Комбат на позивний Лука: "Росіяни продовжують робити ставку на особовий склад, а ми – на безпілотні системи"
Володимир на позивний Лука розпочав свою службу ще до повномасштабного вторгнення, пройшов АТО, навчання у Харківському національному університеті Повітряних Сил, бої за Сєверодонецьк (нині Сіверськодонецьк), Лисичанськ та інші гарячі напрямки фронту. Сьогодні він очолює батальйон безпілотних систем 151-ї окремої механізованої бригади, який не лише стримує російські штурми, а й успішно полює на ворожу техніку, зокрема новітні артилерійські установки "Мальва".
У цьому інтерв'ю ми поговорили про еволюцію дронів, відбір та підготовку пілотів, переваги українських безпілотних підрозділів над противником, особливості сучасного поля бою та про те, чому саме люди залишаються головною цінністю будь-якого українського підрозділу.
- Почнімо з початку: розкажіть, як ви потрапили на війну? Це вже було повномасштабне вторгнення чи ви служили і раніше?
- Я пішов служити ще до повномасштабного вторгнення. У січні 2017 року починав службу водієм зенітно-ракетного взводу 39-го зенітно-ракетного полку. Далі в складі цього підрозділу брав участь в АТО.
Наступного року мені запропонували вступити до Харківського національного університету Повітряних Cил імені Івана Кожедуба на факультет ППО СВ. Я погодився. Офіційний випуск у мене був у червні 2022-го, коли вже тривала повномасштабна війна. А перше офіцерське звання, лейтенанта, я отримав у березні. Потім я ще певний період перебував у Харкові - ми тримали оборону міста. А далі нас розподілили по військах - я потрапив до 115-ї окремої механізованої бригади. Починав із командира взводу. Ми були у Сєверодонецьку та Лисичанську. Далі в нас було тимчасове відновлення. Згодом - Авдіївський напрямок двічі. Після того ми знову вийшли на відновлення, а тоді вже потрапили на Харківський напрямок. Уже звідти я перевівся до 151-ї окремої механізованої бригади, з якою ми пройшли Запоріжжя, Покровськ, Курахове. Зараз більше року працюємо на Харківщині.
- Як ви почали літати?
- У 115-й бригаді з’явилася нова рота, куди мені запропонували перейти. На той час там був тільки один замполіт, який напередодні отримав звання молодшого лейтенанта. Він був призваний із цивільної сфери. Ми з ним потроху почали формувати роту - відбирали людей, відправляли їх на навчання, самі вникали в суть роботи. Я особисто їздив навчатися літати на FPV. Далі проходив курси підвищення кваліфікації у Житомирському військовому інституті імені Корольова, які успішно закінчив і отримав відповідний сертифікат.
Так і сформувалася наша перша рота в бригаді. Уже з неї я перевівся до 151-ї окремої механізованої бригади, де також почав формувати роту як командир взводу, а потім мене призначили її командиром. Згодом на базі нашої роти почалося розширення до батальйону, де я обійняв посаду начальника штабу. А ще через п’ять місяців вже прийняв керування цим підрозділом. У серпні буде два роки, як я перебуваю на посаді командира батальйону.
- За весь цей час напрямок БПЛА швидко розвивався та змінювався. Ми все частіше чуємо, що нині вже відбувається війна дронів. Що б ви сказали про цю еволюцію?
- Тут потрібно встигати й пристосовуватися. Якщо ти цього не робитимеш, не матимеш результат. Тому так важлива швидка адаптація як командного складу, так і наших пілотів. Ми намагаємося навчати їх літати не на одному комплексі, щоб вони не зациклювалися лише, наприклад, на FPV чи важких бомберах. У нас пілоти взаємозамінні. Ми стараємося все нове, що з’являється і до чого маємо доступ, удосконалювати всередині підрозділу та розвивати, щоб не відставати. З’явилося оптоволокно - почали працювати з ним. Побачили нові рішення на Starlink – тут розвиваємося. У нас постійно триває процес навчання, адаптації до нових реалій ведення війни та вдосконалення навичок наших пілотів.
- Як ви відбираєте пілотів? На що насамперед звертаєте увагу?
