"Мій перший фраг на відео" - засуджений до смерті у "ДНР" герой "Азова" Фрост після полону. Частина 1. ВIДЕО
Інтерв’ю з Фростом опубліковане на YouTube-каналі головного редактора Цензор.НЕТ Юрія Бутусова.
Фрост вижив у запеклих боях та потрапив у полон, де окупанти з "ДНР" засудили його до страти. Але захиснику України вдалося зберегти своє життя й повернутися додому за обміном.
Спогади Фроста та зняте ним у Маріуполі відео - один з найяскравіших символів героїчної оборони міста.
Більше про бойові звитяги Фроста дивіться на його телеграм-каналі - t.me/mrfrostoviklive
Другу частину бесіди Бутусова з "азовцем" можна переглянути за посиланням.
Публікуємо розшифровку бесіди головреда Цензор.НЕТ Юрія Бутусова із "азовцем" Фростом.
- Це де ви, в якому районі?
- Це Приморський район, приватний сектор. Пішли розбиратись. Якраз штурм Мелікенського блокпосту почався. По приватному сектору - "Градами". Це з ранку, ще цілий Алігатор, який загинув, Діма… Оце легендарний момент.
- Це ви знищили в тому секторі БМП?
- Це наша БМП-4 приїхала, знищила її. І там потім коло поодинокі противники зустрічалися.
- Це росіяни розносять…
- Да, вони розносили там… лікарню, шпиталь.
- Ти в цьому бою був, де БТР наш б’є по танку. Оце, відео був фрагмент.
- Ні, це якраз отой самий рейд, після якого я уже приєднався до розвідки нашої. Цивільних розстрілюють.
- Хто розстрілює?
- Росіяни. Вони підстрелили цивільного, я знімав.
- Що це за район такий розбитий?
- Зелинського і Проспект Будівельників.
- А що там за загибла людина лежить знову на вулиці? Це хто був?
- Це цивільний. Просто цивільний будинок, в якому навіть нас там не було. Це ми бабулю знайшли…
- Поранену?
- В будинку, да. Вона не ходяча була, ми її, як могли, погодували, завішали їй вікна, щоб не було… що могли, зробили. Я зробив це відео буквально наканунє перед виходом на "Азовсталь". Я просто накидав касети. Вони стали таким… символом тої атмосфери, в якій ми жили тоді. Ми їх часто слухали. Я просто вирішив під цю пісню зробити кліп. Я з кожного дня, що ми прожили, просто саме цікаве накидав отак підряд. І ми ще не знали, куди ми їдемо. Потім ми проривалися на "Азовсталь". Я назнімав годину матеріалу того, що відбувалося. Там, як правило, просто чорний екран, але звуки там говорять самі за себе. Там і так все зрозуміло. Можна собі уявити картину. І якраз я уже приїхав, коли ми уже прорвалися, коли уже спокійно, там сидів собі в бункері, я просто вирізав один фрагмент, вставив його на кінець якраз. Тому що відео вийшло таким забавним, веселим, щоб людям не здалося, що там все так забавно і весело, бо дуже багато крові, втрат, горя…
- Друзі, отак ми сьогодні починаємо розмову. Сьогодні у нас людина, яка дійсно билася й вижила у справжньому пеклі. Друже Фрост, боєць полку "Азов", автор того самого відомого кліпа на музику, на пісню "Касета", який став для всіх нас одним з символів оборони Маріуполя. І Фрост - це людина, яка була засуджена до смертної кари російськими спецслужбами. Це було оголошено. Ось людина, яка вислухала свій вирок, яка виклала відео, безпосередній учасник боїв, про які зараз ми будемо говорити. Скільки років ти в "Азові"? Коли ти прийшов на війну?
- КМБ (курс молодого бійця. - Ред.) проходив у 2016 році, потрапив в "Азов" уже безпосередньо в 2017-му.
- Тобто, ти як повнолітнім став, так одразу і обрав цей шлях?
