У Покровську окупанти жорстоко розправилися із сім’єю, яка залишилася у місті: чоловіка вбили, жінку зґвалтували
У місті Покровськ Донецької області російські окупанти жорстоко розправилися із сім'єю, яка залишилася в місті чекати на російську армію. Росіяни катували, а потім вбили чоловіка, а його дружину - зґвалтували.
Відео свідчення мешканки міста Вікторії Швайко, яка постраждала від дій окупантів опублікував журналіст Денис Казанський, повідомляє Цензор.НЕТ.
Окупанти жорстоко розправились із родиною
На відео жінка розповідає, що в ніч з 22 на 23 грудня 2025 року до її будинку, де знаходилися вона, її чоловік і свекруха, увірвалися троє п'яних російських військових з 30-ї окремої мотострілецької бригади 2-ї гвардійської загальновійськової армії з позивними - "Улибка", "Шухєр" та "Строй".
Спочатку окупанти почали знущатися з її чоловіка: били його, потім прострелили ногу і вбили.
Саму жінку російські військові по черзі зґвалтували. Свекруху також хотіли вбити, але вона змогла втекти, поки росіяни натовпом ґвалтували господарку будинку.
На відео жінка говорить, що її чоловік не був прихильником України, чекав на Росію і планував піти служити в російську армію водієм.
"Відео, обов'язкове для перегляду всім для розуміння, що буває там, куди приходить армія Росії", - прокоментував журналіст Казанський.
Грудень 2018 року. На головній площі Покровська Донецької області 2888 українців одночасно заспівали «Щедрик», встановивши рекорд країни.
Грудень 2025 року, минуло сім років. Місто, в якому була написана всесвітньо відома мелодія, що стала найбільш впізнаваним символом Різдва, "звільнено" російськими виродками та перетворено на руїни.
Відео - Донбас.Реалії, https://t.me/donbassrealii
У тактичному тилу наших частин та з'єднань, що діють на "донбаських напрямках", продовжує спостерігатись достатньо загрозлива тенденція ... Місцеве населення, яке, по суті, ще залишається безпосередньо у тиловій зоні наших бригад, масово сприяє ворогу й співпрацює із ним... Диверсійно-розвідувальні групи (ДРГ) противника, залишки його штурмових груп, навіть, поодинокі військовослужбовці, через "розрідженність" бойових порядків наших передових частин та підрозділів, достатньо активно проникают у їх тактичний тил ... Де, зазвичай, знаходять не тільки прихисток та притулок у місцевого населення (яке залишилось "ждать освободителей"), а й сприяння з їхнього боку у своїх діях. Наші "ждуни" переодягають їх у цивільну одежу, розміщують й ховають у підвалах, кормлять - поять, ведуть розвідку й т.д.
Українська військова контррозвідка (ВКР) та підрозділи "охорони тилу" ЗСУ, ЩОДЕННО виловлють значну кількість таких російських інфільтрантів безпосередньо у тактичних тилах наших бригад й полків, діючих у першому ешелоні...
Наприклад, у смузі лише ОДНІЄЇ з українських бригад, діючих на Костянтинівському напрямку, мобільні групи нашого ДВКР СБУ стабільно виловлюють по 5-6 російських "інфільтрантів", а бувають дні, коли ця кількість сягає позначки у 10-12 "тушок"...
А можно, у цьому сенсі, згадати ще й Куп'янськ, Покровськ, де це явище носило масовий характер. Й в переважній більшості випадків, всі вони знаходили притулок та укриття саме у місцевого населення... Погодьтеся, це ну зовсім ненормальна ситуація...
Звісно, що першопричиною цьому є вкрай низький рівень "тактичної щільності" військ на передовій лінії, через що противник має можливість успішно діяти цими "малими групами"... проникаючи у наш найближчий тактичний тил. Разом з тим, "проникати та закріплюватися" у такому масштабному обсязі в нашому тактичному тилу, противник не міг би, якби не зустрічав би там "готовых к сотрудничеству ждунов".
Й, як на мене, з цим вже варто робити щось кардинальне ...
борошнаі з нашої гуманітарки.
немає слів....вони так чекали,так чекали рускага мира....
заплатив НЕ грошима, звісно
.
ні буя не робить по мілітаризації суспільства і переводу економіки на військові рейкиробить все по-плану....по-оманськму плану....тудыть надобно спасаться !
Тот случай когда дети умнее родителей.
Але, як же огидно читати коментарі)
Багато хто з присутніх - людожерські тварюки, ви самі будете вертухаями на окупованих землях, а потім, якщо не відкупитесь, будете штурмом брати Варшаву і гвалтувати польок, весело улюлюкаючи)
Їжаки плакали, кололися, але продовжували їсти кактус
Наглухо упорота.
От тепер ти сиди в себе і не гавкай!
лікуйся...
Ми є не знаємо, можливо їй сподобалося з трьома "асвабадітєлямі' ......
А те що чоловіка вбили .... "а судьби нє уйдьош" кажуть кацапи .
