Мовна омбудсменка Олена Івановська: "Батьки, які дбають про успішне майбутнє своєї дитини, мають свідомо формувати для неї повноцінне україномовне середовище ще до школи"
Обіймати посаду мовного омбудсмена в Україні, та ще й під час російсько-української війни — справа не для слабодухих. Особливо якщо ти сприймаєш свою роботу як історичну місію і активно заповнюєш собою публічний простір.
Легкого життя не буде: тобі погрожуватимуть, TikTok твоєї доньки проаналізують аж до атомів, а твою наукову кар’єру на ниві фольклористики, хай і жартома, перетворять на меми. При тому деякі персонажі ненавидитимуть тебе з шаленою пристрастю.
З іншого боку, якщо твоїми заявами переймається особисто чорнорота спікерка МЗС РФ Марія Захарова, а плюндруванням твоєї місії займаються стада кремлівських ботів — мабуть, ти справді робиш щось помітне у цьому житті?
Багато українців дуже чекали на законодавче закріплення захисту прав україномовних. Окремі відчайдухи дорікають: українізація в нас занадто лагідна, а мовний омбудсмен має діяти жорсткіше. З ними активно не погоджуються ті, хто від дитинства звик чути навколо себе російську мову, розмовляє нею — і їх не обходить те, що шовіністи з РФ саме російською мовою мітять території, які у майбутньому збираються "звільняти".
Ось у якому просторі доводиться працювати уповноваженій із захисту державної мови Олені Івановській. Не дивно, що і в цьому інтерв’ю інколи іскрило, час від часу сторони дивувалися одна одній, але загалом — було цікаво та корисно для розуміння.
- Розпочнімо з гучного інформприводу місячної давнини. Йдеться про інцидент, який стався у ніч на 2 вересня у Києві: між представниками СБУ та ГУР під час виконання оперативних заходів виник конфлікт , який переріс у перестрілку. Усі, я гадаю, пам’ятають той випадок, тому деталізувати не буду, лише наведемо у тексті відео від Цензор.НЕТ цього "спілкування".
Але та історія мала продовження з вашого боку: ви як Уповноважена із захисту державної мови звернулися до Служби безпеки України та Головного управління розвідки Міноборони з вимогою надати пояснення через використання їхніми працівниками російської мови. Я правильно сформулював?
- Так, ми спрямували запити до обох державних інституцій. Закон покладає на нас обов’язок захищати право громадян на отримання інформації державною мовою в тих сферах, на які поширюються відповідні законодавчі вимоги. Тому ми відреагували на ситуацію, яка набула публічного розголосу, і попросили надати пояснення.
Ми виконали свої зобов’язання перед громадянами й державою: звернулися до СБУ та ГУР, а також нагадали про важливість системної уваги до мовної політики всередині цих структур. Працівники державних інституцій мають знати й дотримуватися вимог законодавства, а керівництво - регулярно нагадувати колективам про відповідні норми.
Для нас принципово, щоб навіть у таких чутливих ситуаціях питання дотримання мовного законодавства не залишалося поза увагою.
- Які відповіді ви отримали, і на якому етапі перебуває ваше листування з цими структурами?
- Дякую цим поважним структурам, що вони одразу відгукнулися, прокоментували цю ситуацію. Вони ведуть внутрішнє розслідування, і (ми це передбачали) оприлюднювати імена, конкретні дані щодо співробітників цих державних установ на загал - навряд чи можна. Через це ця справа обмежується внутрішнім розслідуванням і доведенням до порушників мовного законодавства чинних норм закону про забезпечення функціонування української мови як державної.
- Цитата з однієї з гілок обговорення ситуації в Інтернеті: "У стресовій небезпечній ситуації людина, як правило, розмовляє тією мовою, якою думає. Ці люди розмовляли російською, бо вони нею думають. Вона це розуміє? Чи хоче щоби учасники стрілянини всупереч законам природи розмовляли українською ділового протоколу?"
Як вам такий закид?
- Насправді ми досі перебуваємо на тому етапі, коли долаємо наслідки тривалої колоніальної політики зросійщення, яку провадила Російська імперія, а згодом і радянська влада. Для багатьох українців, які зростали в зросійщених родинах, російська мова й досі залишається рідною або мовою, якою вони звикли думати. Значна частина наших співгромадян є білінгвами, і це реальність, яку не можна ігнорувати.
Водночас потрібно розрізняти приватне спілкування та офіційну комунікацію. В екстремальних обставинах людина справді може автоматично повертатися до мовного коду, сформованого ще в дитинстві. Ми знаємо, що сильний стрес впливає на поведінку, а звичні реакції можуть переважати над свідомим контролем. Тут доречно згадати навіть відомий епізод із фільму "Сімнадцять миттєвостей весни", коли радянська розвідниця, народжуючи в нацистській Німеччині й знепритомнівши, говорить рідною мовою.
Звичайно, я цілком розумію, що в бойовій ситуації людина може перейти на ту мову, якою звикла думати. Але розуміти цей механізм - не означає вважати, що мовне питання взагалі не має значення або що ми не повинні рухатися до утвердження української мови в усіх сферах, де її використання передбачене законом.
Людина не змінює мовних звичок за одну ніч. Це тривала робота над собою. Коли людина усвідомлює історичні обставини, у яких формувався її мовний досвід, розуміє сучасну політичну ситуацію та загрозу з боку Росії, вона може свідомо працювати над тим, щоб українська мова стала основною мовою її публічного життя.
Я не вважаю, що мовну трансформацію можна здійснити миттєво або винятково адміністративними методами. Особливо коли йдеться про людей, які воюють і щодня перебувають у надзвичайно складних психологічних обставинах.
Тож відповідь на цей закид така: ні, я не очікую, що в розпал бою людина всупереч своїм автоматичним реакціям говоритиме мовою ділового протоколу. Але я переконана, що навіть у цих складних обставинах ми маємо послідовно утверджувати українську як державну мову. Тут потрібні і розуміння людської психології, і повага до реалій війни, і чітке усвідомлення того, яке місце українська мова посідає в нашій державі.
- Зачеплюся за слово білінгви. Насправді навколо цього слова точиться дискусія: є думка, що білінгвів в Україні дуже мало. Бо це за визначенням ті люди, які двома мовами спілкуються абсолютно рівноцінно . У нас таких майже нема. Все одно першою мовою буде або українська, або російська - з певними перевагами.
- Звісно.
- Тобто є така думка, що апелювання до білінгвізму погіршує позицію української мови в цій дискусії. Що багато людей, які не хочуть переходити на українську хоча б у публічній сфері, хибно апелюють до білінгвізму.
- Як ми й домовлялися, оминатиму абстрактні роздуми - натомість спиратимуся на мову цифр і раціональні аргументи.