- Да, одразу. 18 років мені виповнилося. Я одразу пішов у полк на набір. Я розумів, що я не буду нікуди поступати, оці всі там вищі освіти, офіцерські звання - я військову кар’єру ніколи будувати не хотів, хоча я навчався у військовому ліцеї. Я хотів попасти на війну. Я хотів внести свій вклад, я коли не буде війни, я військову кар’єру продовжувати не хочу. Я хотів пройти Аеропорт, я хотів прийняти участь в Іловайську, я хотів потрапити в Дебальцево. Я все це пропустив.
- Ти думав, що ти пропустив.
- Думав, що я пропустив. А зараз я в Маріуполі отримав Дебальцево. Під час прориву я отримав Іловайськ. І на самій "Азовсталі" у нас, рахуйте, був Аеропорт, і навіть гірше було. Ми були в повному оточенні. У нас ні доріг життя, нічого не було. Просто виживали, як могли.
- Ким ти був в "Азові"? Яка твоя була посада? Що ти робив?
- На момент 24 лютого я був кореспондентом інформаційної служби ЗСП "Азов". Я перевівся за півроку до того з піхотно-лінійного підрозділу. До того 5 років був кулеметником. Уже все ж таки вирішив з’їжджати на цивільні рейки, уже вирішив звільнятися потрошку й перейшов в інформаційну службу, хотів там набратися опиту, пофоткати, познімати. І от на момент початку я був кореспондентом. Перші пару днів я навіть дійсно знімав на професійну камеру. Мені хотілося і наробити кадрів красивих, і прийняти участь в бойових діях. Довелося зробити один якийсь вибір. Я все ж таки приєднався до лінійних підрозділів.
- З чого для тебе почалося 24 лютого взагалі? Як почався цей день для вас?
- Забавно. Я просто спав. Десь 4:20-4:30 залітає мій побратим, теж з пресслужби, говорить: "Чего вы спите? Война началась!". Я такий, думаю, какая война. Але щось чую, там по коридору всі бігають, кричать, суматоха. Я такий, очі протер, відкрив телефон, дивлюсь – удари: Київ, Харків, Чернігів, Суми, Рівне. Я думаю: ого! Типу, такий адреналін у голову ударив. Я одразу підірвався, благо, речі уже були зібрані. Ми очікували, що на днях щось може статися. Відразу речі, побігли, у нас уже план був, що ми робимо, як, алгоритм дій. Я тоді сів у машину з Калиною. Ми виїхали, очікували колону…. Ми, взагалі, чесно кажучи, не думали, що вийдемо з бази. Ми завжди з хлопцями, ще за пару років до повномасштабки, обговорювали, що буде, якщо почнеться повномасштабка. І ми обговорювали, що ми навіть з бази не виїдемо, нас просто ракетами усіх розх#рячать, ми навіть не виїдемо з бази. І це дуже велика помилка була, що вони таке зробили. Реально, вони Маріуполь взяли б у перші тижні, якби вони так зробили. Нічого. Ми сіли з Калиною в машину, я одразу ввімкнув камеру. Над нами, якраз над базою, ракета полетіла, десь там бахнула, невідомо, де. А тут таке, ти ще вчора ще жив десь глибоко в тилу, в мирі, а тут уже десь повсюди щось літає, щось вибухає. Чутно постійно, як той літак літає. Ми сіли в машину та поїхали в Маріуполь. Тоді ще, шкода, у мене цей кадр не зберігся, ми проїжджали… все як у фільмі було, ми проїжджали блокпост, Калина ще питає: ну что там, наши ПВО работают? – Вот, посмотрите. Мы смотрим – там РЛСка уже заваленная. Я завжди на неї любовався, така здорова красива штука, яка там стояла. Дивлюсь, уже вся розворочена стоїть, завалена. Я якийсь час познімав щось на лівому березі, коли там ще боїв не було. Але гради, артилерія там уже прилітали. Тобто, там уже в перший день, як приїхав, там уже спалені машини стояли, "Сільпо" уже згоріло, там уже в будинки були прильоти. Хочу на правому березі все ще мирно було. Відносно. Ну, я там познімав пару днів. Потім дізнався, що якби кільце змикається, що там уже, виявляється, уже з Бердянська підходять до нас. А там якраз на тому фланзі була моя рота, з якою стояв. Я одразу помчав до них.
