"Я не здамся без бою". Як на зміну війні у партії "Голос" прийшла війна у парламентській фракції "Голос"

Автор: Євген Кузьменко, Ольга Москалюк

"Четверговий з’їзд "Голосу": останній шанс домовитись чи останній день Помпеї?"

Такий заголовок мав матеріал "Цензора" , що передував з’їзду партії "Голос" 29 липня.

Головним його лейтмотивом видавалися наведені на початку статті слова одного з відомих українських політиків: "Мені їх жалко, але видається, що цей з’їзд буде, як останній день Помпеї. До речі, багато хто вже чекає, коли "Голос" розвалиться – щоб підібрати найкращі кадри".

З того часу минуло півтора місяця. Стартував новий політичний сезон, розпочалася чергова сесія Верховної Ради. То як у партії "Голос" та фракції "Голос"? Хто переміг, і чи взагалі слід так ставити питання? Врешті-решт, чого нам очікувати від партії, яку колись завів до парламенту Святослав Вакарчук?

"Цензор.НЕТ" поспілкувався із мешканцями поки ще існуючої "Помпеї".

З’ЇЗД 29 ЛИПНЯ: РУДИК І ЖЕЛЕЗНЯК ПЕРЕМАГАЮТЬ. У ПАРТІЇ, АЛЕ НЕ У ФРАКЦІЇ

Розповідь про те, що було далі, варто розпочати з того самого липневого з’їзду. Він, з одного боку, зафіксував перемогу чинного керівництва "Голосу" – і, насамперед, голови партії Кіри Рудик і голови фракції Ярослава Железняка, відставки яких домагалася внутрішньопартійна опозиція.

З іншого боку, з’їзд остаточно зробив сторони непримиренними політичними ворогами.

Розпочався той день парадом заяв про вихід з партії, що їх ще до початку з’їзду розмістили у соціальних мережах декілька нардепів фракції "Голос". Мотивування - на знак протесту проти, за їхніми словами, "рейдерства" партії нинішньою головою Кірою Рудик.

Причому у випадку нардепки Ольги Стефанишиної протест було реалізовано у досить незвичний спосіб.

"Поясню, чому написала заяву про вихід з партії на шматку туалетного паперу, - каже у розмові з "Цензором" Стефанішина. - Я писала її на ім’я Кіри Рудик, яка, на превеликий жаль, є головою партії. Цю людину я особисто не поважаю, тому що вона спаплюжила усі цінності, з якими ми йшли в парламент у 2019 році, повністю зламала віру в цю партію і фактично її зруйнувала. Сьогодні "Голос" - це ручна організація Кіри Рудик, яка сама себе переобрала на посаду на з’їзді…Моя заява на туалетному папері – це зовсім не емоційне рішення, як сказала Рудик, а моя позиція з приводу того, що сьогодні партія "Голос" перетворилася на структуру, яка асоціюється із такими речами, як туалетний папір".

Суворі слова. З іншого боку, Рудик і Железняк того дня мали свої підстави розповідати пресі про те, що партія підтримала саме їхні погляд на те, як і куди має рухатися "Голос". От сухі цитати з новинної стрічки "Цензор.НЕТ":

"86% делегатів з’їзду "Голосу" висловили підтримку главі політсили Рудик, - пресслужба партії"; 

""Голос" на з’їзді оновив склад політради"; 

"З’їзд "Голосу" виключив із партії сімох народних депутатів, - Рудик. СПИСОК"  .

Залишили партію/були виключені з її лав: Юлія Клименко, Володимир Цабаль, Соломія Бобровська, Ярослав Юрчишин, Олександра Устинова, Ольга Стефанишина і Роман Лозинський. Того ж дня вони звинуватили керівництво партії в тому, що на з’їзд допустили не всіх охочих делегатів.

Железняк і Рудик зі свого боку, наполягали: жодній людині не заборонили бути делегатом; на з’їзді були діалог та дискусія.

Півтора місяця по тому обидві сторони конфлікту мають ще більш полярні точки зору.

"Дату з’їзду було оголошено задовго до дня проведення, - нагадує Ярослав Железняк. - Що зробили хлопці і дівчата? Взяли – і поїхали у відпустки, до Грузії, Франції, Америки; постили звідти фото. Ніхто не прийшов – хоча всі були запрошені. Ну, не можна так, дорослі ж народні депутати! Якщо у тебе є претензії до партії, їх треба відстоювати!"