Інші ждуни краще не дивляться це, а залишаються чекати, нам такі тварюки в країні не треба.
Очищення.
1. Міг виїхати ще до 22-го. Батько хворий, не виїхав.
2. Міг зробити на батька догляд, до 24-го року (у нього була 3-тя довічна група). Не зробив. Планував мобілізуватись.
3. У сина відхилення, має інвалідність до 18-ти. Тут вже самі законодавці підʼїбали, і зробили так що на звільнення неможливо подати, тільки на відстрочку. Для чого? А для того, що ті що в армії то їхній "капітал", так вони сказали. Шукай в тг Гончаренка за минулий рік.
4. Я один *** непридатний в мирний час, обмежено придатний з 2008-го року по влк, по зору. Тоді було -7, зараз -11. Питання, ***** програміста з такими обмеженнями мобілізувати?
5. Я з прикарпаття. Захочу, не буду питати в тебе чи ще якихось пенсіонерів офіцерів ухилянтів. Піду горами, і хрін хто мене зупинить. Рідня виїде нормальним способом. Батько, до речі вже помер в квітні 25-го, бо клоуни лікарі проїбали онко захворювання. Ну, або їм така вказівка була. Бо зі швидкою для 60+ зараз у нас тут біда. Навіть на серце треба пройти 15-ти хвилинне опитування, чого, куди, *****, і головне скільки років.
Знаю (по розказам дружини, яка спілкується з різними місцевими людьми), що так зробить багато хто. Після Бучі багато хто зрозумів хто такі кацапи.
Так що, свої вологі мрії про насильство кацапами українців залиш при собі.
Сортування за ригіонами було завжди - східні при переїзді нікуя не асімілюються, як і кацапи за кордоном! Ти з ними українською - а воно навіть привітання принципово не вивчить, тікі па-узкі відповідає.
автор: Warden Null
Ціна виживання системи: чому влада обрала насильство замість довіри
Трансформація української мобілізаційної політики з черг добровольців зразка лютого 2022 року на вуличні кадри 2024 року - не наслідок втоми і не неминучий наслідок тривалої війни.
Це результат свідомого, раціонального та цинічного вибору управлінської вертикалі.
Коли влада постала перед дилемою - змінити якість державного управління чи змінити методи примусу громадян - система, підкорившись інстинкту самозбереження, обрала друге. Теза про те, що «у нас не було іншого вибору»
є брехнею для зовнішнього споживача. Був вихід. Але ціна цього виходу - тотальна чистка еліт, публічне покарання «своїх» і перебудова армії з феодальної на професійну - здалася бенефіціарам системи вищою за ціну руйнування суспільного договору.
Силову мобілізацію обрали не тому, що патріоти закінчилися,
а тому, що кредит довіри, який влада відмовилася обслуговувати, закінчився.
Альтернативи, які були, відхилені.
Існує міф, що рекрутська служба та добровольча служба не можуть задовольнити потреби фронту у війні такого масштабу. Проте досвід окремих підрозділів свідчить про протилежне: люди готові йти на війну,
якщо виконуються дві умови - компетентність командування і цілісність контракту.
Реальною альтернативою «лову» стала змішана модель:
Масовий цільовий набір із гарантією отримання спеціальності (ви стаєте оператором БПЛА, а не штурмовиком, якщо маєте кваліфікацію).
Економічна мобілізація (чіткі правила бронювання,
чіткі правила гри для бізнесу).
Система фільтрів, що запобігає потраплянню в зону бойових дій непідготовлених людей.
Чому ця модель не стала масовою? Тому що він працює виключно на паливі довіри. Потенційний новобранець має вірити, що держава виконає свої зобов'язання: навчить, спорядить,
забезпечить належне командування і в разі поранення не кине у бюрократичне пекло ВЛК.
Щоб забезпечити такий рівень довіри, держава мала продемонструвати, що правила однакові для всіх. І тут система вдарилася в стелю власної природи.
Імунітет для еліти як вбивця мотивації
Добровільна мобілізація неможлива в умовах вибіркового правосуддя. Головним ворогом мобілізації став не російський ІПСО, а українська реальність, яку влада відмовлялася змінювати.
Потенційний доброволець - раціональний суб'єкт. Він оцінює ризики. І коли він бачить, що ризик загинути від некомпетентності командира вищий,
ніж від дій ворога, він вирішує ухилитися.
Щоб добровільно повернути людей до військкоматів, владі довелося б вчинити акт політичного самогубства старої системи:
Публічно судити та садити на реальні терміни корупціонерів, які крали на закупівлях (від «золотих яєць» до фортифікацій).
Зриваючи погони і відправляючи командирів під суд, за
вбивство підлеглих в безглуздих операціях.
Конфіскувати майно у тих, хто нажився на гуманітарній допомозі.