- 26 лютого противник вже захопив Бердянськ. Фактично війна тільки почалася. 25 противник захопив Мелітополь, 26 - Бердянськ. Тобто, через два дні ви уже фактично були в оточенні.
- Да. Нам говорили, що ось зараз тут о п’ятій годині уже буде прорив, треба терміново. Я одразу туди. У нацгвардійця забрав кулемет.
- 26-го забрав кулемет?
- 26го-27го – зараз точно не скажу. Десь так.
- Лютого, так?
- Да. Я поїхав. Тоді я уже камеру відклав. Інколи знімав, що там пацани займаються - бої, те, се. Но в основному забив, був як звичайний піхотинець - заступав на пости, спостерігав.
- Коли перший бій у тебе стався?
- Перший контакт… скажімо так, стався у нас… чи 5 березня, але боя по факту не було, тоді були на спостережному пункті. Нам сказали задачу відходити. Ми навіть у бій не вступали. Ми просто сіли в машину, уїхали. Там уже трошки інші речі відбувалися. А перший бій стався у нас по факту 8 березня. 8 березня вони почали прорив через аеропорт, з аеропорту йшли, і через Мелекінський блокпост.
- Накривали вас вже тоді щодня?
- Накривали дуже щільно. Вони накривали нас уже протягом 3 днів. Причому вони накривали абсолютно весь приватний сектор. Що саме забавне, я не знаю, чи вони знали, де ми знаходимось, чи не знали. Жодного снаряду не прилетіло в ті місця, де ми були. Вони рознесли вщент пів приватного сектора, уже повбивали купу цивільних. Але жодного снаряду не прилетіло по нашим позиціям. У них просто тактика була, вони просто накривали квадрат. Їм було байдуже, хто там в тому квадраті знаходиться. Там реально дуже багато цивільних.
- Завдяки чому вам вдалося протриматися 85 діб? Це просто нереально. Ви фактично з третьої доби вторгнення вже в повному оточенні, ніяких підкріплень, нічого серйозного вам не підкидали.
- Чесно, мені інколи самому важко відповісти на це питання. Це просто, знаєте, от як… ти просто все робиш через силу. Ти розумієш, що якщо ти цього не будеш робити, то вам всім будуть гайки. Чесно, шляхом хитрощів, шляхом… Розказую випадки. Наприклад, оскільки це були бої в місті, ми були в оточенні, не було можливості постійно перепрошивати рації. І у них, звісно уже було купа наших рацій, які десь кинули, з когось, хто загинув, зняли. Вони слухали, що відбувається взагалі. Причому доходило до абсурду. Мені здавалося, що у них в танках наші рації, тобто, у них екіпаж їде, у них наша рація. Тобто, були випадки, що їде танк. Я говорю: противотанковая группа (у нас протитанкового нічого немає). Я говорю: протитанкова група, на позицію. Танк розвертається і їде назад. Було до абсурду, що пацани сидять, у них там лише дві "мухи". Ми з коптера бачимо, що БМП їде. Говоримо: парні, до вас БМП, готуйтесь якось зустрічати. – Да, сейчас ми його NLAW’ом. – А не жирно, типу? Ще думаю, звідки у них NLAW? А не жирно NLAW для БМП? Ми їх для танків берегли. – Та тут же с вертолета привезли, у нас 17 штук, что мы, одну в БМП не вмажем? Я такой… Я спочатку навіть сам не зрозумів. БМП зупинилася одразу, вона тільки почала виїжджати, зупинилася і здала назад. Був ще забавніший випадок. Це вже парні розповідали, що була школа в сірій зоні, типу, ми і противник, а по центру - школа, ніким не зайнята. І противник, відділення 15 чоловік забігло в ту школу. А парні по рації доповіли, що їхня група, тобто, наша, зайняла школу. У них там комунікації між собою не було, і вони "Градами" по тій школи влупили. Тобто, у них там свої сидять, і вони "Градами" відпрацьовують свою школу. І чисто отакими якимося махінаціями якось утримали. Реально. Я інколи сам не розумію. У нас реально були просто… автомат, кулемет, якісь радянські гранатомети. Інколи, да, бувало, могли вичепити якийсь NLAW. У них - і корабельна артилерія, і авіація, і купа піхоти. Тобто, якщо у нас реально ми там сиділи на позиціях по 2-3 людини, у них це мінімум 15. І штурмовали нас ці ворота, коли у нас район тримає 15 чоловік, а нас штурмує рота, 2 танки і 3 БТРи. І ми трималися аж до виходу на "Азовсталь".