"На з’їзді вже була повна більшість, подобається це комусь чи ні, – каже член Політради "Голосу", нардеп Андрій Осадчук. - Бо це теж правило, а інших правил окрім тих, що прописані в статуті – немає! І якщо ми зібралися грати за правилами – треба грати за правилами. Всі бажаючі можуть створити нові, зареєструвати нову партію і розвивати її".

І зовсім іншої думки про той з’їзд виключені з лав партії парламентарії.

"Я взяла офіційну відпустку, - розповідає нардеп Олександра Устінова. - Від Вінниці на з’їзді мав бути представлений наш депутат з Вінницької районної ради. Але за кілька днів до події ми зрозуміли, що це буде профанація. Володимиру Цабалю, який завжди на з’їзді представляв Тернопільську організацію (він – профільний депутат, який займався розвитком цього регіону), вперше відмовили в участі цього разу! Послалися на те, що він не був записаний в офіційному переліку Тернопільського осередку. Тобто усі попередні рази він представляв Тернопіль - а тут не можна?! Зрештою ми побачили, що з’їзд був профанацією. Туди приїхали делегати зі Львова, а їх не допустили, пославшись на COVID-19. Діючих депутатів від міської і обласної ради Львова, який є оплотом "Голосу", не пустили на з’їзд власної партії, посилаючись на те, що може бути лише один представник від регіону. Це нонсенс! Зате там були усі "свої" - як-от офіційні помічники Кіри Рудик, які зареєстровані на сайті Верховної Ради (і тепер очолюють партійні осередки) ".

А Ярослав Юрчишин так пояснює, чому його спочатку висунули як альтернативну Рудик кандидатуру на посаду голови партії, а невдовзі – відмовилися від цього плану:

"Річ у тому, що участь у з’їзді членам партії - не делегатам - заборонили. (Хоча статут дуже чітко дає можливість будь-якому члену партії брати участь у її заходах). І, проаналізувавши склад делегатів, ми зрозуміли: з’їзд буде не демократичним; то просто буде переобрання Кіри Рудик. Вони зробили усе, щоб делегати були контрольованими. Хоча навіть в такому вигляді за неї проголосували не всі. Відповідно, балотуватися як кандидат на голову партії - не було жодних перспектив. Це б означало остаточну легітимізацію "рейдерства" партії своєю присутністю. Тому я не був на з’їзді, а перед ним вийшов зі складу партії "Голос"".

ЩО БУДЕ З ПАРТІЄЮ? ЧОРНО-БІЛІ ПРОГНОЗИ

Втрата водночас 7 парламентарів – стала б величезним форс-мажором для будь-якого українського політичного проєкту. А тут ще й івано-франківський осередок "Голосу" вийшов з партії, проголосивши наостанок, що "точкою неповернення стала імітація так званого "з’їзду партії", який на 85% складався з лояльних людей до Кіри Рудик, The End "Голос".

Та й стриману опозиційність впливової Львівської організації "Голосу" визнають навіть члени політради партії.

Щоправда, далі висновки стосовно майбутнього партії "Голос" знову розходяться. У очільників партії і наближених до них нардепів очікування (принаймні на словах) – стримано-оптимістичні; у вигнанців – наближені до стилістики фільму-катастрофи.

Скажімо, Андрій Осадчук розповідає про те, яким демократичним нині став "Голос", і як від авторитарного статуту партія рухається до значно більш гнучкого зразка:

"Після останнього з’їзду у нас, як ми і обіцяли, практично новий статут: ми забрали у голови партії практично усі ексклюзивні повноваження, які були ще з часів управлінської моделі, придуманої Вакарчуком. Хоча і до цього партією фактично керувала політична рада, а не Кіра Рудик – а зараз до політради перейшли геть усі повноваження за новим статутом з гарантованою квотою представництва регіонів. Тому, з точки зору управлінської структури, партія зараз перетворюється на єдине ціле. Нас цікавлять не безкінечні розмови про щось прекрасне, а ефективність і злагодженість. Так, є певні ідеологічні розходження зі Львівською організацією – але ж Львів, він завжди трохи інший! Вони завжди тяжіли до консерватизму, є своя культурологічна специфіка. Тут нічого несподіваного чи страшного немає…".

А Ольга Стефанишина – навпаки - "б’є у поминальні дзвони".