На сьогодні вже понад чотири тисячі дошкільнят пройшли вимірювання мовних навичок за методологією громадської організації "СпільноМова" (її очільник Андрій Ковальов якраз послуговується європейськими практиками дослідження мовної стійкості в умовах багатомовності). Мета таких замірів - з’ясувати, як перша мова дитини позначається на подальшому навчанні, якщо воно здійснюється іншою. У наших реаліях першою мовою здебільшого є російська, а також мови традиційних національних спільнот України - угорська, румунська тощо. Навчання ж здійснюється державною мовою.
Результати красномовні: якщо діти, для яких перша мова не є державною, мають дефіцит україномовного середовища - мало чують мову в садку, не мають звички читати українські книжки чи переглядати якісний дитячий контент, - то на момент вступу до першого класу вони зазнають щонайменше 40% освітніх втрат.
Тому висновок тут суто прагматичний: батьки, які дбають про успішне майбутнє своєї дитини, мають свідомо формувати для неї повноцінне україномовне середовище ще до школи. Це запорука того, що малеча почуватиметься впевнено на уроках і матиме рівні шанси на високі академічні результати поряд з однолітками, для яких українська мова є рідною з колиски.
Радіодиктант -2025
- Повернімося до стресової ситуації між ГУР та СБУ. Спілкування на лінії бойового зіткнення ви теж вважаєте таким, яке має вестися державною мовою?
- Певною мірою - так. Але тут потрібно розмежовувати два аспекти. Є мова війська як інституції: діловодство, офіційні документи, накази, які старший за званням віддає молодшому. У цих питаннях мають діяти чіткі правила. Водночас у бойових умовах, особливо в екстремальних ситуаціях, необхідно враховувати конкретні обставини, адже першочергове значення мають життя людей і виконання бойового завдання.
Мабуть, як нація ми ще не пройшли певний відтинок цього шляху, хоча відновленню незалежності України минуло вже понад три десятиліття. Ми з вами спілкуємося українською - державною мовою. Але для багатьох військових російська була мовою їхнього професійного життя до повномасштабної війни. Тому в стані о стресу людина може автоматично повертатися до звичних мовних моделей, зокрема й віддавати накази російською.
Чи добре це? Очевидно, ні. Але, оцінюючи такі ситуації, потрібно враховувати людську психіку, автоматичні реакції та обставини, у яких перебуває військовий. Тут справді є над чим працювати, зокрема й фахівцям із військової психології.
Водночас розуміння обставин не означає, що ми маємо ігнорувати вимоги законодавства. Коли до нашої інституції надходять скарги з цього приводу, а вони поодинокі, проте є, ми зобов’язані розглядати їх і реагувати в установленому порядку. Кожен випадок потребує належної оцінки з урахуванням конкретних обставин.
Наше завдання - утверджувати державну мову, не втрачаючи при цьому розуміння реалій війни. Ці речі не повинні протиставлятися одна одній.
- А що скажете тим військовим, хто не вважає мовне питання суттєвим? Більше того, деякі з них можуть обуритись: я захищаю цю країну, чому ця пані може мені давати вказівки про те, якою мовою мені розмовляти?
- Перепрошую, йдеться не про приватну логіку якоїсь пані, яка сидить в Києві, в теплому кабінеті, і воліє, щоб там захищали наші рубежі саме державною мовою (хоча я й мрію, щоб це так і було, тому що це, зрештою, логічно). Це не чиясь забаганка, це - норми закону. Навряд чи, до прикладу, учасники дорожнього руху ставлять такі риторичні питання перед поліціянтом або апелюють до вищих інстанцій, хто той закон проїзду на зелене світло регламентував.
- На хибну стежку стали, пані Олено – порівнюєте свою місію з поліцейською. Прочитають — і розпочнеться...
- Ні, чому ви так говорите? Сергій Петрович Головатий, який у 2021 році як суддя-доповідач готував рішення Конституційного Суду України щодо конституційності чинного мовного Закону, а ще наприкінці 1980-х долучався до розроблення мовного законодавства, отут, сидячи на вашому місці, якраз і говорив мені: мовляв, ваша, пані Олено, інституція і ваші повноваження - це, з одного боку, повноваження прокурора, оскільки ви виносите постанови. З іншого боку, це і певний зв’язковий міст між законом та громадою, в частині провідництва букви закону живим людям. Яким у нашому суспільстві треба ще коментувати і пояснювати, чому саме ця буква закону в Україні важлива.
Я хочу донести важливу, як на мене, думку. Ми гіпотетично припустили, що хтось може сказати, мовляв, пані з Києва примушує мене розмовляти державною мовою. Повірте, в моєму спілкуванні з ветеранами, з людьми, які причетні до безпосереднього захисту наших рубежів, які перебували у зоні бойового зіткнення, жоден з них не сказав, що він в такий спосіб захищає своє право говорити російською. Зазвичай люди, які пройшли таке випробування, дуже послідовно і усвідомлено захищають свободи. А свобода українця говорити мовою своїх предків і захищати український простір – найвища зі свобод. Вони стоять саме за це.
- А чи були випадки, коли саме військові зверталися до вас з певними пропозиціями (можливо, локальними) щодо цифровізації чи реформи певних мовних питань саме у війську?
Прямих ініціатив від військових частин не надходило, проте зверталися ветерани й військовослужбовці з передової. Вони порушували слушне питання - мовну присутність у цифровому середовищі. Наприклад, коли на україномовний запит у пошуковику система видає російськомовні результати лише через географічну прив'язку користувача.
Згідно зі статтею 49 Закону, ми надаємо рекомендації органам влади, зокрема Національній академії наук. Сьогодні стратегічне завдання - створення повного Державного електронного тезаурусу української мови, який охопить словоформи й діалекти для якісного навчання великих мовних моделей (LLM). Ба більше, ми вже звернулися з офіційним листом до головного офісу Google щодо коректності алгоритмів видачі.
Без належної державної уваги та системних інвестицій у цифровізацію мови ми ризикуємо втратити молоде покоління, для якого віртуальний простір стає основним середовищем існування.
- Чи багато ваш офіс отримує скарг від громадян України на використання недержавної мови працівниками недержавних структур і не тільки? Питаю, бо хочеться зрозуміти масштаб явища.
- Скарг справді багато, і вони стосуються різних сфер. Нещодавно, наприклад, ми завершили розгляд двох справ щодо російськомовної реклами, пов’язаної з народними депутатами.
- Про кого саме йдеться?
- В одному випадку російськомовну рекламу зі своєї сторінки на платформі Meta поширював народний депутат України Олександр Фельдман. В іншому таку рекламу на користь народного депутата Юрія Бойка поширювала громадська організація "Мир. Розвиток. Стабільність". За результатами державного контролю складено протоколи стосовно Олександра Фельдмана та керівника цієї громадської організації Романа Загороднього. На кожного накладено штраф у розмірі 5100 гривень за порушення вимог статті 32 мовного Закону щодо мови реклами.