- Здебільшого з усіма спілкуюся я. Коли відбирали людей до батальйону, я особисто їздив на відбори. Бувало таке, що проходив повз стрій новобранців, дивився просто на людей, і обирав тільки трьох. Деколи траплялося й так, що серед них уже були сертифіковані пілоти.
Знаєте, усе починається з розмови. Я представляюся, розповідаю, хто я, чим ми займаємося, у двох-трьох словах пояснюю специфіку нашої роботи. Дивлюся їм в очі й все розумію – певне, завдяки своєму досвіду: чи людина зацікавлена, чи уважно мене слухає, дивиться на мене, або десь літає в думках. Якщо не знає, чим хоче займатися, можу запитати: "Паяти вмієте?". "Ні". "З комп’ютерами дружите?". Теж ні. "А що вмієте?". Нічого. Такій людині, яка навіть не хоче йти на контакт, я не зможу допомогти. У мене немає часу вчити з нуля без її власної ініціативи. У нас все відбувається дуже швидко й динамічно. Треба пристосовуватися до цього ритму життя.
Без бажання нічого не буде. У мене пілоти навіть самі телефонують і кажуть: "Командире, дивіться, бачили те й те. Ми хочемо записатися на курс, можна?". Звичайно! "А можна нас кудись відправити на додаткові навчання?". Так, можна. Коли є зацікавленість, буде й результат. Інакше не буває.
- А хто краще адаптується? Кому легше - геймерам, технарям чи військовим, які просто перекваліфікувалися на пілотів?
- Скажу з досвіду: деякі люди, які ніколи цим не займалися, але життя звело їх із безпілотними системами, можуть таке робити, що й самі від себе не очікували. Коли людина бере до рук пульт або сідає за симулятор, вона відкриває для себе нові можливості. Людина - така істота, що може пристосуватися до всього, якщо захоче.
Геймери мають свою перевагу - у них уже напрацьована моторика рук. Технарі теж підходять до цього зі свого боку – з більшим розумінням технічної складової. Цивільні люди чи колишні військові, якщо вони зацікавлені й бачать, як це працює, також дуже швидко адаптуються. Головне, повторюся, бажання. Це один із найважливіших факторів, який впливає на їхню роботу і подальший розвиток.
- Якщо порівнювати, що зараз важливіше: якість дронів чи пілотів?
- Якість пілотів відіграє дуже важливу роль. Тому що дрон, як відомо, не завжди буває якісним - щось може зламатися чи працювати не так. У нас є хлопці, які можуть на місці з кількох дронів скласти один робочий. Бо розуміють, як усе влаштовано, і як має працювати. Тому я вважаю, що якість пілотів все ж на першому місці.
- За нинішніх обставин на фронті працювати дуже непросто. Як ви боретеся з вигоранням чи втомою пілотів?
- Насамперед ми намагаємося забезпечити роботу згідно з графіками. Наші пілоти розуміють: може бути затримка день-два, але не довше. Більше ми не можемо собі дозволити, бо усвідомлюємо: пілот з часом стає менш ефективним – коли довго літає, болять очі, з’являється втома та виснаження. Як його далі тримати на позиції?! Тож ми стараємося провести ротацію так, як заздалегідь запланували. Але ми в будь-якому разі проведемо цю ротацію і замінимо ці екіпажі, щоб людина могла спокійно відпочити, нормально поспілкуватися з рідними тощо. Прагнемо, щоб людина почувалася в безпеці, бачила, що про неї дбають.
- Мені в інтерв’ю начальник штабу Третього прикордонного загону Андрій Гітт розповідав, що вони передають хлопцям на позиції те, що ті забажають. От хочуть вареників – доставляють дроном. У вас з цим як?
- Ми давно вже так працюємо. У нас є спеціальна кухня на бригаді, яка готує шашлики, пельмені, вареники - все, що завгодно. Це все вакуумується і щоночі важкі бомбери роблять логістичні доставки згідно із замовленнями на піхотні та пілотні позиції. Кому що треба. Тобто крім того, що ми виконуємо свої внутрішні задачі для своїх екіпажів, є ще робота зверху.