- Великі втрати були під час боїв?
- Більше, ніж ми спочатку розраховували. Я як собі уявляв, знаєте, якщо у нас за цілу Світлодарку за 9 місяців 4 загинуло. І то, як мінімум, двоє, які, я вважаю, смерті, яких могло би і не бути. То тут, коли тільки за день 10 чоловік уходить, причому ти їх всіх знаєш, це твої друзі близькі, ти просто в шоці ходиш. В якийсь момент розумієш, що якщо за кожним плакати, просто можна з глузду з’їхати. Ти замораживаєшся, думаєш, краще про це не думати, типу, поплачемо потім… Втрати… поки ми були в місті, скажемо так, втрати були, але у порівнянні з тим, скільки втрачав противник, небагато. Наскільки я знаю, як у нас втрати противника рахували. Типу, тільки от підтвердженої піхоти. Якщо ви налупили роту піхоти, але ви не знаєте, скільки точно вбили, і доповідаєте "приблизно роту", не запишуть нікого, тобто, значить, не рахується. Якщо точно підтверджено, от, ми завалили трьох, п’ятьох, відділення, танк - це мінімум три людини, екіпаж, їх записували. І ми, навіть враховуючи, що половину втрат противника, які ми робили, не записували, у нас по підрахункам штаба було 1 до 12 співвідношення. Тобто, на одного нашого приходилося приблизно 12 противника. Правда, коли ми вийшли на "Азовсталь", цифри уже перевернулися в інший бік. На жаль. Наскільки я знаю, наших загинуло десь офіційно щось близько 329 чоловік, і десь приблизно ще під сотню без вісти пропавших.
- Ти все це пройшов, і в тебе немає ані поранень, ані контузій.
- Ні. Я не знаю, яким чином. Контузії, слава богу, у мене були реактивні навушники. Я їх ніколи з себе не знімав. Тому навіть якщо я стріляв десь з РПГ з приміщення або десь поряд зі мною рвалися снаряди, ніяких ні контузій, слава богу, нічого, подряпин. Я не знаю, яким чудом. Завжди все навколо да около, десь поруч, але не в мене. Навіть жодних маленьких уламкових подряпин, які там майже кожен отримав. Тьфу-тьфу-тьфу, слава богу, нічого.
- Скільки у тебе було боїв із бронетехнікою? Ти бачив російські танки? Доводилося по них стріляти?
- Да, доводилося.
- Розкажи, будь ласка, як це, що таке бій з танками з гранатометом.