Є й інші випадки. Нещодавно завершився державний контроль у Теплицькій сільській раді Болградського району Одещини. Під час пленарного засідання російською мовою послуговувалися сільський голова, три посадові особи та сім депутатів. За результатами контролю складено 11 протоколів за порушення вимог статті 12 мовного Закону. Майже всі вони визнали порушення та сприяли проведенню державного контролю.
Тобто ми бачимо досить пильну увагу громадян до дотримання мовного законодавства представниками влади різних рівнів. І це закономірно: хто, як не вони, мають демонструвати повагу до державної мови та закону.
Тут, до речі, є певний законодавчий парадокс. Депутати місцевих рад прямо включені до переліку осіб, які зобов’язані володіти державною мовою, і мають документально підтверджувати рівень володіння нею. А народних депутатів України в цьому переліку немає. Саме тому я ініціювала відповідні зміни до мовного Закону. Ця норма увійшла до законопроєкту №15412 про посилення захисту державної мови.
- Про угорську нацменщину ми ще говоритимемо. А поки спитаю: чи хтось з працівників вашого офісу закріплений за Верховною Радою?
- Так. У нас є аналітичний відділ - який, щоправда, має аж одного аналітика, тому що інший зараз - у лавах Збройних сил... Ми плануємо кадрово підсилити цю важливу ділянку нашої роботи. Але такі моніторинги здійснюються регулярно щодо засідань як Верховної Ради, так і місцевих рад.
- Чи такий вигляд має ваш депутатський моніторинг: ага, перейшов на російську мову — ставимо галочку?
Приблизно так. Насправді ми фіксуємо конкретний виступ, час, особу та обставини, за яких могли бути порушені вимоги мовного законодавства.
- Злісні правопорушники серед народних депутатів у вас є?
- Ні. Таких, хто може собі дозволити публічний виступ у залі Верховної Ради російською, за термін мого перебування на цій посаді, не траплялося. Думаю, якщо є телевізійне оприлюднення таких засідань, виступ мовою , що є офіційною держави-агресора, - це є своєрідним актом морального суїциду. Я вважаю, що треба мати або дуже велику сміливість, або надмірне нахабство, щоби в такий ситуації прилюдно маніфестувати свою прихильність до мови окупанта.
- Скільки скарг загалом отримав Офіс уповноваженої з захисту державної мови, і як ви класифікуєте їхню тематику? Чи є статистика по найпоширеніших тематичних напрямках цих скарг?
- Звісно, є! Ми ведемо таку статистику і регулярно її оприлюднюємо. Якщо говорити про найсвіжіші дані, то за дев’ять місяців 2026 року до Секретаріату надійшло 2245 скарг щодо порушення мовного Закону. Це трішки більше, ніж за аналогічний період минулого року.
Якщо подивитися на динаміку за повні роки, то кількість скарг загалом зростає: у 2024 році ми отримали 2314 скарг, у 2025-му - вже 2888.
Щодо тематики, то картина досить стала. На першому місці - інтернет: сайти, сторінки в соціальних мережах, автоматичне завантаження російськомовних версій. За дев’ять місяців цього року таких скарг маємо 633 - це 28% від загальної кількості. Далі реклама та публічна інформація - 426 скарг (19%). На сферу обслуговування надійшло 339 скарг, ще 145 стосуються освіти.
Є скарги щодо інформації про товари та послуги, сфери культури, діяльності органів влади, медіа, охорони здоров’я, транспорту. Тобто спектр доволі широкий, але основні проблемні сфери з року в рік практично не змінюються.
Щодо обслуговування хочу наголосити на одному моменті, бо тут інколи виникає непорозуміння. За замовчуванням споживача мають обслуговувати державною мовою. На прохання самого клієнта можна перейти на іншу мову, але лише якщо вона прийнятна для обох сторін. Тобто якщо клієнт просить перейти, скажімо, на російську, працівник не зобов’язаний цього робити. Закон такого обов’язку не встановлює. Обов’язок інший - обслуговувати українською.
- Тобто ситуація, коли хтось приходить купувати морозиво і просить перейти на русский язык, але зараз в кав’ярні немає людини, яка знає російську мову?
- Надавач будь-якої послуги за законом зобов’язаний обслуговувати клієнта державною мовою. У рішенні Конституційного Суду України від 2021 року є, як на мене, сакраментальна фраза, яку мені часто доводиться нагадувати тим, хто апелює до десятої статті Конституції. Адже саме Конституційний Суд уповноважений офіційно тлумачити її положення. У цьому рішенні зазначено, що громадянин України не зобов’язаний володіти будь-якою іншою мовою, крім державної.
Тому надавач послуги цілком коректно й толерантно може відповідати українською. Ідеться ж не лише про російську. Клієнт може звернутися й китайською. Але ж ми не очікуємо, що кожен бармен чи продавець морозива обов’язково знатиме китайську або будь-яку іншу іноземну мову.
Звісно, якщо надавач послуги володіє іншою мовою і обидві сторони згодні нею спілкуватися, закон це дозволяє. Але така можливість не створює обов’язку для працівника знати цю мову. На мій погляд, наш закон у цьому питанні навіть надто толерантний.
- А як ви трактуєте суржик? Скажімо, людина намагається розмовляти українською, але їй дуже погано вдається. У неї одна п’ята українських слів і чотири п’ятих російських. Але вона намагається. Ви з розумінням ставитеся до таких ситуацій?
Я особисто - так. Тому що розумію, з якими перешкодами стикається людина, яка поставила собі за мету опанувати мову. Я, скажімо, вивчала французьку, але вирішила додатково опанувати англійську й удосконалюю ці знання досі. І розумію, що моя англійська для носія мови з Великої Британії, мабуть, звучить кумедно, навіть смішно.
- Натомість такий досвід навчає мовної смиренності.
Так. Ми маємо пройти цей шлях і отримати цей досвід.
- У нас, щоправда, інколи плутають і діалекти називають суржиком…
- Звісно, я не прихильниця суржику. Але водночас переконана: щире прагнення людини опанувати державну мову заслуговує на безумовну повагу. Навіть якщо її мовлення на перших порах недосконале - зрештою, безпомилкових людей не буває. Сам намір говорити українською та зусилля, докладені до цього, уже варті підтримки.
Як фольклористка, я завжди уважно прислухаюся до академічної спільноти мовознавців. Торік під час Потебнянського колегіуму я порушила це питання серед колег, і з’ясувалося, що одностайної оцінки немає: погляди різняться від категоричного засудження до більш поблажливого, функціонального сприйняття цього феномену.
