Чи можна збільшенням зарплати подолати демографічну катастрофу?

У попередній статті я писав про економічні наслідки неминучої демографічної катастрофи в Україні, що викликана збігом декількох факторів, про які вже багато говорять українські демографи:

1. Низький рівень народжуваності, значно нижчий, ніж потрібно для збереження чисельності населення

2. Трудова еміграція через низький рівень доходів

3. Війна, яка викликала потік біженців за кордон

В результаті одночасної дії цих факторів Україна за 20 останніх років втратила біля 20 мільйонів українців (це приблизна оцінка демографів, реальний розмір катастрофи покаже перепис населення після війни), і процес не зупиняється. Ні демографи, ні економісти, ні політики не знають, як його зупинити.

Хоча західні демографи не так песимістично оцінюють депопуляцію України, як наші (наприклад, видання World Population Review оцінює скорочення населення за 20 років не в 20 мільйонів, а тільки в 12 мільйонів), я тут схильний до оцінок наших демографів, які вважають, що мінімальне скорочення населення з 2001 року – це 16 мільйонів, тобто третина населення.

Фактом є те, що жодна країна в світі не потерпає від обезлюднення в такому розмірі, як Україна. (За даними вказаного веб-ресурсу втрату населення за останні два десятиріччя переживають до двох десятків країн світу). Схоже за масштабом скорочення населення відбувається під дією двох факторів в Литві та Латвії, які втратили біля чверті населення за два десятиріччя. Збіг всіх трьох факторів мав місце тільки ще в одній країні – це Боснія і Герцоговина, де зараз живе 3,2 мільйонів людей, а до війни було 4,2 мільйони.

Але наша ситуація гірша навіть за боснійську. Коефіцієнт фертильності у нас 1,2 з негативною тенденцією, а в Боснії 1,4 з позитивною тенденцією. Національний дохід на душу населення у нас зараз біля 4 тисяч доларів (в поточних цінах), в Боснії – майже 7 тисяч. Воєнні злочини і звірства сербів проти боснійців не порівняти з російським звірством – серби не били балістичними ракетами по житловим кварталам і торговим центрам, тому жах війни і спричинені нею потоки біженців у нас більші.

Ми досі не усвідомлюємо масштаб нашої демографічної катастрофи. Гірша ситуація була у нас тільки в ХІІІ-XIV сторіччях, коли населення Києва скоротилося зі ста тисяч до шести.

З точки зору економічного зростання, депопуляція означає нестачу робочої сили, збільшення кількості непрацездатних на одного зайнятого, зменшення інвестиційного ресурсу, гальмування і навіть припинення зростання.

Серед пересічних реакцій на проблему депопуляції часто доводиться чути пропозицію простого рішення – піднімайте зарплати і всі емігранти повернуться. В дійсності це хибне уявлення, бо:

• Не можливо значно підняти заробітну плату в низькопродуктивній економіці, яка створює недостатньо доданої вартості

• Для збільшення продуктивності економіки потрібна зміна її структури

• Навіть країни з високими доходами і рівнем життя не можуть вирішити проблему депопуляції без масової імміграції.

Розберемо всі ці факти по порядку.

Продуктивність економіки і зарплата

Візьмемо для прикладу 2019 рок, який був більш-менш нормальним, без пандемій і великих воєнних втрат. В тому році ВВП України становив біля 4 трильйонів гривень (точніше - 3975 мільярдів), розподілений він був наступним чином:

• Оплата праці найманих працівників (включно з соціальними і пенсійними внесками) – 1725 мільярдів, з них фонд оплати праці штатних працівників 880 мільярдів

• Податки, без податків на доходи і прибуток – 566 мільярдів

• Валовий операційний прибуток підприємств і доход самозайнятих фізичних осіб - 1684 мільярди

Кількість зайнятих працівників в Україні була приблизно 16,5 мільйонів, з них 13 мільйонів офіційно, ще 3,5 мільйони – неформально. По найму працювало 14 мільйонів людей, решта – то підприємці, самозайняті та члени сімей, які працювали без оплати.