"За існуючих обставин, на жаль, у партії "Голос" немає майбутнього, – говорить вона. - Ми останні пів року, коли почався розкол, намагалися якимось чином вирішити цю ситуацію, ходили в січні на з’їзд, щоб пояснювати свою позицію, намагалися працювати із регіонами. Але "рейдерство" було проведено дуже технічно. Тепер інтерес керівництва партії (я маю на увазі Кіру Рудик і Ярослава Железняка) – це використання фінансових ресурсів. Йдеться десь про 80 мільйонів гривень на рік. Плюс, певне, має місце якийсь самопіар на фоні того, що вони очолюють партію та одну із парламентських фракцій".

Очільниця партії Кіри Рудик у розмові з "Цензором" говорить і про колег-руйнівників, і про щасливе партійне майбутнє:

"Після з’їзді партійці дали оцінку діям колег по руйнуванню партії за останні пів року та сказали: нам не по дорозі у питаннях партійного будівництва із тими, хто руйнує, адже ми прийшли будувати та змінювати країну. У нас є дуже багато хороших задач, які ми, справді, робимо. Те, який у нас зараз рейтинг, - як раз результат медійної кампанії наших колег, які робили усе для того, щоб руйнувати те, що будували інші. Ми входимо в новий політичний сезон з чітким баченням, яку країну ми будуємо. У нас є велика підтримка людей, які обралися від нас на місцях. Ми відкриватимемо додаткові представництва у менших містах та містечках. Зараз ми працюємо над рішеннями нагальних питань, як то, наприклад, що робити бізнесу і людям, у яких є власна справа, напередодні локдауну. Розробили план, подали до Кабміну звернення щодо того, що підприємства та організації, в яких більше 80 відсотків вакцинованих працівників, повинні продовжити свою роботу. Також ми працюємо із різними бізнес-асоціаціями та організаціями на місцях, які точно знають різницю між популізмом та потрібними рішеннями. Коли ми розказуватимемо про пропозиції, які "Голос" має для країни, нам вдасться відновити довіру виборців".

Що ж, подивимося, чи спрацює нове "чітке бачення" від керівництва "Голосу". Попередні спроби інколи нагадували наманання грати в Голівуд у дитячій пісочниці.

Коли Рудик каже про "відновлення довіри виборців", то, ймовірно, має на увазі парламентську кампанію 2019, за підсумками якої "Голос" з 5,82% голосів потрапив до Верховної Ради. Зараз соціологічні заміри від різних компаній дають партії від 1 до 1,6%.

Не зайвим, до речі, буде згадати, що основна доля падіння рейтингів прийшлася на період головування Святослава Вакарчука.

Втім, за швидкоплинного політичного процесу в Україні часи Вакарчука здаються сивою давниною. І рятувати партію від тотального забуття доведеться нинішньому керівництву.

Чи це взагалі можливо на тлі загального розчарування "голосівського" виборця? Ті наші співрозмовники, які залишилися у партії, одноголосно запевнили: так, можливо. З ними не погоджується Ярослав Юрчишин:

"У "Голосу" немає майбутнього. Вони своїми діями "поховали" партію. Думаю, це робилося свідомо. Для Кіри Рудик і Ярослава Железняка питання "Голосу" взагалі не стоїть. Для них головне, як ресурси партії спрямувати на те, щоб потрапити у прохідну частину списку якоїсь політичної сили.

Кіра Рудик сказала, що їй заважають опозиціонери в партії. Вони вийшли. Сподіваюся, Кіра Рудик та Ярослав Железняк зараз покажуть ті космічні результати, які вони обіцяли. Поки що рейтинг "Голосу" в межах статистичної похибки. Це наслідок діяльності нинішнього керівництва. Ми не боремося за бренд та партійні фінанси, які сьогодні повністю знаходяться в розпорядженні Рудик. Подивимося, який результат вони покажуть…".

ПОЛЕ БИТВИ – ФРАКЦІЯ "ГОЛОС"

На відміну від партії "Голос", проблеми якої цікавлять, головним чином, її виборців, ситуація у фракції "Голос" в парламенті становить предмет інтересу усього українського політикуму.

І вона, ця ситуація, є дуже нетривіальною. Адже після того, як партію "Голос" залишили семеро народних депутатів, у фракції "Голос" в Верховній Раді лише 30% членів є, власне, членами партії "Голос"! Решта депутатів – або виключені звідти, або не мають до неї відношення (наприклад, як Наталя Піпа і Галина Васильченко, представляють Українську галицьку партію).