Мені імпонує підхід однієї з науковиць, яка чітко розмежовує дві протилежні природи суржику: як перехідного містка та як інструменту знецінення. В одному разі суржик є проміжним етапом, коли людина долає бар’єр і рухається до повноцінного українського мовлення - їй просто ще бракує лексичного запасу, і вона мимоволі заповнює лакуни звичними конструкціями. В іншому ж - це свідоме дистанціювання від літературної норми, мовна гра, пародіювання чи сарказм, коли людина володіє мовою, але навмисно її спотворює.
- Говорячи таке, не побоюєтеся, що вас знову назвуть мовною поліцією?
- Чого-чого, а цього не боюся. В наш час ми взагалі стали безстрашними. Мабуть, подолали той рубікон, коли кожен з нас боїться такого мізеру. Коли б день простояти і вижити за таких умов… Після нічної балістики боятися якихось нарікань чи коментарів у соціальних мережах – це вже зовсім несерйозна справа.
- Про Верховну Раду ми вже спитали. А державну мову Президента, прем’єр-міністра ви якимось чином аналізуєте?
- Що саме аналізувати? Ми аналізуємо, чи уживана мова в публічній сфері є державною, чи ні. А наскільки вона розмаїта за лексичним складом і які нею трансльовані сенси - це вже не передбачено чинним законодавством.
- У вас були випадки оскарження штрафів, які були накладені, можливо, вашим попередником? Наскільки вдається відстоювати свої позиції?
- У 2025 році з 706 винесених постанов у судовому порядку оскаржили лише 14. Із них п’ять суд скасував - тобто трохи більше 30% від кількості оскаржених постанов. Водночас це менше 1% від загальної кількості винесених постанов. Причому всі п’ять були скасовані виключно з формальних підстав. Наприклад, людина умисно не забирає листи чи уникає викликів до нашого офісу. У результаті не відбувається належної комунікації, а справа доходить до суду. Якщо ж накладено штраф, він стягується з порушника в передбаченому законом порядку.
Водночас наші представники використовують усі доступні засоби зв’язку, щоб повідомити людину про здійснення державного контролю, відповідний акт і складений протокол. Ми намагаємося забезпечити належне інформування на кожному етапі.
- Різні нормативні акти вам дають різні строки для розгляду. Хтось дає два місяці, хтось 5. Це теж може бути суперечністю?
- Ні. За Кодексом України про адміністративні правопорушення ми маємо два місяці на розгляд справи - і все. Це дуже стислі терміни, що й зумовлює значний відсоток закритих проваджень.
Торік ми зверталися з пропозицією внести відповідні зміни до КУпАП. Але новий Кодекс досі не ухвалено, а комітет, який опікується цим питанням, поки що не демонструє послідовного руху до його прийняття. А чинний Кодекс, по суті, ще з 1984 року…
- Але зміни до нього можна внести?
- Ми внесли пропозицію, але уже депутати мають далі рухати зміни.
- Чи є певна регіональна специфіка скарг? Закарпаття, Одещина, Сумщина тощо...
- На жаль, наразі немає мого представника на Закарпатті. Та й загалом сьогодні лише семеро людей виконують цю роботу, фактично реалізуючи мої повноваження на місцях. Тому говорити про чітку регіональну специфіку скарг непросто: наші можливості охопити всі регіони поки що обмежені.
- Анна Неруш відповідає за Південь, за Дніпро - Кристина Головачова. У Харкові Вікторія Меренкова працює менше року. І в Сумах - Вікторія Вітер. За Центральну Україну відповідає Єлизавета Сачура (яка наразі перебуває в Києві, але вона тримає зв'язок і постійно у відрядженнях). По Київській області працює Поліна Третяк. За Київ відповідальним є наш ветеран - Ігор Спірідонов. Ось і все. Умисно називаю кожного персонально. Ці люди варті того, щоб їх знали українці. Вони сьогодні тримають наші мовні рубежі.
- А Захід України?
- На Заході України історично склалося так, що з дотриманням мовного законодавства переважно все було гаразд. Але сьогодні ситуація не така однозначна, як може здаватися. Те саме Закарпаття показує, наскільки складними й неоднозначними можуть бути мовні процеси. І річ навіть не в мовах тих національних спільнот, які історично проживають на цих теренах, а в наших співгромадянах, які переїхали сюди з інших областей. Саме російська мова останнім часом стала помітнішою на Закарпатті.
І це, на мою думку, проблема, на яку варто звернути особливу увагу. На жаль, навіть у західних регіонах нашої держави, географічно віддалених від активних бойових дій, ми спостерігаємо повернення російської мови в повсякденне спілкування. Звісно, ми маємо з розумінням ставитися до людей, які опинилися в нових обставинах, але водночас не можемо не бачити цієї тенденції.
Покладаємо великі сподівання на позитивні зрушення в нашій роботі. У вересні Кабмін ухвалив рішення про збільшення нашого штату на 25 осіб. Ми надзвичайно цьому раді, адже вже передбачене фінансування на зарплати й технічне приладдя. Щоправда, питання видатків на оренду офісів і комунальні послуги поки що залишається відкритим. Є надія на те, що західні області також не будуть позбавлені уваги Уповноваженого.
- Там можуть бути проблеми зокрема в обслугованні російською?
- Тому нам надзвичайно важливо мати там представника, людину політично виважену, спокійну, але послідовну, яка б захищала мовні права українськомовних людей і позиції державної мови.
- Крим для нас є тимчасово втраченим, але, сподіваюсь, ваш Офіс про нього не забуває?
- Тема українців в окупованому Криму сьогодні, на жаль, дуже рідко виходить на поверхню суспільної уваги. Але ми зобов’язані пам’ятати, що проблема окупованого Криму - це не лише проблема кримських татар, а й українців, які там продовжують жити попри все. І тут ідеться не тільки про фізичне виживання людей, а й про збереження їхньої національної ідентичності, мови та культурної пам’яті.
Ми бачимо системну політику лінгвоциду, яку Росія провадить на окупованих територіях України. У Криму, до прикладу, на сьогодні не існує жодного освітнього закладу з українською мовою навчання, немає жодної української церкви, жодного культурного закладу. Політика дискримінації за мовною ознакою - звична стратегія держави-окупанта. Ідеться про спробу не лише змінити мовне середовище, а й розірвати зв’язок людей з Україною, поступово витіснити українську ідентичність із їхнього життя.
Щодо Криму, то за останнім російським переписом лише 3% респондентів назвали себе українцями.
- Це дуже сміливо з їхнього боку…
- Ці 3 відсотки - те ядро, яке треба захищати і про яке треба пам'ятати.