Ці 16,5 мільйонів працювали вкрай не ефективно, за 2019 рік вони створили ВВП в обсязі тільки 4 трильйони гривень (за номінальним курсом це становило 154 мільярди доларів), тобто кожний працівник створював доданої вартості приблизно на 9 тисяч доларів, менш ніж на 800 доларів на місяць. За розрахунками Світового банку продуктивність української економіки була ще гірша – менше 8 тисяч доларів на одного зайнятого.

Для порівняння продуктивності пропоную глянути на деякі інші країни. В базі даних Світового банку є показники створення ВВП на одного працівника в порівняльних цінах по паритету купівельної спроможності (не по номіналу, для України ВВП по ПКС в 2019 році більш, ніж втричі перевищував номінальний показник).

Ось як виглядала продуктивність деяких економік (дані в тисячах доларів):

Виходячи з нашої продуктивності в 2019 році, ми мали жити приблизно, як в Марокко, втричі гірше, ніж в Польщі, вдвічі краще, ніж в Бангладеш, на порядок краще, ніж в Мозамбіку.

До слова, на початку 1990-х років продуктивність економіки Польщі і України була однакова, нинішній майже трикратний розрив є результатом недолугої економічної політики України протягом 30 років.

Пересічні пропозиції щодо збільшення зарплат виходять з "принципу Шарикова" - відібрати і поділити. Чи можемо значно збільшити зарплату таким способом?

Давайте зменшимо відрахування на соціалку. 11 мільйонів пенсіонерів при хоча б 4 тисячах середньої пенсії на місяць (в 2019 році пенсія була нижче, навіть на три тисячі не вистачало коштів) - це вже більше пів трильйона гривень на рік. Штатні працівники отримували по 10 тисяч гривень на місяць, а їх було 7 мільйонів. Якби нештатні отримували таку саму зарплату, то на пенсії нічого би не залишилось. А ще треба платити лікарняні, стипендії тощо. Якщо пенсії тримати на рівні не нижче чверті від зарплати, то при приблизно рівній кількості зайнятих і пенсіонерів (бо 3,5 мільйони неформально зайнятих не платять в пенсійний фонд) майже чверть частки ВВП, що йде на оплату праці, треба віддати на пенсії. Як бачимо, нема тут ніякого запасу для зменшення виплат і перенаправлення на заробітну плату без загрози поставити пенсіонерів перед лицем голоду.

Давайте зменшимо прибуток підприємств. Зараз він становить левову частку (75-80%) від валових інвестицій, які в 2019 році становили 600 мільярдів гривень (це біля 15% ВВП, що дуже мало, вдвічі менше, ніж потрібно для швидкого зростання економіки). Зменшення прибутку підприємств неодмінно зменшить валові інвестиції, економіка не тільки не буде зростати, вона не зможе відновлювати зношені основні фонди.

Можливо, є сенс зменшити прибутковість дуже прибуткових видів діяльності? За даними 2019 року з загального валового прибутку підприємств на сільське господарство припадало 17%, на добувну промисловість – 8%, обробну промисловість – 9%, торгівлю – 18%, операції з нерухомості - 13% (будівництво сюди не входить), інформатика і телекомунікації – 8%, частка решти секторів незначна. Тобто є тільки два сектори з високими обсягами прибутків – це торгівля і операції з нерухомістю. Але якщо ми гіпотетично відберемо у торгівців і спекулянтів нерухомістю половину прибутку (на аграріїв рука ні у кого не підніметься) і відправимо кошти якимось чином на збільшення зарплат, то таке "розкуркулення" збільшило б місячні доходи працюючих людей на півтори тисячі гривень, тобто зростання до середніх європейських зарплат це не дасть.

Корінь проблеми не в розподілу ВВП, а в низькій продуктивності економіки, тобто один працівник в Україні створює дуже мало доданої вартості, тому як її не діли, її все рівно буде замало для нормальних європейських доходів.

Низькі зарплати в економіці створює її неефективна структура, тобто домінування в економіці сільського господарства та низько кваліфікованих послуг. Структурна відмінність економіки пояснює той факт, що професор в Мозамбіку отримує зарплату менше водія автобусу в Норвегії, який емігрував з Мозамбіку. Ніякі заходи перерозподілу ВВП не змінять цю картину, для змін Мозамбік має стати технологічно розвинутою країною або бог має подарувати Мозамбіку поклади нафти, як в Саудівській Аравії.