Але система побудована на клановій лояльності та взаємній відповідальності. Покарати «свого» означає виявити слабкість і зруйнувати негласний пакт еліт: «крадемо, але ми вірні». Влада боялася що репресії проти корупціонерів і некомпетентних генералів дестабілізують управлінську вертикаль більше, ніж невдоволення народу.
Безкарність надіслала суспільству меседж: «Війна - справа бідних. Еліта недоторкана». На цьому добровільна мобілізація померла. Жодна реклама чи рекламні щити не можуть перекрити ефект новин, у яких черговий воєнком купив віллу в Іспанії, а його «клієнти» гниють в окопах без ротації.
Страх зручніший за вірність
Коли стало зрозуміло, що влада не збирається купувати лояльність громадян через справедливість, єдиним інструментом залишився страх.
«Бусифікація» - найпростіший з адміністративного боку спосіб. Вона не потребує розуму, реформ, цифровізації процесів або боротьба з корупцією.
Для набору потрібно створити умови, змагатися за людину, переконувати.
Для силової мобілізації потрібен лише план, бус і відсутність моральних обмежень з боку виконавців.
Влада обрала для себе шлях найменшого опору. Страх - це конвертована валюта.
Наляканим суспільством легше керувати в короткостроковій перспективі. Людина, яку загнали в кут, не ставить питань про стратегію, про укріплення, про бюджет. Він думає лише про фізичне виживання.
Це класична логіка окупаційної адміністрації: якщо населення нелояльне, його треба зламати. Влада де-факто визнала
що вона не може бути партнером для своїх громадян, тому перейшла на відносини «охоронець-в'язень».
Крах громадянства та суспільного договору
Те, що зараз відбувається - це не просто ексцеси на місцях. Це фундаментальний злам суспільного договору, на якому трималася Україна.
Конституція передбачає обмін: громадянин має права і обов'язки. Він платить податки і, в крайньому випадку, ризикує життям заради держави, яка захищає його інтереси і забезпечує справедливість. Примусова мобілізація скасувала частину про «права» і «справедливість», залишивши лише «обов'язок» і «примус».
Громадянин, той, кого вдарили прикладом і посадили в машину, перестає бути громадянином у політичному сенсі. Це стає біологічним ресурсом. У цей момент держава втрачає в його очах легітимність. Вона перетворюється на ще одне джерело смертельної небезпеки, нарівні із зовнішнім агресором.
Ця прогалина перетворює армію з інституту захисту на інститут покарання. А воїн із захисників перетворюється на жертви обставин. Це катастрофічно позначається на якості людського матеріалу на фронті. Мотивований боєць вартий десяти "невільно мобілізованих", які при першій нагоді підуть у СЗЧ або здадуться. Але система рахує голови, а не боєздатність. Статистика закрита, тобто проблема «вирішена».
Довгострокова ціна короткострокового порятунку
Обравши силову мобілізацію, влада виграла собі час, але заклала міну сповільненої дії під фундамент державності. Наслідки цього рішення будуть незворотними.
Демотивація та відчуження.
Виник психологічний розрив між державою і суспільством. Люди йдуть у «внутрішню еміграцію». Вони перестають жертвувати, перестають працювати, перестають співпереживати державним інституціям. Влада сприймається як чужорідний організм.
Демографічна катастрофа. Силові методи спровокували нову хвилю втечі.
Молоді люди та спеціалісти, які могли б залишитися за адекватної системи набору та бронювання, зараз шукають будь-яких шляхів виїзду з країни. Ті, хто підуть, щоб уникнути автобуса, не повернуться, тому що відчуватимуть образу, а не ностальгію.
Втрата якості управління. Система, яка спирається на насильство, деградує. TЦК, отримавши необмежену владу, вони перетворюються на нових феодалів, що збирають данину. Корупція не зникає, вона просто дорожчає. Це вимиває останні ресурси з економіки, яка і так перебуває в комі.
Криза повоєнної легітимності. Коли війна закінчиться, мільйони чоловіків вийдуть травмовані не тільки війною, а й від приниження з боку власної держави. Питання «За що ми воювали?» прозвучить не претензійно, а загрозливо. А відповіддю на нього буде ненависть до тих, хто відправив їх на забій, прикриваючи власні тили.
Українська влада була поставлена перед вибором: зберегти себе незмінною (з корупційними потоками,
кумівством та недоторканістю) або зберегти довіру нації шляхом болісного самоочищення.
Вона сама вибрала. Силова мобілізація - це інструмент збереження прогнилої системи. Влада вирішила, що легше ловити людей на вулицях як дичину, ніж посадити десяток чиновників, які вкрали, і налагодити чесний діалог із суспільством.
Це рішення дозволило сьогодні апарату стояти, закривати дірки в штатному розкладі і звітувати про виконання планів. Але стратегічно це рішення знищило основу для майбутнього відновлення країни. Силова мобілізація є актом канібалізму: держава поїдає власне суспільство, щоб продовжити його агонію ще на один день.
І коли цей день закінчиться, може виявитися, що захистити і відновити цю державну споруду вже просто нікому.
автор: Warden Null . машинний переклад