Колишній атовець Пшеничний став російським штурмовиком і потрапив у полон до бійців батальйону "Свобода". ВIДЕО

- Пшеничний Павло Олександрович, 07.05.1993 року народження, Херсонська область, смт Каланчак. Потрапив на службу до військової частини 41680.

- Скажіть, будь ласка, в якому році ви опинились у зоні антитерористичної операції? В зоні АТО за Україну.

- В жовтні, 21 чи 23, не пам'ятаю, 23 я підписав контракт. І ми через місяць 21 листопада заїжджали на територію АТО.

- Це 42 мотопіхотний батальйон?

- Так, 42 мотопіхотний батальйон.

- 57 окрема механізована бригада?

- Так, він підпорядковувався 57 бригаді.

- Скільки ви пробули в зоні АТО?

- У зоні АТО я пробув десь 4 місяці. І 4 лютого, був такий дуже гарний день, я подзвонив додому своїм близьким, вирішив трохи попрати речей – розвішував їх на шворці. І виходив з окопа, останню річ вішав - одна нога вже за окопом - мене зняв снайпер. Добре, що я був без бронежилета, це мене реально спасло, і так навіть лікарі казали. Я навіть в ютубі був, мене по ТСН показували, приїжджали ТСН.

Палата номер два, реанімація, військовий шпиталь. Тут лежить рядовий Паша, він отримав смертельні поранення. Його війна тривала трохи більше місяця.

- Мене ледве доправили, в мене, виходить, два ребра розтращили, нирку розірвали і половину печінки.

- Це який рік був?

- 2019, 4 лютого. Взагалі 9 місяців вся моя служба зайняла, і госпіталь 9 місяців.

- А як взагалі для вас розгортались події 24 лютого 2022 року?

- Якщо чесно, я навіть не зрозумів, як вони розгортались. Все, що я бачив, це ми вийшли на вулицю: постріли, вибухи великі. В нас скраю, виходить, Каланчака була частина прикордонна частина, і два вертольоти просто-напросто розстрілювали її з ракет. Все, всі вистріли, які я чув за три роки.

- А яке до вас було ставлення російських солдатів, коли російські окупаційні війська почали створювати свою адміністрацію? Як це взагалі все відбувалось?

- Близько року були тільки воєнні, дагестанці, не було саме росіян, військових росіян чистих не було. Були оце дагестанці, там багато цих національностей їхніх. Ну, в основному не наші, вони навіть по-нашому, толком російською не можуть розмовляти. Вони почали зразу шманати всіх, провіряти на документи. Я з перших днів, виходить, з першого місяця уже був під ковпаком, бо сусіди добрі в мене сказали, що там АТОшник, аби їх не чіпали. До мене в них ротація була місяць-два, вони мінялись, ну, ті в Крим, ті назад, ті в Крим, ті назад. І кожен раз після цієї ротації знову приїжджали нові і знову били. Ну, так не то, що забивали до смерті, але це не дуже було добре – постійно бути під ковпаком. Потім десь через півтора приїхали, уже так більш спокійно стало, уже й поліція почала появлятися. Ну, ще не працювала, а вже почали люди появлятися.

Приїхали до мене з ДНР. У них на шевроні було ДНР, росіяни. Приїхали, почали задавати питання, але я не казав їм нічого про те, що я служив в АТО. І вони мене так послухали, послухали, такі спокійні, не били.

Один присів переді мною і каже: "А давай почнемо спочатку". Посміхається такий, каже, зараз подивимося відео, як спасли, рядового Павла, в ютубі, а потім ще раз поговоримо. Чи зразу поговоримо?

Останнє моє поранення, у спину 2024 року: прийшли воєнні, п'яні, і штиркнули мене ножем у спину. Просто хотіли мені в почку дати, в печень, ну, так як в мене почки немає, правої, то мені дуже сильно повезло.

- Чому ви не вирішили виїхати з окупованої території?

- Дивіться, виходить, коли почалася СВО, в мене була цивільна дружина, ми починали життя, в нас мала народитися дитина десь на початку літа, 24 лютого почалася СВО, і дитина в мене народилась 20 червня. Родилась дитина, пройшло десь близько року, ми спробували виїхати. Ні я, ні дружина російські паспорти не робили. В нас були тільки медичні документи з пологового. Ми спробували виїхати. Ми на литовський кордон, Росія-Литва, доїхали, і нас розвернули, виходить, на російській стороні через те, що у дитини ті документи з пологового не дійсні, треба робити свідоцтво дитині. Ну, ми вернулись назад. І дружина зробила свідоцтво, зробила паспорт собі, я паспорт не робив. Я чуть пізніше зробив. Ми поїхали. Ми спробували ще раз виїхати. Нас вже пропустили на російському кордоні, але не пропустили нас з російськими документами на дитину на литовському кордоні. І ми вернулись знову назад.