Говорячи про ресурси збільшення доходів при наявній структурі економіки, доцільно розраховувати не на перерозподіл ВВП, а на використання коштів, які не враховані зараз у складі ВВП. Мова йде про незаконний виток капіталу за кордон, який проводиться двома типами операцій – товарними і нетоварними. В першому випадку використовуються трансферні ціни на товари в операціях між афілійованими особами, в другому – оплата фіктивних послуг, операції з фіктивними цінними паперами або завідомо безповоротні кредити.

Відоме дослідження Global Financial Integrity за довоєнне десятиріччя в Україні показало в середньому не менше 10 мільярдів доларів витоку на рік за рахунок товарних операцій. Наскільки мені відомо, обсяг витоку капіталу шляхом нетоварних операцій не досліджувався жодного разу, бо виявити його значно складніше. Оцінка може бути в декілька мільярдів доларів на рік, але не більше, ніж виток через товарні операції.

Якщо б влада захотіла і спромоглася зупинити незаконний виток капіталу, то збільшення ВВП на 10-15 мільярдів може дати кожному зайнятому до тисячі доларів на рік. Народний гнів проти олігархів тут має не тільки емоційну, а й економічну підставу, бо переважно ці люди незаконно виводять капітал за кордон. Але по великому рахунку навіть "розкуркулення" олігархів мало що дасть, ну може 10-20% зростання реальних доходів найманих працівників, бо "принцип Шарикова" не може дати значний результат в економіці, в якій мало що можна "взяти й поділити".

Структурні зміни економіки

При збереженні існуючої структури економіки просте збільшення трудових ресурсів і капіталу дає змогу підняти доходи зайнятого населення за рахунок зменшення частини непрацездатного населення, але не дає змогу зробити підйом значним, бо не підвищує продуктивність. Для підвищення продуктивності потрібні інші види економічної діяльності, ніж ті, які зараз домінують в Україні, наприклад, потрібні біотехнологічні виробництва.

Американська компанія AbbVie спеціалізується на медичних препаратах високої наукоємності, наприклад, вона створила і виробляє препарат Humira, який протягом декількох років має найбільший обсяг продажів в світі (18 мільярдів доларів в 2018 році, що на порядок більше, ніж обсяг продажів всієї фармацевтичної промисловості України). Цей препарат виробляється за технологією фагового відображення, за винахід якої в 2018 році була присуджена Нобелевська премія. Це генно-інженерна технологія, яка дозволяє створювати рекомбінантні антитіла (імуноглобуліни людини) для медичного застосування. AbbVie в 2018 році витратила на наукові дослідження і розробки (НДіР) 10 мільярдів доларів, тобто на порядок більше, ніж витрати на НДіР всієї нашої країни.

В компанії AbbVie працює приблизно 50 тисяч людей, за рік вони виробляють продукції більш, ніж на 50 мільярдів доларів, тобто один працівник продукує за рік більше мільйона доларів валового доходу (це не показник доданої вартості, яким є ВВП, показник доданої вартості можемо оцінити тільки приблизно, він не нижче 400-500 тисяч доларів на одного працівника, тобто один працівник біотехнологічної компанії має продуктивність як півсотні працівників в українській економіці).

Продуктивність AbbVie не є винятком. Наприклад, 80 тисяч працівників Pfazer виробляють продукції на 100 мільярдів доларів, річний бюджет НДіР становить 12 мільярдів доларів. Не тільки світові гіганти мають подібні показники, біотехнологічна компанія Biogen з американського Кембриджу, що має 8 тисяч працівників, продукує 10 мільярдів доларів річного валового доходу.

Наявність подібних компаній в економіці країни принципово змінює її продуктивність, бо створює великий обсяг доданої вартості, що дозволяє мати високу зарплату навіть водію автобусу, продуктивність праці якого сама по собі однакова, що в Африці, що в Америці.