- У мене була підбита БМД. Це був такий обряд ініціації. У нас було на один будинок, ми тримали там цілий прохід в район. У нас весь район, якщо з карти дивитися, він як фортеця. І там був один величезний прохід. І навпроти цього проходу, вони постійно намагалися там прорватися, стояв будинок. Ми якраз той будинок зайняли, щоб вони не прорвалися всередину дворів. У нас той будинок, щоб ви розуміли, тримали дві людини. По фронту я, ззаду стояв мій другий номер. Рація тільки у мене. І поки я йому відійшов сказати оперативну інформацію, буквально на дві хвилини, яку мені передали, куди йому дивитися, що йому робити і що взагалі відбувається. Поки я відійшов, я підходжу на кухню свою, де я чергую, а у мене під вікнами уже БМП противника стоїть. Це такий одразу сплеск адреналіну. Це перший раз. І ти не можеш зрозуміти, куди він дивиться. У тебе постійно таке враження... це взагалі БМД, мені уже почудилося, що це танк, мені здавалося, що він дулом в мене дивиться. Я одразу, у мене перша реакція, я включаю камеру, бистро розкладую ту "муху" і я цілюсь, і бачу, що там в командирській башенці сидить противник і щось кричав. Там на відео можна розчути, що він кричав. Він щось кричав: "Офицер!". Я прямо в нього прицілився, дав постріл. Далі я вже не бачив, що відбувалося, бо так як стріляв у закритому приміщенні, там все розлетілося. Я одразу впав. Пішов попередити друга, щоб він не переживав - він же не знає, що у мене тут відбувається, а там такий залп. Було чутно тільки якісь звук - пуффф. Якщо це БМП… вона від’їхала, але, видно, їй дуже не сподобалося.
- З якої відстані ти дав постріл?
- Метрів 100. Взагалі в упор, вона під вікнами стояла.
- А це друге відео, прорив з "Азовсталі", яке ти виклав вже 29 вересня, після звільнення…
- Да. Оскільки я розумів, що всі матеріали, які я назнімав за весь період Маріуполя, мені доведеться викинути, я вирішив хоч якось їх увіковічити. Буквально перед виходом, здачею в полон, я зробив кліп, щоб якісь хоч кадри самі яскраві збереглися. Кліп скинув в телеграм різним людям. Попросив їх зберегти і сказав, що по виходу, коли я вийду, я його виставлю.
- Давайте подивимося. (Дивляться відео) Що це перед нами? Це відео противника?
- Це відео противника. Це якраз наш прорив на "Азовсталь", як наша колона їхала і попала під обстріл в засідку. І фоном - звуки.
- Це ви виходили разом з морпехами, да? Колона була збірна?
- Там збірна солянка. Ні-ні, морпехи за пару днів до цього. А ми виходили, там були НГУшники, якась частина 503-ї, ми, ТРО - всі.
- Звідки ви виходили?
- З міста, звідусіль.
- Ви намагалися з міста пройти на "Азовсталь", прорватися. Це вже поранені, які під час цього?..
- Це під час прориву, да. Це стела під "Азовсталлю", через яку ми проривалися, вона там на відео була. І це ми на ранок пішли, там уже снайпер контролював всю цю ділянку, і ми повзали між машинами, забирали речі, бо у нас дуже величезні матеріальні втрати, у нас не було ніяких протитанкових, у нас не було елементарно їжі. І ми між машинами лазили, збирали їжу, збирали NLAW, "Матадори", РПГ - все, що могли з собою унести.
- Під вогнем. Деякі хлопці загинули…
- Там контролював нас снайпер, і ми лазили. З нашої групи особисто ніхто не загинув, але, наскільки я знаю, там декілька теж бійців полізли забрати свої речі, і там і залишилися.
- Великі втрати були під час прориву?
- Дуже. Це один з таких чорних-чорних днів у Маріуполі, на "Азовсталі". Реально, дуже величезні втрати. З нашої групи, до речі, ніхто не загинув. У нас тільки пару поранених. Абсолютно всі цілі. Я не знаю, якимось чудом вийшло. Мабуть, нам пощастило. Ми просто всі їхали на цивільних машинах і інкасаторських. А поряд з нами їхали КАМази, КраЗи, "Козаки". Вся увага була на них, все летіло в них. Ми завдяки цьому вижили і прорвалися. А це ті, хто не змогли це. Це уже бої на самому заводі. Це поранений боєць, Шпрот. Він, на жаль, тоді загинув.