Хоча в нас були українські паспорти, ми показали їх на литовському кордоні, не закордонні, звичайні українські паспорти, і російське свідоцтво дитини, іншого ж не було. І не пропустили, розвернули так само назад.

А хоча до цього мене ще притісняли, приїжджали, коли ні я, ні дружина моя не робили ще, російський паспорт, приїжджали забирати дитину зі служби ПДН – "по делам несовершеннолетних", мало в машину не садили, типу, дитина ніхто, в неї нема російського свідоцтва, документи з полового – не катять. Що ви ждете? Ви ждете Україну? Нічого не робите…Хотіли зовсім забрати дитину в нас. Але жінка плакала, пообіцяла зробити – і пішла робити першою.

- А в який момент ви зробили російські паспорти?

- Я зробив на початку 2024 року. А 15 вересня 2024 року нам привезли меблі – ми купили меблі на кухню. Наступного дня приїжджає поліція і каже, що в сусідньому селі була кража. А до вас привозили щось вивантажували – і нам треба подивитися, чи це не крадені речі.Я їм показав підвал – вони нічого не нашли. А тут кричить друга група: Нашли! – вони показують повний мішок коноплі…Всьо..ще в домі зробили обшук, а мені сказали – для твого блага пиши, що вона твоя для особистого користування.І все…з 15 вересня почалося слідство, кілька місяців, потім почалися суди. Перший суд у мене був 5 грудня 2024 року, а 29 травня 2025 року був вирок. А перед цим за 3 тижні мені сказали, що наступний суд уже вирок, збирай речі, ти будеш сидіти 10 років.

- В який момент ви підписали контракт?

- Я не знав, я підписував вирок, а це вже і був контракт. Я підписав вирок – зайшли працівники військкомату. І кажуть – Ты сидеть не будешь, ты наш.

- Ви якісь кошти утримували за те, що ви уклали контракт?

- Так.

- Скільки ви отримували?

- 800 тисяч. Ну, з них на 400 тисяч я купив собі амуніцію. Це для кожного виплати були 400, а потім пізніше ще 400. 400 тисяч в мене вся амуніція, яку мені треба було купити по їхньому списку, коштувала 290 тисяч гривень.

- А скільки ви підготовку проходили перед тим, як відправитись на бойове завдання?

- Місяць і 13 днів. Ну, взагалі, підготовка мала бути від 2 до 3 тижнів. Але нас удвох чомусь тримали там місяць і 13 днів.

- А в чому вона полягала підготовка?

- Підготовка… стойки з автоматом тримати, в основному багато ходьби, маршем, щоб ходити, воду не пити. Тренують там зеки.

- Інструктори - зеки?

- Інструктори, так, зеки, які були на бойових завданнях, штурмували, вижили. Їх помилували повністю, і вони тепер інструктори.

- А взагалі на полігоні як відбувалось ваше злагодження? Що вам казали? Ті люди, які з вами були, вони взагалі звідки були?

- Росіян практично не було. Були донецькі, луганські, з Херсонської області, Запорізької області.

- А багато з Херсонської, Запорізької?

- Так, дуже, дуже багато.

- А що це за люди?

- Молоді, дорослі, хлопчаки.

- Люди, які підписують контракт?

- Так, так. От, наприклад, щоб було просто зрозуміло, один підписав контракт, йому 48 років, він водій, підписав контракт, бо в нього брат рідний і йому треба дороговартісна операція, тому що таких коштів він не заробить, операція десь в Криму, в Севастополі чи в Симферополі, там грижі якісь серйозні.

Другий, з мого Каланчака, він взагалі білорус, у нього немає ні білоруських документів, ні українських документів, взагалі, він практично живе, як ніхто. І йому пообіцяли громадянство Росії. І багато таких, хто йде за громадянство, у кого немає взагалі ніяких документів. Просто є зелена карточка. Видають таку зелену карточку, хто ти, і все.

- Якщо так підрахувати, скільки орієнтовно людей було там із Запорізької, з Херсонської області на полігоні?

- Поки я був, нас було 20 чоловік, 8 з них точно було із Запоріжжя, Херсонської області. А всі решта - в основному Донецька і Луганська.

- А як спілкування відбувалось між вами з людьми з Донецька, з Луганської області?

- В принципі, ніяких конфліктів не було, так, щоб, ну, конфліктувати, ні разу такого не бачив. - Як ви вирушили на своє бойове завдання?

- Я був на полігоні. О 12-й годині, навіть не о 12, об 11, сказали трьом чоловікам, що ми сьогодні виїжджаємо. Приїхала машина покормити всіх. Ми пообідали, нас трьох погрузили в машину, привезли, дали 15 хвилин забрати свої речі з полігона. Ми забрали, нас відвезли в Макіївку. В Макіївці ще дві години, там все позабирали, телефони, прошмонали всі рюкзаки. За дві години нас відправили в Авдіївку. В Авдіївці так само на відеокамеру ми показали, що в нас є в рюкзаку кожен.