Нещодавно до нас завітали представники громадської організації "КРУК", які опікуються цією проблематикою й готові просувати її на волонтерських засадах. Вони прагнуть, щоб одна з державних інституцій першою взялася за цю роботу, порушила питання на державному рівні й започаткувала системну розмову про українців окупованого Криму. І це важливо, адже протидія лінгвоциду має бути не лише реакцією на вже завдану шкоду. Ми повинні документувати ці процеси, зберігати свідчення, осмислювати наслідки російської політики й уже сьогодні думати про те, як відновлювати українськомовне середовище після деокупації. Попредньо ми отримали згоду щодо координації наших зусиль у роботі над цією проблематикою Уповноваженого ВРУ з прав людини Дмитра Лубінця та директора Інституту української мови НФНУ Віктора Мойсієнка.
- Якщо дивитись реалістично, скільки людей ви б хотіли мати по регіонах замість цієї сімки?
- З огляду на нинішню економічну ситуацію, штат у 65 осіб, на який ми вийдемо вже в січні–лютому, є дуже добрим результатом. Зараз в Офісі загалом 35 працівників, включно з регіональними представниками. Це критично мало.
Регіональні представники потрібні не лише для складання протоколів і здійснення державного контролю. Важлива частина їхньої роботи - превентивна: комунікація з місцевою владою, бізнесом і громадами. Адже державна мовна політика реалізується передусім на місцях, і для системної роботи там потрібні люди та час.
У перспективі, як передбачалося ще за мого попередника, нам варто поступово збільшити штат щонайменше до 100 осіб. Але на сьогодні 65 - уже суттєвий крок уперед.
Наведу приклад: наша представниця на Півдні Анна Неруш працює з Одесою та областю, зокрема Білгородом-Дністровським, Болградом, Ізмаїлом, а також із Миколаєвом. Наразі в неї 57 справ державного контролю. Нещодавно було 70, тож навіть це зменшення відчутно полегшило роботу. Водночас лише минулого тижня вона брала участь у двох координаційних радах, що також потребує підготовки, аналітики й часу. І це лише частина її обов’язків. Сьогодні представники, та й інші працівники Секратаріату, працюють на межі людських можливостей.
Що таке державний контроль у вашому випадку?
- До нашого Секретаріату надходять скарги про порушення мовних прав. Ми їх розглядаємо і, якщо є достатні підстави вважати, що порушення могло мати місце, розпочинаємо захід державного контролю. Його проводить представник на місці: за потреби він виїжджає, щоб з’ясувати обставини й перевірити, чи є порушення триваючим, чи йдеться про одноразовий випадок.
Після з’ясування обставин ми налагоджуємо комунікацію і зі скаржником, і з особою, щодо якої надійшла скарга. За результатами складаються відповідні документи - акт і, за наявності підстав, протокол. Далі я розглядаю справу та виношу постанову.
- Пані Олено, які гроші отримуєте ви і ваші працівники? Можете нас провести по загальній фінансовій звітності?
- Тут немає однієї цифри. У Секретаріаті є державні службовці категорій "А", "Б" і "В", тому розмір оплати праці залежить від конкретної посади, її рівня, стажу державної служби та інших передбачених законодавством складових.
Якщо говорити, наприклад, про представників Уповноваженого, це посади державної служби категорії "В". Їхній посадовий оклад становить близько 38 тисяч гривень. До нього можуть додаватися премія, а також надбавки за ранг і вислугу років.
Посадовий оклад Уповноваженої справді невисокий - 15 тисяч гривень. До нього відповідно до встановленої системи оплати праці нараховуються передбачені виплати. Крім того, я продовжую викладати в університеті на пів ставки. Усі мої доходи задекларовані - ця інформація відкрита, і з нею можна ознайомитися в моїй декларації.
- Викладаєте, тому що хочете відчувати себе вповні реалізованою?
- Я в університетській аудиторії вже понад 35 років, і для мене це набагато більше, ніж просто професія чи фах. Це простір внутрішньої рівноваги та ментальної стійкості. Спілкування зі студентством - це зовсім інший вимір мого інтелектуального й емоційного життя. Молодь приходить в аудиторію з дивовижною щирістю, допитливістю, внутрішньою свободою та потужною енергетикою. Між нами відбувається те, що у традиційній культурі влучно називають "даха-браха" - прадавній закон взаємообміну: давати й брати, віддавати знання й натомість наснажуватися чистим світлом нового покоління.
Цей щотижневий обмін дає колосальний ресурс і наснагу для моєї щоденної праці. Адже тут доводиться постійно стикатися з напругою: опрацьовувати людські скарги, відповідати на нерідко маніпулятивні депутатські запити, вести виснажливі розмови з порушниками мовного законодавства. Університетська кафедра повертає відчуття сенсу та нагадує, заради кого ми утверджуємо державну мову й будуємо культурну безпеку нашої країни.
- Для вас це емоційно затратно?
- Якщо спиратися на мій досвід спілкування з порушниками, то лише декотрим з них мені хотілося нагадати про Розстріляне Відродження, Сандармох, ГУЛАГ... Один із таких випадків стосувався порушення у театральній сфері. Мені закинули дискримінацію "русской интеллигенции" через накладений штраф у 3400 гривень. І тоді мене справді зачепило усвідомлення того, наскільки легко забувається історичний досвід дискримінації української інтелігенції.
Звісно, розумію, що апелювати до історії в розмові з такими порушниками часто марно. Але загалом спілкування складається доволі позитивно. Адже іноді люди не дотримуються мовного законодавства через неуважність, недогляд або тому, що вперше чують про відповідні вимоги.
Саме тому просвітницька робота як засіб запобігання порушенням мала б бути значно активнішою. І що вже говорити про пересічних громадян, якщо подекуди навіть депутати місцевих рад не володіють необхідною інформацією про вимоги мовного законодавства.
- Після вступу на посаду ви анонсували, що мовна політика має припинити бути полярною між м’якою силою і силовим тиском. Ви закликали до балансу. Наскільки вдається його підтримувати?
- Баланс полягає, як на мене, не в точковому реагуванні на порушення, а в системній роботі на випередження цих порушень. Звісно, для встановлення оцього балансу необхідні додаткові людські ресурси, потрібно вдосконалювати законодавство, спільнодіяти із інституціями, які формують мовну політику в державі, з громадянським суспільством. Саме громадянське суспільство сьогодні має величезний потенціал впливу: воно може не лише виявляти проблеми, а й пропонувати рішення, сприяти утвердженню української мови та формувати суспільний запит на зміни. Тому я бачу баланс не у виборі між м’якою силою і примусом, а в їхньому правильному поєднанні: просвітництво, комунікація й запобігання порушенням мають бути пріоритетом, а державний контроль - дієвим механізмом там, де цього вимагає закон.
- Якщо взяти полярну критику, то вашу структуру дехто сприймає як поліцейську – це про "жорсткий тиск". З іншого боку, було багато обурень – мовляв, інститут мовного омбудсмена взагалі не ефективний, і це про "м’яку силу".
- Ми не каральний орган, і покарання не є нашим першочерговим завданням. Ми передусім захищаємо право громадян отримувати інформацію та послуги державною мовою. Тобто , ми - захисники, а не каральна структура.