Опозиційна частина фракції "Голос" не хоче так просто "здаватися без бою". Ще минулої сесії 10 депутатів (рівно половина фракції) утворили об’єднання "Справедливість". До його складу увійшли: Олександра Устінова, Соломія Бобровська, Галина Васильченко, Юлія Клименко, Роман Лозинський, Наталя Піпа, Ольга Стефанишина, Володимир Цабаль, Андрій Шараскін та Ярослав Юрчишин. Згодом до них доєднався Ярослав Рущишин. Керівниками обрали Устінову та Клименко. Об’єднані депутати висловили недовіру голові фракції Ярославу Железняку. Мовляв, він не виконує свої функції та й взагалі призначений із порушенням законодавства. Правда, зняття його з посади так і не добилися.

"Поки фракція залишається, я буду виконувати свої функції і координувати її діяльність, - запевняє Ярослав Железняк. - В принципі, з багатьма (членами фракції, – ред.) влітку я спілкувався, все начебто ОК. Питання мого зняття з посади голови фракції? Вони приймали цю інформацію (це мені підтвердили багато з їхніх колег), розуміючи, що нічого з цього не буде, адже регламентний комітет чітко підтвердив: вам в будь-якому разі потрібно 14 голосів, якщо ви хочете змінити голову фракції, незалежно від імені.

Все! У вас 14 голосів? Немає. Ок, тоді, при всій повазі, працюйте по правилах, під якими всі підписалися…Відверто говорячи, коли спілкувалися, я спитав: "А які претензії до мене? Я, може, погано роблю свою роботу? Так начебто по законотворчій частині – перший за результатами. Вони відповідають: "Слухай, ну то була політична гра; ми трішки загралися". Я кажу: "Ну, ок, все забули, працюємо далі".

Олександра Устінова інтерпретує ситуацію зовсім інакше:

"Більшість нашої фракції чітко визначилась: ми вимагаємо, щоб Ярослав Железняк пішов з посади. Він говорив, що залишається головою фракції? Це як легальний і легітимний. У нас один "легітимний" уже був. Тепер він в Ростові. Так само зараз жалюгідним виглядає Ярослав Железняк, який бігає і розказує, що він – голова фракції, а її більшість цього не визнає. Але проблема в тому, що ми не можемо провести засідання фракції без того, щоб він її скликав. Якщо навіть 19 депутатів з 20 проголосують на зібранні, що Железняк не буде керівником, ми все одно нічого не зможемо зробити, бо потрібен його підпис. Він його не поставить. Це патова ситуація. У нас є людина, яка фактично захопила та узурпувала владу у фракції. Сам він засідання не проводить. Мені у понеділок було дуже цікаво прочитати його допис про те, що він обговорив порядок денний роботи парламенту із колегами по фракції. Цікаво, адже більшість колег із фракції навіть не запросили на обговорення!"

"Железняк де-факто нелегітимний, тому що на даний момент поєднує дві посади – голови фракції і першого заступника голови податкового комітету, - додає Юлія Клименко. - Що, в принципі, заборонено законодавством. В Законі про комітети чорним по білому написано, що керівники комітетів і їхні  заступники не можуть бути керівниками фракції. У нього є роз’ясненння? Ми будемо подавати в суд і далі будемо подавати на регламентний і Разумкова. Ми розумієм, звідки ці "ноги ростуть", і чому окремі особи в Верховній Раді прикривають Железняка. Він може робити собі що завгодно, але рано чи пізно, через суд чи комітети чи будь-яким іншим юридичним шляхом, він перестане бути головою фракції".

Говорячи про "окремих осіб", Клименко натякає на дружні відносини Железняка з Дмитром Разумковим. Мовляв, це він прикриває приятеля від тиску опозиції у фракції.

Так чи інакше, "опозиціонери" пішли у наступ далі – написали листа голові Верховної Ради про те, що хочуть бути присутніми на Погоджувальній раді та брати активну участь у інших заходах, куди залучені керівники фракцій. Навіть, як сказала в одному зі своїх інтерв’ю Устінова, виступили за те, щоб у сесійній залі їх розсадили.