- На відеокамеру?

- Так, прямо на відео. І він по спискам каже, я піднімаю, так рюкзак розложений в довжину, речі. То, то, то, все ні, все є, все є, все. І 27 числа, ми о 3 години ночі поїхали до ферми. У фермі там посиділи теж півтора години, нас 8 кілометрів довели до першої позиції ТРО. Ну, ноги, які несли їсти туди, води. Довели ноги, а далі ми вже почали двигатися, один залишився, два чоловіка ми перші пішли. Йшли куди, не знаємо куди, ну, так, куди казали повертатися.

- А як вам ставили бойове завдання, що ви повинні виконати?

- До того, як я дійшов, моє бойове завдання – це зайняти позицію і спостерігати.

- Скільки у вас було людей?

- Двоє. На позиції два чоловіка.

- Скільки ви на цій позиції перебували?

- Ніч ми переночували, і прийшли хлопці з батальйону "Свобода" і взяли нас в полон.

- А як це відбулося? Ви просто були на позиції?

- Просто лежали, він лежав у метрах трьох від мене, я лежав, чую, що хтось підійшов, так, з поля, з угла якраз, який мені треба було спостерігати, а я тоді навіть не спостерігав, просто лежали. А смисл? Кудись дивитися цілодобово, сидіти і не спати, два угла. Як так можна? Так не можна. Тим більше він взагалі там був зі мною, він зневоднений, вже тиждень там був, не їв, не пив, ну, він ходити не міг, він втрачав орієнтацію.

Ну, тут хлопці підійшли з батальйону "Свобода" - ви хто? Я кричу - Перша слов'янська, навіть автомат в метрах півтора від мене, не брав. А той, хто зі мною був, встиг взяти автомат. Я йому кажу, та положи автомат, хлопці, мабуть, наші, вони там щось відповіли, я руки підняв, вже свої, свої, говорю.

Хлопці підійшли, говорять, ви що там опознавательних знаків, типу, наблюдаєте? Я кажу, та я там знаю, говорю, які опознавательні знаки, взагалі можуть бути, а вони, типу, зеленаполоска, я кажу: та я там знаю, хто. Тоді дивлюся, о, форма піксельна: О, Україна, наконец-то, забирайте вже, я звідси! Дайте води попить.

Я їм розказав зразу все: що де, хто стоїть. І там якраз мали йти люди вже з водою на нову позицію поруч, але "свободівці" вже їх не чіпали, взяли нас в полон і відступили з нами.

-Той, з ким ви були на позиції, він звідки?

- З Рівненської області, він якось опинився в Донецьку і пішов воювати, щоб йому зробили російський паспорт.

- Чи можна було відмовитися від виконання завдання в армії російській?

- Ні. Куля в голову. Не то, шо куля в голову, але люди, які відмовляють, ідуть всупереч, починають переховуватися. Їх привозять в Макіїівку, вони сидять там на ППД,їм кажуть – посидиш, потім поїдеш знову на завдання. Вони сидять близько 2 тижнів, їх у магазин відпускають. Вони починають думати, що все буде добре. А потім група штурмова іде на завдання – його кидають - одного, не двох – група доходить – вони знають, що там є Україна, там є Україна, але мінне поле. З нього знімають бронік, автомат і кажуть: Друг, дойдеш до тієї точки, виживеш – ми повернемо бронік і автомат, і підеш з нами воювати. Тобто його кидають на визначення вогневих точок, мін, щоб він показав, куди стрілять чи не йти. Отака його подальша доля.

- Чи приїжджають зараз з території Росії люди жити?

- Лишилося багато пустих квартир, з яких люди виїхали. Ці квартири в основному віддають учителям, медичним працівникам, бюджеткникам – відкривають – живи.

Саме з регіонів Росії, і ті поліцейські, ті медичні працівники, які тут лишаються вже працювати на постійній основі, тому що спочатку вони мінялись раз в місяць, два в місяць, міняють, другі приїжджали. То зараз вони і приводять свої сім'ї сюди. І тут так само живуть.

- Які були курйозні випадки, які ви можете згадати?

- Курйозні випадки? Коли перші пів року багато находили молодих дівчат в урнах, голих, мертвих, з простріленими головами, просто в урні. Ці ч#чмеки гвалтували їх, їм було по шарабану. Не було закону, що вони могли вбити кого завгодно, і їм за це нічого не було би. Вивозили, стріляли. Багато людей зникало через те, що вони просто показали свої зуби, я там прав, я не прав, все – в машину і тебе більше ніхто не бачить.