Для порівняння візьмемо кращу фармацевтичну компанію України – Фармак, де працює 3 тисячі людей. Кращий результат Фармаку – це 300 мільйонів доларів річного валового доходу, тобто по 100 тисяч на працівника, річний бюджет НДіР у Фармака 15 мільйонів доларів. Для України це пристойні показники продуктивності і витрат на дослідження, але продуктивність на порядок нижча у порівнянні зі світовими лідерами, а науково-дослідні витрати навіть порівняти не можливо.

Причина відмінності – в технологічній базі виробництва: українські фармацевтичні компанії залишаються хімічними виробництвами, як було в ХХ сторіччі, а світові лідери стають генно-інженерними виробництвами ХХІ сторіччя, тобто на наших очах відбувається науково-технічна революція – перехід від хімічних до біологічних технологій, в якій ми поки що в ролі глядачів або споживачів, але не учасників.

Але навіть таких компаній, як Фармак, у нас не багато, основу нашої економіки становить сільське господарство та торгівля (на ці два сектори припадає 40% зайнятого населення). За даними державної статистики в 2019 році в сільському, лісовому і рибному господарстві України було зайнято 3 мільйони працівників, вони створили за рік 357 мільярдів гривень ВВП. По номіналу це приблизно 13 мільярдів доларів, що менше 4,5 тисяч доларів на одного працівника на рік, менше 400 доларів на місяць доданої вартості, де тут можливість збільшення зарплат при такій мізерній продуктивності? Провідний сектор економіки України створює доданої вартості значно менше, ніж одна біотехнологічна фірма.

Чи можна швидко перебудувати аграрно-сировинну економіку в технологічну, щоб збільшити її продуктивність в декілька разів? На це питання декілька країн дали позитивну відповідь своєю економічною політикою, найкращим прикладом якої є Південна Корея, що докорінно змінила структуру економіки протягом життя одного покоління. Країна селян та рибалок стала зараз одним з технологічних лідерів світу.

Я детально описав досвід Південної Кореї 1960-1980 років в циклі статей на даному інтернет-ресурсі і розглянув можливість застосувати цей досвід в Україні. Головною перепоною для застосування корейського досвіду є неспроможність політичної влади України запровадити таку економічну політику. Тому ми поки що приречені залишатися бідною країною з низьким рівнем зарплат і пенсій.

Досвід долання демографічних криз

Наша демографічна катастрофа спричинена збігом трьох факторів: низький рівень народжуваності, трудова еміграція і біженці війни. Головним фактором є перший, він довготривалий і поки що непереборний. Україна далеко не єдина країна, що постала перед фактом депопуляції через скорочення народжуваності нижче рівня відтворення населення. Країни Західної Європи в таку кризову ситуацію потрапили декілька десятирічь тому.

Показовим прикладом є Німеччина. Економіку цієї країни називають "локомотивом Європи", бо вона не тільки найбільша за обсягом, вона високопродуктивна (дивись таблицю) і дуже стійка.

З 1950-х років Німеччина заохочує трудову імміграцію. Станом на 2022 рік більше 20 мільйонів жителів Німеччини є або іммігрантами (таких 15,3 мільйонів), або дітьми, батько й мати яких є іммігрантами. Іммігранти і їхні діти зараз становлять 24% населення Німеччини.

За останні 10 років в Німеччину переселилося 6 мільйонів людей, основною країною походження була Сирія (16% всіх іммігрантів). Далі зі значним відставанням йдуть Румунія, Польща та Україна (події минулого року зроблять основним джерелом іммігрантів Україну). Ці люди не просто додатковий трудовий ресурс, вони значно омолоджують населення, бо середній вік іммігранта за останнє десятиріччя становив 30 років, а середній вік жителя Німеччини 47 років.

Але навіть при такій активній політиці імміграції населення Німеччини зростає дуже повільно (с 81,6 мільйонів в 2000 році до 83 мільйонів нині), а що було б с населенням і економікою Німеччини, якби не 20 мільйонів людей, які привела імміграційна політика?

Дуже схожа на німецьку ситуація з іммігрантами в Швеції. Зараз там на 10 мільйонів населення 2 мільйони іммігрантів. За останні 10 років найбільша кількість мігрантів прибула в Швецію з Сирії, а також з Афганістану, Іраку і Сомалі, тобто не просто з бідних країн, а з країн, що потерпали від війни.