- А військовий із Третього армійського корпусу Клевер розповідав мені, що вони розвозять хлопцям "подарунки" та замовлення на НРК …
- НРК – це теж класно, але нам швидше доставляти, скажімо так, "малим небом". Ми взяли дві-три посилки, пролетіли пару точок, скинули хлопцям - вони вийшли, забрали, помахали руками, і ми полетіли далі. Перезавантажилися, знову вилітаємо на доставку. Це не тільки швидше, а й дозволяє працювати у темний період доби.
- Які дрони ви найчастіше використовуєте в роботі? Це FPV та бомбери?
- Ми працюємо як з FPV на радіоуправлінні та оптоволоконному, так і з важкими бомберами різних типів, які ворог називає "Баба Яга". У нас їх мінімум три види. Раніше було п'ять, але деякі просто вийшли з ринку. До речі, зараз залучаємо ще трохи важчі, більші. Але це ще в процесі освоєння.
Для ситуативної обізнаності, звичайно, застосовуємо "Matrice", "Mavic", "Autel". Тобто ми працюємо від найменшого до найбільшого.
Зараз так само впроваджуємо ударні та розвідувальні крила. У бригаді вже є пару таких екіпажів, але ми хочемо ще впровадити і у себе в батальйоні.
- Пам’ятаєте ще у 2022 році на той час міністр оборони Олексій Резніков називав "Mavic" весільними дронами?
- Якщо їх правильно переобладнати під реалії, то у них на фронті все чудово виходить, і вони дають свій результат.
- Яка ситуація з дронами на вашому напрямку у ворога?
- Якщо брати по ситуаційній обізнаності, по завдаванню вогневого ураження FPV на оптоволокні і важкими бомберами, то ми маємо суттєву перевагу. Ми спокійно можемо витратити на одну якусь пріоритетну ціль 10-15, і якщо треба, то й 20 дронів на оптоволокні, змішуючи ще з радіокерованими. У них такої можливості немає. Вони, якщо десь раз нанесли вогневе ураження, то не факт, що буде наступне. Тобто не можуть прилетіти, проконтролювати і доопрацювати ціль. Це є показником того, що в них із забезпеченням не так усе добре.
Всі ж розуміють, що ми їх слухаємо, і вони нас пробують слухати. Тож знаємо, що до них десь їде якась логістика, от хочуть їх підвести якісь "пташки". Ми плюс-мінус обізнані щодо їхніх маршрутів, і зустрічаємо, щоб на їхні позиції нічого не дійшло.
- Але ж бомберів у них немає, правильно?
- Таких важких, як у нас, немає. Вони більше використовують якісь свої саморобні дрони – такі малогабаритні або FPV.
- Мені військові розповідали, що росіяни збирали уламки наших "Vampire", щоб спробувати створити щось подібне. Але, на щастя, у них нічого не виходило. Ви щось подібне бачили?
- Так, ми теж бачили, як вони пробували, й у перехопленнях чули: щось знайшли. Але що вони зроблять? У них немає бази для його обслуговування, тим більше для якогось ремонту чи відновлення.
А ми працюємо безпосередньо з різними виробниками. Літаємо і на "Vampire", і на "Heavy Shot", і на "Nemesis". "Vampire" ще й перероблюємо під Starlink. Раніше працювали ще на "Magura" й "Кажанами". Зараз потроху вводимо "Pegasus".
Як для батальйону в окремій механізованій бригаді, у нас забезпечення і робота на досить достойному і високому рівні. Це завдяки і нашому командуванню, яке приділяє нам увагу і ніколи не відмовляє ні в чому в межах розумного та наших потреб. Нас чують, знають, які маємо проблеми, розуміють, які запити, і всебічно нам допомагають. Це дуже великий плюс. Бо є бригади, де ставлення до безпілотних систем трохи не на такому рівні, що дається взнаки на їхніх напрямках.
- Ви бачили ворога і під час АТО, і під час повномасштабної війни. Як би його охарактеризували? Який він?
- Серйозний. Дехто говорить, що вони там усі якісь не такі, нерозумні тощо, але я б так не сказав. У їхніх діях є логіка. Але їхні командири не жаліють людський ресурс – женуть вперед. В принципі, це нам на руку. Ми краще випустимо п’ять FPV, щоб він не дійшов до нашої позиції, щоб не вступив тут у бій.
