Сырский погубил адекватных комбригов в бессмысленных контратаках, а теперь говорит о проблеме СОЧ, - Герой Украины, полковник Кащенко
Полковник ВСУ и Герой Украины Дмитрий Кащенко не понимает, почему в Силах обороны до сих пор не борются с бесчеловечным обращением.
Об этом он заявил в Facebook, передает Цензор.НЕТ.
Что известно?
"Если Главнокомандующий говорит о бесчеловечном отношении, то что именно он имеет в виду и почему с этим до сих пор не борются? Если Главнокомандующий говорит о жестких наказаниях, то о каких именно жестких наказаниях, кроме перевода в штурмовые подразделения?
Это намерения или уже есть четкие решения, которым предшествовал предварительный сбор информации о проблеме СОЧ, ее всесторонний анализ с привлечением именно профильных специалистов (психологов, юристов)? А дальше уже составление четкого плана и его реализация. А здесь пока непонятно, с чем решать проблему: с СОЧ или с жесткостью наказания. Разбирался ли сам Главнокомандующий с проблемой СОЧ?" - прокомментировал он заявление Сырского о проблемах СОЧ.
"Потому что пока получается, что покончил с адекватными генералами и комбригами, стер все, что можно, в бессмысленных контратаках - начиная от мотивированного личного состава до иностранной техники, максимально демотивировал подчиненных от солдата до генерала, а потом сел и притворяется умником, что нужно", - добавил Кащенко.
Что этому предшествовало?
- Ранее главнокомандующий Александр Сырский заявил, что против ужесточения наказания за самовольную отлучку.
Он отметил, что основной причиной СОЧ является нежелание проходить службу, опасения за свою жизнь. По мнению Главнокомандующего ВСУ, чтобы не было проблем с мобилизацией, нужно, чтобы представители территориальных центров комплектования и социальной поддержки (ТЦК и СП) относились к мобилизованным "по-человечески".
Це той, ким затикали прорив русні на Харків та кидали стабілізувати обстановку довкола Куп'янська.
Військові про нього схвально відгукуються.
Хоча, якщо на зєлю добряче натиснути одночасно зверху і знизу, як з д'Єрьмаком, то можливі варіанти.
Для нас - тільки мінуси, для русні - тільки плюси.
Але - ні.
Ящко і з них не вийти, нєувязочка получаєтся. Бо за руснявим законом вони - територія росії.
Тож, формальний привід продовжувати війну - більш ніж є: Україна - окупант, частини двох суб'єктів ********* захопила. Тому - або геть з Херсону і Запоріжжя, або - сво продовжується вплоть до достіжєнія всєх цєлєй.
А русню з-під Києва вигнали, і Херсон з Ізюмом від неї звільнили, мабуть, під керівництвом військового генія Сирського (так, Сирський командував на харківському напрямку, але - під Залужним, бо як совок-виконавець він - підходить).
ЯКЩО У ВЕРХОВНОГО В ГОЛОВІ ШЛАГБАУМИ,
В ДУПІ ОМАНСЬКА УГОДА,
А У КИШЕНІ ПАСПОРТ НЕ НАШ?
У нинішньому складі 25-го Кнесету є приблизно 10 арабських депутатів від арабських партій.
А от у скільки разів у Кнесеті більше етнічних українців, ніж у Верховній Раді етнічних євреїв?
У науковій та політичній дискусії існують дві основні інтерпретації статусу України у 1921-1991 роках.
1. Позиція про окупацію
За цією інтерпретацією Україна була фактично окупована Росією.
Після поразки Української Народної Республіки у війні з більшовиками (1917-1921) владу встановила більшовицька армія. У 1922 році Українська СРР була включена до складу Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ключові рішення ухвалювалися керівництвом у Москва, де домінувала Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка. Реальної політичної самостійності Україна не мала, хоча формально була союзною республікою.
Через це частина істориків і політичних діячів називає цей період радянською або російською окупацією України.
2. Позиція про союзну державу
Інша інтерпретація вважає, що Україна не була окупованою, а була однією із республік СРСР.
Українська СРР мала формальні ознаки державності: власну конституцію уряд і парламент місце в Організація Об'єднаних Націй з 1945 року. За цією точкою зору, Україна входила до федеративної держави - СРСР, а не була колонією чи окупованою територією. Висновок Фактично: Україна була частиною СРСР у 1922-1991 роках. Оцінка цього статусу (окупація чи союзна держава) залежить від політичної та історіографічної інтерпретації.
Дипломатичне визнання Української Народної Республіки (УНР) проходило у кілька етапів, починаючи від перших контактів наприкінці 1917 року до повноцінних міжнародних договорів 1918-1921 років.
Нижче наведено список ключових країн та обставин їхнього визнання.
1. Четверний союз (Берестейський мир)
Це було перше офіційне міжнародне визнання УНР як незалежної держави де-юре. Після підписання Берестейського мирного договору 9 лютого 1918 року Україну визнали:
Німецька імперія
Австро-Угорська імперія
Османська імперія
Болгарське царство
2. Країни Антанти (де-факто)
Наприкінці 1917 - на початку 1918 року країни Антанти шукали союзників проти Німеччини та більшовиків, тому встановили дипломатичні відносини з УНР на рівні генеральних консулів або військових місій:
Франція (грудень 1917)
Велика Британія (січень 1918)
Проте після підписання Україною миру з Німеччиною ці країни фактично припинили офіційні контакти з УНР.
3. Сусідні держави та нові республіки
У період 1918-1920 років УНР активно обмінювалася дипломатичними місіями та визнавала незалежність інших держав, що постали на руїнах імперій:
Грузія, Азербайджан, Вірменія (1918-1919)
Польща: Визнала УНР де-юре згідно з Варшавським договором у квітні 1920 року.
Латвія, Литва, Естонія: Визнали УНР у 1919-1920 роках.
Білоруська Народна Республіка: Офіційне визнання та встановлення консульств у 1918 році.
Румунія: Визнала УНР у березні 1918 року (був встановлений обмін дипломатичними представниками).
4. Інші країни
Святий Престол (Ватикан): Встановив дипломатичні відносини у 1919 році (призначено графського прокуратора).
Аргентина: Стала єдиною країною американського континенту, яка визнала УНР де-юре (постанова уряду від 5 лютого 1921 року).
РСФСР (Радянська Росія): Визнала УНР у червні 1918 року під час мирних переговорів у Києві (договір про прелімінарний мир), але згодом порушила ці домовленості.
Важливо: Багато європейських держав (Швейцарія, Швеція, Данія) мали неофіційні дипломатичні місії УНР на своїй території, що вважалося формою визнання де-факто