Я пояснювала: "я командир розрахунку", але мене не розуміли й не хотіли зрозуміти: "Так ви директор чи ні"?! Зрештою я сказала: "Так. Я директор. Директор ЗСУ". Кредит таки дали.
Система завжди була кривою, абсурдною, принизливою, неінклюзивною. У ній можна було лише мімікрувати, погодитися, що ти директор. Замести бруд під шафку. До нас тоді не були готові.
Минуло одинадцять років війни. Тепер ветеран без кінцівок не може отримати банківську картку, бо не може тримати її в руках для фото, яке має підтвердити, що картка належить саме йому. Йому пропонують довіреність. Формально – як "рішення", фактично – як відмову в автономії. Система більше не кричить, не соромить, не ображає. Вона чемна, ввічлива і … абсолютно безпорадна. За ці одинадцять років система не стала більш жорстокою. Вона стала більш підготовленою. Але не до людей – а до звітності.
Так, за цей час ми навчилися багатьох правильних речей: дивитися довго, уважно, без відвертання погляду. Навчилися співчувати "правильною" мовою, узгодженою сотнями поважних "експертів" з комунікацій з ветеранами, без зайвих слів і необережних рухів. Навчилися поетично говорити про травму. Не питати про неї або питати про неї "правильно". Соромити одне одного за те, що спитали, і за те, про що не спитали.
Ми навчилися розповідати історії. Знімати документальні фільми. Писати тексти, після яких хочеться мовчати. Але постійно повертаємося до непідметених підлог та бездушних, залізобетонних інструкцій.
Я пам’ятаю одну документалку, зняту за чималі державні кошти. У ній ветеранка на позивний Лютик. Вона без ніг повзе сходами вгору й поволі тягне за собою колісне крісло. Світло виставлене правильно. Глядач співчуває. Але сходи залишаються. Ніхто не повертається до цієї будівлі, щоб змінити кут пандусу. Ніхто не ставить питання, чому людина без ніг узагалі опинилася перед цими сходами, що це за будівля, і чи не повзтиме вона знову цими сходами завтра, вже без супроводу камери.
Усі приймають реальність такою, як вона є – сумною: "Ех, ми б допомогли! Ми б занесли на руках. Ми тепер знаємо, як правильно запропонувати допомогу! Ми навіть можемо урочисто принести банківську картку ветерану, коли про нього написав весь Фейсбук".
Але процедура ніколи не є нейтральною. Вона завжди створена під певне тіло: те, яке може стояти, тримати, підписувати, чекати, дивитися в камеру. Коли людина не може виконати процедуру, система не бачить у цьому власної обмеженості. Вона бачить "виняток", "складний кейс", "проблему". І замість того, щоб змінити правило — зробити його інклюзивним — пропонує обхід: довіреність, опікуна, посередника, урочисте особисте вручення картки, звільнення працівника. Фактично пропонує людині поступитися собою, щоб система залишилася незмінною, чистою і зручною для звіту.
Можливо, нам варто нарешті зрозуміти: інклюзія — це не намір і не тон голосу. Це набір дуже конкретних рішень. Це відповідь на питання "як саме". Як саме ветеран на кріслі колісному потрапляє в наш аквапарк зі знижками для УБД? Через який вхід? Хто його зустрічає? Хто відповідає за те, що пандус є лише на папері? Кого саме ми запрошуємо на конкурс до Дня батька в школі — і що ми робимо з дитиною, у якої батько загинув на війні? Хто це має врахувати і прокомунікувати — вчителька, директор, методичка? Як ми формулюємо анкету, в якій є пункт "діти", якщо до нас може прийти людина, дитину якої вбив російський обстріл?
Кожен крок кожної діяльності має бути продуманий не для "середньостатистичної людини", а для всіх нас. Без рук. Без ніг. Без очей. Без дому. Вже без дітей. Вже без тата. Без звичного способу бути у цьому світі. Як ми з ними говоримо — не в теорії і посадових інструкціях, а в реальному коридорі, перед віконцем, у черзі?
Як ми проводимо "стандартні процедури", які вже давно не можуть бути стандартними? І хто в цей момент має нарешті змінитися — людина чи правило?
Можливо, це важливіше за сотні знижок, ретритів, програм "відновлення" і санаторних лікувань, якими більшість ветеранів так і не скористалися. Можливо, більш важливо не те, як красиво ми говоримо про травму, а те, як ми діємо в моменті, коли травмована людина стоїть перед нами. Або сидить. Або повзе до нас.
Війна не "десь там". Вона ніколи не була "десь там". Вона одинадцять років тут. І люди, яких вона змінила, теж тут. Питання лише в тому, чи готові ми нарешті прийняти їх у своїй реальності — не лише на словах, з екранів телевізорів і смартфонів, а в правилах, просторах і щоденних діях.
Валерія Бурлакова, ветеранка, координаторка медіа та кампаній Amnesty International Ukraine