Охарактеризувати його, як якось недолугого, не можу. У них є "Судний день", "Рубікон", які спричиняють нам проблеми, зокрема логістичні. Ми з ними воюємо, знаходимо їхні точки, вибиваємо. А вони пробують нас знайти. Протидіємо їхнім пілотам. Це має важливе значення. Коли ми їх перекриваємо, все – маємо більш відкриті логістичні шляхи, і можемо більше довести, привести, замінити. Тобто є якийсь проміжок часу, коли пануватиме відносна тиша, і ми все це зробимо.
Я ворога оцінюю по роботі – по тому, що бачу. Він суттєвий, тяжкий. Але ми ж бачимо, скільки їх вже ліквідовано. Запевняю, ці цифри ще зростатимуть. Для них це буде катастрофічна втрата живої сили, скільки б вони не набирали. Тому що продовжують робити ставку на особовий склад, а ми – на безпілотні системи, на розвиток різних напрямків, нарощення зусиль і так далі. Вони ще не можуть досягнути нашого рівня. По живій силі так, але по засобах ні. Краще ми інвестуватимемо в розвиток, аніж втрачатимемо своїх людей.
- Рік тому бійці вашої бригади розказували, що ворог влаштовував "м’ясні каруселі" – йшла тяжка й важка мототехніка, навіть на велосипедах підвозив БК, не шкодуючи особовий склад. Як я розумію з ваших слів, таке їхнє ставлення не змінилося?
- Вони не шкодують особовий склад, але вже таких масштабних штурмів немає. У січні в погану погоду спробували так штурмувати, але нічого не вийшло. Вони навіть залучали афроамериканців. Йшли з трьох різних напрямків. Приблизно за чотири години ми їх поклали.
Зараз деколи може бути так, що вони навіть не вилазять, ми їх і не бачимо. Але ж знаємо, де приблизно вони можуть бути, то відпрацьовуємо наперед. А коли йдуть, то тими самими стежками, як і раніше. Хоча бачать, що там лежать їхні попередники. Їх це не зупиняє. Я знаю чому: вони розуміють, що тут мають більше шансів вижити, якщо кудись дійдуть, і їх там колись поміняють. Бо якщо втечуть й повернуться назад, їх свої одразу ж вб’ють. Тому і йдуть тими самими дорогами, які ми продивляємося. 85 відсотків з них навіть не доходить до своєї першої точки, де вони мають згрупуватися і далі робити якісь дії чи пересування.
- А яку тактику застосовують? Малі групи?
- Так: два-чотири військовослужбовці, не більше. От вони там запустили "двійку", ще десь "двійку" - ми їх прибираємо. Вони посиділи, ще десь стільки ж відправили, а десь і "четвірку". Бо вони думають, що ми сконцентрували всі сили і засоби на одній стороні. Тому йдуть ще з іншої, але на них там чекає те саме, тому що наші екіпажі цілеспрямовано розподілені по районах відповідальності. У нас немає такого: якщо хтось йде з однієї сторони, то інша - без нагляду. На кожному напрямку маємо свої "очі" та ударні засоби.
- На мотоциклах вже не штурмують?
- Тут у них мотоцикли, напевне, закінчилися. Ще минулого року ми їх так багатенько "налупили". Ще й знайшли їхні склади під землею.
Напевно, ще наприкінці осені ми уразили їхній останній квадроцикл. Потім було ще пару мотоциклів, які вони знайшли та поремонтували, і все. Більше ми їх тут не бачимо.
- Загалом які цілі у вас зараз найпріоритетніші?
- Розподіл пріоритетності цілей - це вже таке другорядне завдання. Ми акцентуємо увагу на недопущенні прориву ворога до наших позицій, щоб хлопці були в безпеці і взагалі мінімально стикалися з ворогом. Це головний аспект. Ми працюємо на те, щоб наша піхота була захищеною постійно і знала, що ми тут є, що їм не треба хвилюватися. Навіть якщо десь там хтось по радійці сказав, що в їхню сторону спостерігається рух, вони чують, що ми вже десь на підльоті. Це найголовніше.