Звісно, є особливі випадки - коли йдеться про системних порушників, які свідомо, цілеспрямовано й демонстративно ігнорують закон. Тут державна реакція має бути принциповою, послідовною і відповідати серйозності порушення. Адже баланс - це не відмова від контролю, а розуміння того, коли достатньо роз’яснення, а коли необхідно застосовувати передбачені законом санкції.
- Ідеться передусім про збільшення розміру штрафів?
- Якщо, до прикладу, йдеться про велику мережу супермаркетів, яка, маючи значні ресурси, системно ігнорує мовне законодавство й не забезпечує належного інформування своїх працівників про вимоги до обслуговування державною мовою, то штраф у 3400 гривень навряд чи є достатнім стимулом змінити таку практику.
Тому в законопроєкті, який наразі перебуває у Верховній Раді, запропоновано передбачити для юридичних осіб, які систематично порушують мовне законодавство, штрафи, що в рази перевищуватимуть санкції для фізичних осіб. Ідеться про те, щоб відповідальність відповідала масштабам порушень і спонукала бізнес не формально реагувати на закон, а системно забезпечувати його дотримання.
- За вашим тлумаченням, звичне повідомлення у батьківському чаті про уроки, розклад чи шкільний захід уже не є суто приватною розмовою. Якщо листування стосується організації навчання, воно належить до освітнього процесу, а отже, має вестися українською. За порушення мовного законодавства передбачені попередження та штрафи, а за повторне протягом року – до 11 900 гривень. Ці мови стосуються як вчителів, так і батьків?
Щодо цього ціла дискусія точилася в соціальних мережах. Одні плещуть в долоні - мовляв, молодець, давай тих батьків будемо пресувати, нехай знають, якою мовою звертатися до колег. Інші ж навпаки висловлюють обурення.
- Тут важливо розрізняти різні типи чатів. Якщо йдеться про офіційний чат, створений працівником закладу освіти для комунікації з батьками й організації освітнього процесу, то це вже не просто приватне спілкування. Закон "Про освіту" визначає батьків учасниками освітнього процесу. Відповідно, у таких офіційних чатах, які є частиною організації освітнього процесу, учасники мають дотримуватися вимог Закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної".
Водночас тут є виняток: наші санкції не поширюються на таку комунікацію між учасниками освітнього процесу в закладах освіти, де відповідно до законодавства мовою навчання є мова національної меншини.
- Тобто, ситуацію, за якою вчитель чи директор школи у чаті пише українською, а інші учасники чату за бажаннями ви вважаєте незаконною зі сторони учасників чату - батьків?
- У законі справді не визначено окремо мову спілкування в чатах. У 2019 році, коли ухвалювали закон, освітні чати ще не були настільки поширеним явищем, тому відповідної термінології в ньому немає. Отже, кожну скаргу ми розглядаємо індивідуально, з огляду на конкретні обставини.
Можна підійти до цього суто формально: шукати в законі слово "чат" і, не знайшовши його, стверджувати, що мовні вимоги на таку комунікацію не поширюються. Але є й інший підхід - зважати на зміст і призначення такого спілкування.
Нагадаю також про рішення Конституційного Суду. Як учасниця освітнього чату, я не зобов’язана отримувати інформацію мовою, якою не хочу або не можу її сприймати. Наприклад, я не хочу сприймати інформацію російською - мовою держави-агресора. Це викликає в мене неприйняття й обурення. І я маю право отримувати інформацію, необхідну для участі в освітньому процесі моєї дитини, державною мовою, як це передбачено законом.
Тому для мене принципово важливо розуміти, про який саме чат ідеться. Одне - приватне листування, у якому подруги домовляються про зустріч. Зовсім інше - офіційний чат, де вчителі й батьки обговорюють навчання дітей, організаційні питання та освітній процес. Такий чат має ознаки публічної комунікації, і саме в цьому контексті ми розглядаємо питання дотримання мовного законодавства. Водночас остаточна оцінка залежить від обставин конкретної справи.
- Але він спонукає до важливого уточнення. Якщо в чаті батьків класу обговорюють якраз купівлю штор у клас, то це не освітній процес, тому ви не матимете підстав реагувати?
- Якщо батьки використовують чат для приватного спілкування й обговорюють особисті питання, то це їхня приватна справа. Зрештою, Закон про мову не поширюється на приватну сферу. Але тут, на мою думку, має спрацьовувати морально-етичний принцип.
Ми не завжди знаємо, який досвід отримали учасники чату за час російсько-української війни. Можливо, хтось побував у полоні, зазнав катувань через українську мову. Хтось утратив близьку людину у цій війні . Тому російська мова для такої людини може бути дуже сильним психологічним тригером.
Ми маємо поважати одне одного, своїх посестер і побратимів, зважати на досвід, який кожен із нас пережив за ці роки війни. Я вірю, що наше суспільство пройшло через важливий етап єднання і що ми навчилися краще відчувати одне одного. Хотілося б, щоб це взаєморозуміння виявлялося і в повсякденному спілкуванні.
І це також питання просвітництва: потрібно пояснювати, що мовна чутливість - не примха й не перебільшення. Для когось російська мова є нагадуванням про пережите насильство, втрату чи окупацію. Розуміння цього допоможе нам бути уважнішими одне до одного навіть у звичайних побутових ситуаціях.
- Ви підтримуєте з/п № 13072 (авторства Н. Піпи та А. Корнієнка), що передбачає створення повністю україномовного середовища в закладах освіти не лише під час уроків, а й на перервах та території шкіл. Багато хто з читачів цього законопроекту не читав. Яким саме ви та автори бачите це середовище? Чи вимагатимете ви від дітей спілкуватися на перервах українською мовою?
- У народі кажуть: дитина - як горня: що в нього увіллєш, те й триматиме. Якщо учителі, вихователі, інші працівники школи, зокрема й поліцейський, який забезпечує безпеку учнів і персоналу, дотримуються мовного законодавства, вони стають для дитини прикладом. Саме з таких щоденних практик і формується мовне середовище, у якому зростають наші діти.
Тому я підтримую законопроєкт авторства Піпи й Корнієнка, який має надати педагогам додаткові правові інструменти для формування українськомовного середовища в школі. Певні механізми для цього вже існують, але додатковий правовий аргумент не буде зайвим. Адже йдеться не лише про дотримання норм закону, а й про те, щоб українська мова була природною мовою повсякденного шкільного життя.
- Ви на початку нашої розмови згадали про дослідження організації "Спільномова", яке показало, що багато першачків дуже втрачають в освітньому процесі і в комунікації, оскільки недостатньо володіють українською для свого віку.