- Боєць загинув. Це ви його рятуєте, намагаєтесь. Це хтось з "Матадора" б'є по Т-80 російській, да?
- Да. Це один з бійців наших. Це його момент.
- Ти просто змонтував.
- Да, це взяв з групи. Це околиці заводу.
- На околиці заводу.
- Це, до речі, Вишня, у якого інтерв’ю брали. Це був рейд за їжею. У нас реально, можете сміятись, можете ні, але ситуація така. Кожен наш рейд за їжею реально був омитий кров’ю.
- Рейд за їжею? Розкажи, що це за рейди за їжею.
- У нас був, в тому числі, те, що ми ходили, шукали під стелою, з тих сумок, все, що позалишалося. Плюс у нас там були склади, в які ще звозилося, коли на "Азовсталі" все було нормально. Ті склади розбомбили всі. Ми ходили на них, розкопували й шукали їжу. А прикол в тому, що склади були під наглядом снайперів. Плюс туди постійно клала арта. Тобто, дійти до тих складів через весь завод, якось дістати звідти їжу і потім дотягти її до нашого бункеру - це була ще та задача. Практично кожен наш похід такий закінчувався якимось трьохсотим, навіть одного разу двухсотим. Це боєць Панк, якраз те, що я говорю, що їжа, умита кров’ю. Це боєць повертався якраз з того самого рейду, і буквально вже на вході бункер, він уже заходив, йому просто з коптера зкинули "вог" під ноги. Йому уламок прилетів у горло. Він дуже швидко вмер. Нічого не змогли зробити.
- Який позивний?
- Панк.
- Позивний Панк героїчно загинув, коли доставляв їжу для своїх товаришів. Да… Їжі нема, протитанкових засобів нема, артилерії нема, танків. Тобто, стрілецька зброя і все. Неймовірно. Це Маріуполь. Оборона. В таких умовах. Снайпер…
- Це ми прикривали, там наших поранених евакуювали. Снайпер їх зажав, ми прикривали їх.
- Це твій кулемет, да? Ти працюєш?
- Да, да-да. А це, до речі, один з рейдів, он, снаряд прилетів в мішки з кашею, і там залишився, не розірвався.
- Це ви на "Азовсталі"?
- Да, це все з "Азовсталі". Це у нас уже весна. Ми вийшли з бункеру і побачили квіточки.
- І ти зняв?
- Да, красота.
- Зберіг здатність…
- Це коли у нас відбили швачку, ми ходили її відбивати назад і попали там… тоже.
- Ви ще контратаки там проводили?
- Намагалися, тому що противник у нас повністю контролював артилерією. У них там все - і "Гради", і підтримка авіації, і корабельна. У них там все. Це теж, до речі, цікавий момент…. І "Гради", і авіація, САУшки - все, що хочеш. А у нас з артилерії на той момент залишався СПГ-9 із закритою позицією.
- Це не артилерія, це гранатомет.