А пріоритет цілей з’являється, наприклад, коли ми вже розібралися, вони стихли, заховалися, перестали ходити. Тоді ми вже починаємо працювати по їхній "тиловій смузі": обшукувати ліси, де стоять їхні засоби, а там вже що знайдемо, те й вражаємо - техніку, склади чи живу силу. Тобто перше, що попадеться на нашому шляху.
- От про ураження. Нещодавно ваша бригада знищила дві російські артилерійські установки "Мальва". Це ж нові комплекси?
- Саме так. Стали на озброєння у 2024 року. Їх загалом у ворога всього від 20 до 40 штук.
- Ще ж дві пошкодили?
- Так.
- Як вам це вдалося? Її не так просто уразити, правильно?
- Її не так просто уразити, і вони її не так часто показують і застосовують. Тримають для специфічних задач.
Одну "Мальву" ми знайшли на "вільному полюванні". Побачили великий капонір. Спочатку подумали, що там, можливо, стоять якісь дві вантажівки. Почали його "розкривати". Подивилися, що ззаду схоже на гармату. Подумали, чи якась САУ? Раз-два залетіли, "розкрили" - вона почала рух. Ми за нею. Наздогнали, зупинили і остаточно добили важкими бомберами.
Другу ми почули по перехопленнях: мовляв, має заїхати щось цікаве. Припустили, що буде якийсь танк чи "Град" - щось великогабаритне. Відправили на ту ділянку фронту дрони, додали "очей" і побачили рух та доволі знайомі силуети. Та "Мальва" повторила долю своєї попередниці.
А ті дві, які ми пошкодили, знаходилися трохи далі. Ми туди залетіли на наших максимально граничних можливостях й пошкодили їх. Але коли туди ще раз підлетіли, їх вже або відтягнули, або вони від’їхали. Думаю, найближчим часом вони тут не з’являться.
- Однак, виходить, як мінімум чотири "Мальви" відправили на вашу ділянку фронту…
- Вони ж не знали, що ми їх там знайдемо. Може, не очікували. Тим більше, тримали їх в умовному тилу. Не розраховували, що ми й туди дістанемо. А ми дістали.
- Ще у них є досить потужні системи "Сонцепьок". Їх зустрічали?
- Ні, мені він тут, на жаль чи на щастя, не попадався. З крайніх конкретних цілей у нас були "Мальви", "Град" та славнозвісний танк Т-90М "Прорив", який палаючий просто їхав, валив дерева, а всередині вже нікого не було. Ми його виявили, підбили раз, підбили два - до повної зупинки і знищення.
- А де його знайшли?
- Він був захований. Потім, коли зробив постріл, ми його виявили. Вони не так сильно це все застосовують, адже розуміють, що за ними дивляться. Бо на цьому напрямку ми дуже багато знищили гармат різного типу - від малих до великих. У нас тут була не одна "Мста-С", і різні гармати тощо. Вони акуратно ними працюють. Але коли ті попадають в наше поле зору, робиться засічка: побачили якийсь димок чи спалах – все. Туди вже приділяється увага, вже летимо, дивимося і бачимо. Ми їх "розкриваємо", вибиваємо з укриття і одразу підбігає купа їхніх, і вони все назад складають. І в нас з’являється ще робота — знищити цю гармату та екіпаж, який там працював. Тоді взагалі день вдався. Таке в нас регулярно буває. А у них є свої задачі: хочуть - не хочуть, їм потрібно хоч раз-два вистрілити. І коли вони це роблять, ми їх у більшості випадків виявляємо і завдаємо вогневого ураження, яке не дозволяє їм більше працювати.
- Як ви приймаєте рішення щодо надто ризикованих завдань?
- Все йде через обговорення. Я завжди спілкуюся з особовим складом. Всі військовослужбовці нашого батальйону, якими на даний час я керую, у будь-який час можуть подзвонити мені. Чи це буде солдат, чи офіцер - неважливо. Вони це знають, адже ми з ними постійно спілкуємося.
Так відбувається: я озвучую задачу. Ми можемо сісти обговорити, або вони кажуть: "Командире, скажи, як нам робити, ми все зробимо". Між нами повна довіра та взаєморозуміння. Із більшістю з них ми починали ще із взводу, потім були ротою. Я їх і відбирав, і давав перші навички. Якщо вони кажуть: "Командире, ми там не можемо" або "Треба подумати", тоді ми вже розбираємося глибше, я додатково вирішую питання із вищим командуванням - як можна посприяти, щоб це можливо було реалізувати, навіть якщо це ризиковані дії. Так і працюємо.