- Відколи я ознайомилася з дослідженням Андрія Ковальова, порушую це питання за кожної нагоди - передусім у діалозі з керівництвом Міністерства освіти і науки. Ігнорувати цей виклик неможливо. Наші співгромадяни поступово повертаються з-за кордону, а після перемоги цей процес стане масовим. Діти, які перебували в іншомовному середовищі, потребуватимуть цільової підтримки для м’якої реінтеграції в українську систему освіти.
Серед дієвих інструментів розглядають і адаптаційні програми, і підготовчі класи, і запровадження інституту мовних асистентів. Звісно, це вимагає значного фінансування та фахового планування, на що зараз об'єктивно бракує ресурсів. Проте відкладати це завдання ми не маємо права: освіта - це стратегія майбутнього. Якщо дитина вже на старті навчання зіткнеться з мовним бар’єром, держава отримає глибокі освітні втрати, а допустити цього не можна.
- Законодавчі зміни в частині освіти нацменшин і корінних народів. Виходить так, що оскільки від України вимагають прийняття цих правок для євроінтеграції і вони є одним з наріжних каменів для розблокування процесу вступу в ЄС, то вас фактично ставлять перед фактом, що закон буде. Наскільки це так? Як ви оцінюєте пропоновані зміни?
- Хай нам відкриють кластер. Це питання національної безпеки, і всі це розуміють. Ми як інституція виконали все, що від нас вимагалося в частині захисту державної мови. Водночас ми відповідально прорецензували запропоновані законодавчі зміни й не підтримали низку поправок до законів про освіту. Ті з них, що суперечили Конституції та чинному законодавству або створювали ризики дискримінації, ми категорично відхилили.
Зокрема, ми принципово виступили проти увільнення керівників приватних закладів освіти від вимоги володіти державною мовою та мати відповідний сертифікат. Форма власності закладу не може бути підставою для послаблення вимог до володіння державною мовою.
Той консенсус і компроміс, якого зрештою досягли народні депутати, на нашу оцінку, не підважує фундаментальних засад мовного законодавства. Зокрема, статус закладу освіти, у якому навчання ведеться мовою національної меншини, може надаватися лише за визначених законом умов, зокрема якщо понад 50% учнів належать до відповідної національної меншини. Наразі таких закладів небагато.
Окремо варто говорити про російську мову. Держава має забезпечити, щоб виконання євроінтеграційних зобов’язань не створювало передумов для російського мовного реваншу. У нашому законодавстві передбачено відповідні запобіжники. Російська мова не отримує того самого правового режиму захисту, що й мови національних меншин, які потребують підтримки для збереження та розвитку. Законодавство також передбачає особливий підхід до забезпечення освітніх і культурних прав мовою держави, визнаної державою-агресором.
Для нас принципово важливо, щоб європейська інтеграція відбувалася без відступу від Конституції України, без послаблення статусу державної мови та без створення дискримінаційних винятків. Ми підтримуємо виконання євроінтеграційних зобов’язань, але вважаємо, що компроміс має бути правовим, виваженим і таким, що не створює загроз для національної безпеки та мовної стійкості держави.
Найбільш промовистою, як на мене, є конкретна статистика: за увесь 2025 рік Уповноважений ВРУ з прав людини отримав 46 звернень громадян - представників національних меншин (спільнот) щодо їхньої ймовірної дискримінації за ознакою мови. Приблизно така ж кількість звернень щодо порушення права на отримання інформації та послуг державною мовою щотижня надходить до Секретаріату Уповноваженого із захисту державної мови. Отож, висновки очевидні. Вірю, що напередодні Дня української писемності та мови депутати ВР консолідують свої зусилля задля державницького чину - розглянути та проголосувати у першому читанні Законопроєкт 15412 про посилення захисту державної мови.
- Існує думка, помірно популярна, що жорсткими обмеженнями використання державної мови у напівпобутових ситуаціях на кшталт чатів, спілкування в магазинах і так далі, держава і ви як уповноважена з захисту мови, робите з покараних російськомовних людей озлоблених суспільних партизанів, потенційних союзників Москви. Натомість прибічники такої думки говорять, що треба привертати людей до ефективності української мови, до її краси. Що справжні цінності укорінюються лише на позитиві, бо ж ми зі школи знаємо, що класична музика з-під палиці викликає відразу. Яка Ваша точка зору щодо такої суми поглядів?
- Як казав мій викладач, близький приятель Павла Губенка (Остапа Вишні), професор Володимир Григорович Бойко: "Погоджуватися можна, не погоджуватися теж можна". У народній мудрості немає однозначно білого чи чорного - багато залежить від контексту.
Безумовно, через любов, повагу, розуміння краси й можливостей української мови можна досягти дуже багато. Це чудовий шлях. Але він потребує значних ресурсів, часу й системних зусиль. І ми ним рухаємося.. Водночас, було б помилкою протиставляти таку мотивацію законодавчим механізмам захисту державної мови. Вони не виключають, а доповнюють одне одного.
Я не погоджуюся з твердженням, що наша інституція виконує свої функції переважно через покарання. Штраф - це лише один із передбачених законом інструментів реагування, а не мета нашої роботи. Ба більше, я не вважаю, що самою лише погрозою штрафом можна сформувати стійку мовну звичку чи щире переконання. Наше завдання - забезпечувати дотримання закону, утверджувати українську мову в публічному просторі та пояснювати громадянам, чому це важливо.
Водночас ми бачимо спроби представити захист державної мови як переслідування людей або боротьбу з політичними дисидентами. У соціальних мережах активізувалися окремі блогери й акаунти, які переводять дискусію з питання дотримання законодавства в площину особистих нападок на Уповноваженого та інституцію. На жаль, іноді подібні настрої підсилюють і публічні заяви політиків. У результаті суспільству намагаються нав'язати хибну дилему: або ми захищаємо державну мову, або поважаємо громадян. Насправді одне не суперечить іншому.
Мені б дуже не хотілося, щоб громадяни сприймали нашу інституцію чи Уповноваженого як якесь опудало, покликане всіх залякати. Закон не регламентує приватне спілкування людини. У приватному житті кожен може вільно спілкуватися мовою, якою йому зручно. Натомість у визначених законом сферах публічного життя, зокрема під час надання послуг, виконання владних повноважень та в інших ситуаціях, де використання державної мови є обов'язковим, ми маємо реагувати принципово.
І тут важливо розуміти: йдеться не про покарання за мовні звички чи особистий вибір людини. Йдеться про право громадянина отримувати послуги українською мовою та про обов'язок держави гарантувати це право. Українська мова має бути не лише мовою, яку ми любимо, а й мовою, якою кожен може повноцінно користуватися в усіх передбачених законом сферах суспільного життя.
Тому я заохочую і позитивну мотивацію, і просвітництво, і популяризацію української культури. Але водночас переконана: повага до державної мови має підкріплюватися дотриманням закону. Це не примус заради примусу, а утвердження спільних правил, які забезпечують повноцінне функціонування української мови в нашій державі.