- Для нас це уже була артилерія. І АГС, який кудись намагався попадати. Це все, що у нас залишилося. Тобто, у противника є все, і він може нас у будь-який момент задавити. І нам треба було… він таким натиском нас брав. А нам треба було за допомогою одного АГСу в меншій кількості, якщо їх там наступало чоловік по 30 одночасно, у нас чоловік 10, якщо групу ми зберемо самих класних, то уже чудово. Ми такими силами намагалися якось заходити і відбивати. Але, оскільки у нас ніякої підтримки не було, ми підійшли під цю швачку, тільки вступили у бій, над нами одразу завис коптер. Ми зрозуміли, що зараз нам полетять "подаруночки". Ми одразу відступили в будинок поруч. І там був момент - ось - ми тут зараз вступимо в бій. І ось ми відступили в будинок, і нас там накрили, постійні прямі влучання. Он там у нас бункер був. Це наш парень, йому у вікно почали лупити. Він почав виповзати. Це, до речі, за день до здачі в полон. Ми не знали, що ми здаємося. У нас почався штурм. Нашу позицію штурмовали. А справа в тому, що ми знаходилися в такому важкому положенні. Нас криють зі швачки справа, нас криють зліва. Тобто, ми не можемо навіть просто вийти з позиції. Ми розуміємо, що ми зажаті. Ми розуміємо, що у нас нічого нема. У нас було пострілів РПГ, кулемет і мій автомат з ГПшкой. І там сусідню позицію штурмують. Там їх зажали. Там наші нічого зробити не можуть. А ми криємо противника, не даємо пройти до наших. І ми в такі патовій ситуації. Справа в тому, що тут тільки я виходив з під’їзду туди стріляти, одразу по мені відпрацьовував кулеметник. Він там в 150 метрах був. Він прямою наводкою лупив в той під’їзд. Там через страх, превозмогая себе і розуміючи, що вибігаючи, тебе можуть вбити, ти виходиш і все одно просто наваливаєш. Тобто, ти уже бачиш, як під тобою рветься земля, падають гілки, але ти все одно стріляєш далі. Тому що ти розумієш, або зараз так, або нас все одно тут зараз всіх уб’ють. Ми в той день не просто відбили штурм. Ми їх ще і загнали, що там чутно було навіть, як вони в рацію оруть: "Бл#дь, заберить нас отсюда, как-то доставайте нас". Розумієте, у нас уже не було нічого. У нас реально були просто автомати. Вони уже настільки розуміли, що можуть робити все, що вони викатували САУшку на 200 метрів і прямою наводкою розбивали наші позиції. До нас тоді під’їхав танк, а у нас нічого протитанкового. І нам уже, не знаю, якась Божа помощь допомагала, що цей танк спалив сам себе. Він в упор, не знаю, чому, хотів, може, собі якусь дірку зробити, в якусь цистерну поцілив. Ця цистерна розлетілась, накрила його маслом, і він сам від неї згорів. Пам’ятаю, що пацани це спостерігали і передавали, що у них тут танк горить, але це не ми. І ми якимось чудом відбили той штурм, і ми тоді на адреналіні, що от, круто, іще тримаємось, ще можна воювати. Ми реально вірили і думали, що мінімум місяць ще протримаємося. Но наступний день, нам говорять, що парні, складаємо зброю, здаємся в полон. Оце, мабуть, перший такий момент за весь час, що я реально депресуху спіймав, типу, все. Все втрачено. Я якось так себе відчував. Я чесно думав, що нас або по путі в ту Оленівку всіх розстріляють, або розстріляють там, або закатують, або заб’ють. Коротше, що завгодно, я собі так уявляв. Я думав, що завгодно треба робити, але не здаватися в полон. Ми до кінця вірили, що нас заберуть якісь турецькі кораблі, що завгодно трапиться, навіть, не знаю, може, 150 км фронту прорвуть, що завгодно, але ми не будемо здаватися. Бо, блін, це ж полон, це страшно. Краще тебе зі зброєю в руках вб’ють, ніж ти здашся. Але потім дали такий наказ. Наказ і наказ.
- Це той самий момент, де ти розумів, що тебе можуть вбити, і, тим не менше…
- Да, ми вискакували отак, наваливали по магазину і одразу забігали назад. І отак кожні секунд 20-30 я всіх змушував вибігати і стріляти, і сам теж.
- Це, друзі, мабуть, і є справжня історія про героїзм, тому що це коли ти ризикуєш, тому що цей бій може бути для тебе останнім і цей постріл може бути останнім. І, тим не менше, боєць розуміє, що він мусить це зробити заради товаришів, заради свого підрозділу, він це робить. Неймовірно таке чути. Історія просто, на мій погляд, яку має знати кожен. Розкажи про цю фотографію. Дмитро Ольховик, позовний Алігатор. Ти написав про нього пост. А це фото знають усі, оскільки саме це фото на заставці до пісні відомої Святослава Вакарчука, яку він спеціально для Азову написав, "Місто Марії".