- Що найважче у роботі командира?
- Втрата бійців, адже я знаю кожного. По можливості, їжджу до них і на позиції, працював там з ними. І якщо у нас щось трапляється - це сприймається дуже болісно, тому що ти його знав не як бійця чи пілота, а як людину. Бо ти з ним неодноразово пив каву, спілкувався на різні теми — не тільки про війну чи роботу, а й про життя. Це така болюча історія. Найгірше, що може бути. Люди – це наше все.
- Ви сказали, що виходили на позиції з бійцями. Літаєте?
- Крайній раз минулого року восени. Дві чи три доби провів. Був на одній позиції, потім на іншій. Попрацював з хлопцями. Зараз хіба тут десь можу собі політати.
- На чому вам найбільше подобається літати?
- Я вперше полетів на FPV. Так він у мене і залишився улюбленим. Тепер мені ще імпонують важкі бомбери. З ними можна добротно працювати навіть в погану погоду. Адже FPV не всюди може залетіти через вагу, вітер тощо. А от бомбери суттєво покращують наш стан і положення.
- Чи думаєте ви про те, коли закінчиться війна?
- Не думаю. Сьогодні головне не упустити те, що є, і рухатися далі в тому ж руслі. Ми багато в яких аспектах вже їх переламали. Якщо й надалі розвиватимемо цю систему, я вважаю, бойові дії дійдуть до якогось логічного завершення.
Кожна війна закінчується за столом переговорів. Це будь-де. Зараз у нас йде тотальний розвиток. Ви ж бачите, що ми робимо на їхній території — на яких відстанях, на землі, на "малому небі". Думаю, скоро все кардинально зміниться, і ми вже диктуватимемо правила.
- Певне, росіяни тому й заморозили переговорний процес – думають, що робити.
- А ті переговори для мене не мають ніякого сенсу. Немає про що говорити з людиною, яка при владі майже 30 років, весь час шукає внутрішніх і зовнішніх ворогів, чия імперія побудована на війні. Люди народилися при ньому і на війні ж загинули при ньому.
- До речі, про внутрішніх ворогів. Ви вірите у внутрішню дестабілізацію в рф? Зокрема і завдяки нашій "допомозі".
- Вона є, але на мінімальних проявах. Все робиться дуже тихо. Люди там - раби системи. У них немає свободи слова. Ви бачите, вони просто з білим аркушем виходять, а їх одразу в кайданки. Тому, думаю, розлад буде у їхніх так званих елітах, які втрачають шалені кошти. По-перше, бізнес стає. По-друге, виділяють кошти ще й на війну. З відкритих джерел відомо, що він (путін. – О.М.) їх збирав, просив гроші. Думаю, вони таке не терпітимуть. Це піде все з верхів. Знизу - ні. Люди залякані, "промиті" телебаченням - трьома каналами. Їх зараз відключають від глобального інтернету, то буде ота одна правда з телебачення, батюшка і все.
- Командир Третього армійського корпусу Андрій Білецький заявив: "Потрібно визначити напрямки, де ми можемо покращити позиції та взяти під контроль стратегічні точки. І вже тоді говорити з росіянами про справді стабільне перемир’я – з позиції сили, а не слабкості". Що ви скажете?
- Я повністю згоден з паном Білецьким. Правила диктує той, хто сильніший. І крапка. Сьогодні багато переломних моментів. Росіяни думають про переговори, але той, хто реаліст, розуміє: вони ні до чого не призведуть. Бо якщо ми зараз беремо стратегічну ініціативу, нам ті перемовини і їхня лінія заморозки вже не цікаві. Навіщо вона нам, якщо ми рухаємося вперед?! Якщо ми вибиваємо їхні тили, у них немає постачання, буде хаос. Ми вже не захочемо говорити про якусь заморозку – думатимемо глибше. І коли у них буде критичний пік, тоді вони приймуть будь-які правила.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані пресслужбою бригади