- Режисерка і мати двох дітей Катерина Чепура нещодавно публічно написала, що "немає сил бути собакою, яка постійно гавкає, щоб захистити свої права". Це дійсно енергозатратно і вимагає часу, щоб регулярно писати скарги на порушення своїх мовних прав, а особливо, мовних прав дітей. В школі, в садочках менше, а от в позашкільних гуртках Києва, до прикладу, часто трапляються ситуації, коли обіцяють українську мову викладання, а в реальності переходять на російську. Що ви порадили б тим, хто вже втомилися бути суб'єктом?
- Наші представники якраз і приходять на захист людей, які мають послідовну громадянську позицію, прагнуть відстоювати свої права й потребують опори з боку державних інституцій. Особливо це важливо, коли йдеться про дитину, яка є частиною певного колективу й залежить від ставлення виховательки, няні чи тренера.
Батьки опиняються в непростійній ситуації. З одного боку, їх обурює порушення мовних прав дитини, а з іншого - вони побоюються, що після скарги дитина опиниться в психологічно некомфортному середовищі або зазнаватиме упередженого ставлення. Фактично людина змушена обирати між захистом своїх прав і страхом за власну дитину. І це ненормальна ситуація.
Саме тому, з огляду на поширеність таких випадків, ми маємо системно працювати з керівниками закладів освіти та відповідними органами управління освітою. Адже іноді проблема виникає не лише через позицію конкретного працівника, а й через те, що керівництво закладу не пояснило належним чином вимог законодавства та важливості дотримання мовного режиму в освітньому процесі.
З моїх власних спостережень, педагоги - загалом дисципліновані й відповідальні люди, які готові працювати за чітко визначеними правилами. Тому багато залежить від позиції керівника. Якщо він збере колектив і чітко скаже: "Це не лише вимога держави, яку хтось може сприймати як щось абстрактне. Це обов'язкове правило роботи нашого закладу, і я як керівник вимагаю його дотримання", - ситуація часто змінюється.
Мовні права дитини не повинні залежати від особистих поглядів конкретного вихователя, тренера чи іншого працівника. І батьки не мають залишатися сам на сам із цією проблемою. Завдання керівництва освітнього закладу - забезпечити виконання закону, а завдання нашої інституції - допомогти громадянам захистити свої права, коли ці гарантії не працюють.
- У чому полягає ваша превентивна робота на освітньому полі?
- Превенція - це насамперед системна просвіта й роз’яснення, а не покарання. Саме тому ми започаткували прямий діалог із місцевими відділами освіти та керівниками навчальних закладів по всій країні. Закон про державну мову діє вже понад сім років, проте на практиці освітянам і досі часом бракує чіткого розуміння його окремих норм і вимог. Наше завдання - допомогти, підказати, запобігти порушенням ще до того, як вони стануть предметом скарг.
Крім того, надзвичайно важливо насичувати публічний простір дружньою, ненав’язливою просвітою. Наприклад, ми звернулися до Київради з пропозицією реалізувати спільну соціальну кампанію - бодай у столичному метрополітені. Це має бути якісна, візуально виразна, дотепна й лагідна реклама: без повчань чи агресії, але така, що спонукає замислитися, підтримує бажання говорити українською та розтлумачує статті мовного законодавства.
- Ви обіймаєте цю посаду вже більше року. Вона для вас як для людини дуже токсична?
- Ні, ви не повірите. Перші 3 місяці я була в шоці. Я не знаю, як я пережила, але це окрема розмова. А зараз мені вже у радість.
- Погрози отримуєте?
- Ну, а як без цього? Якщо чесно, я не сприймаю їх надто серйозно.
- Невже не побоюєтеся таких моментів?
- Поки що - ні. Але я думаю, що українцям зараз боятися не варто нічого. Ми вже перейшли ту межу, за якою страх формує наші рішення.
- Чи були за час вашої роботи Уповноваженої ситуації, щодо яких ви ухвалили якісь рішення, чи зробили заяву - а зараз розумієте, що те рішення було помилковим?
- Я, мабуть, наївно вірила, що ми як держава можемо створити передумови для того, щоб міжнародні стримінгові платформи відреагували на наше звернення щодо обмеження російськомовного контенту. Тоді мені здавалося, що аргументів, пов’язаних із війною, безпекою та захистом нашого інформаційного простору, буде достатньо, аби спонукати їх до рішучих дій.
Зараз я дивлюся на це реалістичніше. На жаль, міжнародні партнери не завжди готові допомагати нам у питаннях, які безпосередньо зачіпають їхні комерційні інтереси.
Це не означає, що сама постановка питання була помилковою. Але, мабуть, я переоцінила готовність міжнародних платформ діяти відповідно до наших очікувань. І це досвід, який змушує тверезіше оцінювати можливості міжнародної співпраці та шукати інші інструменти захисту українського інформаційного простору.
- Ви за час інтерв’ю кілька разів вжили фразу "хотілося б вірити", "я все-таки вірю". Реалізація яких мовних ініціатив є вашою мрією, але при цьому ви розумієте, що реалізувати її у сучасній Україні є малоймовірним?
- Я мрію про сучасний, надзвичайно модерний музей української мови, у якому були б представлені всі її діалекти, усе багатство й розмаїття. Я бачу його інтерактивним простором, де діти, починаючи ще з дитячого садочка, могли б занурюватися у віртуальний світ української мови - живий, захопливий, наповнений звуками, голосами, історіями та відкриттями. Щоб мова для них була не просто навчальним предметом, а цілим світом, який хочеться досліджувати. На жаль, сьогодні така мрія видається важкоздійсненною.
Інша моя мрія - довести до логічного завершення проєкт, який ми лише починаємо. Йдеться про те, щоб донести до світу правду про лінгвоцид, який чинить росія проти українців. Ми маємо зробити так, щоб міжнародна спільнота знала про систематичне порушення мовних прав українців на їхній рідній землі, про цілеспрямоване витіснення української мови та знищення нашої культурної ідентичності.
Я хотіла б, щоб поняття лінгвоциду отримало належне визнання в міжнародному правовому полі, зокрема щоб його враховували в межах правових підходів до етноциду. Адже знищення мови - це не просто утиск певного способу спілкування. Це удар по пам’яті, культурі, самоідентифікації народу, по самому його праву залишатися собою.
Ми повинні на повен голос говорити про те, що російська політика нищення української ідентичності має системний характер і продовжує ту саму логіку насильства, свідками якої українці були під час Голодомору. Ідеться про різні історичні злочини, але в обох випадках ми бачимо загрозу самому існуванню українців як народу.
Євген Кузьменко, Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ"
Фото: Ангеліна Шорохова, "Цензор.НЕТ"; архів Офісу уповноваженої із захисту державної мови