"Це ж не дитячий садок, щоб розсаджували, - відповідає на це "Цензору" Дмитро Разумков. - На Погоджувальну раду ходять голови або співголови фракцій та депутатських груп або уповноважені особи. Станом на сьогодні до нас не доходила інформація про зміну Ярослава Железняка (голови фракції "Голос". – ред.). Положення про фракцію прописано достатньо складно. Думаю, вони трохи потрапили у правову колізію. Але я, як голова Верховної Ради, чи Верховна Рада не можемо на це вплинути. Йдеться про внутрішнє питання фракції".

Але це "внутрішнє питання", про яке згадує спікер, досі "витає в повітрі". Судячи з усього, співпраця над важливими для країни питаннями у рамках фракції не дуже виходить.

"Наразі немає домовленості про те, як ми взаємодіятимемо в Раді, - пояснює "Цензору" Роман Костенко. - Ви ж бачите, що "напади" продовжуються. Тому нам потрібні правила, які б дали можливість надалі продуктивно працювати. Ми неодноразово про це говорили. Плануємо прописати. Але поки не дійшли конкретної згоди між сторонами. У нас є програма партії, яку ми виконуємо. Члени фракції це розуміють. Як і те, що у нас – один виборець, який голосував за нашу програму та очікував на її виконання. Якщо ми подивимося на табло у сесійній залі парламенту, в принципі, на 99 відсотків наші рішення співпадають".

Кіра Рудик більш жорстко окреслює можливу співпрацю двох таборів:

"Колеги ще на початку нашої політичної кар’єри підписали зобов’язання про те, що у разі виходу з партії здадуть депутатський мандат. У нас є ці документи із підписами. Якщо оцінюють себе, як людей із значними моральними якостями, думаю, було б чесно, якби склали мандат. Побачимо, чи вони це зроблять. Якщо ні, тоді ми шукатимемо способи співіснувати та працювати".

Ярослав Железняк підтверджує, що кожен потенційний народний депутат від "Голосу" свого часу підписав так зване особисте зобов’язання:

"Фракцію на цей момент залишило нуль людей. І можу поспорити, до кінця цього скликання Верховної Ради ця цифра не зміниться. Чому? По-перше, усі ми, балотуючись, підписувались під тим, що, виходячи з партії або фракції, ти складаєш мандат. (Вони у мене є, ці підписи, але публікувати їх я не хочу – вони ж не спростовують цього. На відміну від інших, я вважаю некоректним оприлюднювати внутрішню документацію). По-друге, якщо вони виходять з фракції, починає діяти правило імперативного мандату. Більше того, в цьому випадку вони втрачають слово, позицію (невід’ємні права нардепів, що належать до фракції, – ред.), а це їм невигідно".

"Коли Железняк говорив, що, будучи кандидатами в депутати, ми підписували особисте зобов’язання скласти мандат у разі виходу з партії, то він переплутав політичні сили (що не дивно), - заперечує Ярослав Юрчишин. - Такий документ, справді, підписували "слуги народу". "Голос" цього не робив. Якби у пана Железняка були відповідні заяви, він би їх показав".

Представники обох "таборів" не підбирають слова у критиці один одного та натякають між рядків, що найцікавіще ще попереду.

- Чи це схоже на ситуацію, коли подружжя вже розійшлося, але роз’їхатися не може и мусять жити разом, хоча обоє терпіти не можуть один одного? – спитав "Цензор" Юлію Клименко.

- Це, скоріше, схоже на ситуацію, коли ви побудували будинок, привели його в порядок, викинули смиття – і тут до вас в гості завалюється пара людей, які вирішили, що поп’ють чай, а заодно і залишаться пожить у вашому будинку, - віповідає Клименко.. - Потім вони вам побили кухню, вікна, з’їли все в вашому холодильнику і кажуть: а знаєте, це гарний будинок, ми тут залишимося жити".

"Висловлю думку, яку поділяють чимало моїх колег: доки по цінностях ми не розходимося, і хтось із них не занурився у велику корупцію – я не вважаю, що порядок речей у фракції має бути змінений, - підкреслює Ярослав Железняк. - От якщо я побачу, що хтось почав торгуватися з владою за округи, просуває який лобізм або корупцію, - я, по-перше, не буду про це мовчати; а по-друге, тоді питання про виключення буде у фракції об’єднуючим. Але маю надію, що такого не станеться".

Кожна зі сторін продовжує "гнути свою лінію" та наполягати на своїй правоті. Схоже, ми будемо свідками цікавих "піруетів", яких ще не демонструвала жодна фракція у парламенті. Які це матиме наслідки? Поки залишимо це питання без відповіді.

Євген Кузьменко, Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"