Не можна не бачити негативні наслідки такої великої кількості мігрантів, бо мали місце етнічні конфлікти з застосуванням насильства, асиміляція не завжди проходила успішно. Це відбувалось в країнах з ефективним державним управлінням і з толерантним ставленням суспільства до іммігрантів. На жаль, ні наша держава, ні наше суспільство не готові до масової імміграції, навпаки, всі налаштовані на продовження масової еміграції. Зараз це зрозуміло, бо для іммігрантів ще нема великої кількості вільних робочих місць, як це було в Німеччині та Швеції, та й війні ще не видно кінця, але зараз вже потрібна підготовча робота, яка займе не один рік.

Підготовка перш за все потребує вивчення досвіду країн, які проводили політику масової імміграції, бо вони робили купу помилок, що не дивно. І це не тільки Німеччина та Швеція, наприклад, Австрія та Данія під час балканських війн, або Ізраїль під час масового виїзду євреїв з СРСР, або навіть Малайзія, в якій не корінного населення майже половина, – досвід всіх цих країн може містити багато корисного, особливо для України, яка ніколи не займалася подібними проблемами. Інтеграція іноземців в будь-яку культуру є викликом, помилки спричиняють соціальні конфлікти, обтяжені фізичним насильством, наслідки яких мають відлуння на роки. Тому ретельна підготовка такої політики конче необхідна.

Як бачимо, висока продуктивність економіки Швеції і Німеччини і економічна стабільність цих країн забезпечена значною мірою працею іммігрантів. Якщо подивитись на протилежну ситуацію з імміграцією в країнах ЄС, то найменша частка іммігрантів зараз в населенні Болгарії та Румунії (приблизно 1%), тобто в найбідніших країнах ЄС. Зрозуміло, що не можна цю кореляцію трактувати як причину слабкого економічного розвитку цих країн, скоріш навпаки, їх слабка економіка робить ці країни не привабливими для мігрантів.

Висновки для України

Виправити катастрофічну демографічну ситуацію підвищенням зарплат не вийде, по-перше, підвищення зарплат до європейського рівня не можливе через низьку продуктивність економіки, яку не подолати без структурної зміни, по-друге, політична еліта України не здатна на проведення структурних змін (більш того, деіндустріалізація країни за останні 30 років призвели до зменшення продуктивності), по-третє, навіть, якщо відбудеться зміна політичної еліти, структурна перебудова економіки потребує не менше 30 років, по-четверте, навіть країни з високим рівнем зарплат не мають іншого способу долати демографічну кризу, ніж масова імміграції.

Можливі сценарії

1. "Маємо, що маємо". Влада і суспільство роблять вигляд, що демографічної катастрофи нема, влада верзе маячню про 10-20% зростання щороку і сотні мільярдів інвестиційних обіцянок невідомо звідки, не маючи ніякої реального економічної стратегії. Економічні наслідки очевидні: країна живе за рахунок іноземної допомоги, економіка в стагнації з низькими доходами і найнижчим рівнем життя в Європі, масова еміграція продовжується, більшість населення становлять непрацездатні, на одного працюючого вже по два пенсіонери, реальний рівень пенсій падає тощо.

2. "Спроба іншого". До влади приходить політична сила, здатна на реальні економічні зміни. За зразок економічної політики беруться реально успішні приклади долання бідності (Південна Корея, Малайзія тощо) з урахуванням принципової різниці демографічної ситуації, яка вимагає масову трудову імміграцію. При цьому неминучі помилки щодо конкретних заходів економічної політики. Кількість, масштаб і наслідки цих помилок передбачити не можливо, бо ми не знаємо фаховий рівень політиків та бюрократів, які будуть займатися економічною політикою. Тому є шанс як на успішну, так і на провальну політику, на відміну від першого сценарію, де шансу на успіх нема.

Читайте по темі: 

Чи може зростати економіка, в якій нема кому працювати? 

Про неефективність української корупції 

Як Україні "відкусити" шматок від Китаю