- Насправді, абсолютно випадкова фотографія. Ми тоді міняли свою дислокацію, переміщувалися в приватному секторі. І це перший день боїв у приватному секторі. Тобто, він ще… ще зранку це було ціле місто, можна сказати. А уже під вечір, це вечір, його уже практично вщент рознесли. Тобто, там уже повсюду земля від снарядів, яка порозліталася, уже знаки завалені, будівлі розмазані. І просто була така атмосфера якась, ми йшли, на той момент було спокійно, не стріляли і йшов сніг, і разом зі снігом постійно падав попіл, тому що навколо дуже багато будинків горіло. Алігатор тоді просто підійшов до парней, там попереду була наша позиція. Просто пішов в гості. І я просто побачив оцей кадр, як він йде, оцю всю атмосферу навколо, і вирішив на телефон сфотографувати. Слава богу, вдалося його отак увіковічити. Це ми в будинках так жили. Спали навіть, не знімаючи взуття, броні. Спали в броні. Деякі навіть каски не знімали, бо у будь-який момент треба було підірватися і кудись бігти.
- Ти теж?
- Да. Я по 4, по 5 днів взагалі не знімав взуття. Через те потім проблеми з ногами були. Тому що коли починається, у тебе немає часу взуватися, шнуруватися, одягати броню. Тому що ти завжди, коли розслабляєшся і думаєш - та як, встигну, - коли воно починається, ти не встигаєш. Все у суматосі. Якщо щось може відпасти, відвалитися, якщо щось може піти не так, воно завжди піде не так, відвалиться і розвалиться. Тому ми завжди одягались і спали уже в бронежилетах, в берцах, касках і всій фігні. Навіть в навушниках реактивних. Єдине, де ми уже почали, так трошки розслабилися…Чесно, якщо на початку мені броня, я її, будучи на ПТД, не так часто носив в принципі, плюс у мене були проблеми зі спиною, для мене броня у перші дні війни, це реально було важко. Вона так нормально на хребет давала. Спустя два тижні я її навіть не відчував. Я інколи навіть, коли ми приходили в містах, скажемо так, в тил Маріуполя виїжджали, де можна було відпочити деньок, був такий момент навіть, коли мені говорять: а чого ти в броні ходиш? А я її уже не помічав. З нею зрісся. Я навіть не відчував, що на мені щось є. Плюс з нею тепліше.
- Поділюся хвилинкою лірики, написав Фрост у себе на сторінці. "Що означає слово "кріпово"? Це коли ти відновлюєш свою сім-карту зі старими контактами, передивляєшся їх і усвідомлюєш, що 80% з них вже просто немає в живих".
- Да, так і є. Оці 20% - це реально або родичі, які тут були, або люди, що там ще залишилися, або номери неактуальні. Буквально ще пару людей. А так реально ти дивишся, ти завжди по цьому номеру… у тебе асоціації, що ти дзвониш кому-то, на зустріч якусь їдемо, десь їдемо гуляти. А зараз ти дивишся, ти розумієш, що того там вбили, того там, того завалили, а того разорвало. І ти оце читаєш, наче в інший світ якийсь вернувся.
- Про полон в тебе тут є вражаючі кадри. Це ти до полону. Полкові будні, 96 кг. Таким був, коли тренувався, після тренування, мабуть?
- Під час навіть.
- "Азовсталь"?
- Це на "Азовсталі", вже кілограмів…
- 85, ти написав.
- 10 уже підскинув. Це враховуючи, що ми постійно шукали їжу. Тобто, у мене залишилася чисто моя м’язова маса. Уже жир практично весь ушов.
- А це в день повернення.
- Ну да, можна уже рахувати, день повернення. І то, тут я наївся. У мене трошки шлунок випирав, да. А так взагалі 72 кг.
- 72 кг. З 96 на 72.
