Трамп і "замирення": повний терпець

Чи змінилося щось у справі досягнення перемир’я на російсько-українському фронті після зустрічі Зеленського та Трампа у Ватикані?

Згадаймо події тижневої давності навколо переговорів за участю України, США, Росії та європейців, які не відбулися в Лондоні. Точніше, відбулися, але в "нижчому" форматі. Який, як і слід було очікувати, не привів до затвердження жодних реальних кроків.

Досить зайти на відповідний тренд новинної стрічки, щоб переконатися: принаймні на час написання цих рядків (обідній час 29 квітня) не помінялося нічого.

Виголошена ще раніше чергова заява Трампа про "наближення" україно-російської угоди й навіть надію на підписання такої угоди протягом тижня вчергове лишилася лише заявою: тиждень, протягом якого Трамп цього "очікував", минув іще позавчора.

Авжеж, кремль заговорив про "першочерговість" перемовин з Києвом – але нікуди не поділася й рішуча відмова кремля від реальних двосторонніх (не кажучи вже про багатосторонні) домовленостей. Наприклад, від 30-денного перемир’я, яке Україна, нагадаємо, пропонувала ще в березні (причому, як відомо з публічних заяв американських очільників, там були зовсім не проти; але тему згорнула росія, висунувши натомість міфічне "енергетичне перемир’я", протягом якого продовжувала вбивати цивільних в українських містах).

Вся справа в тому, що проблемою є навіть не питання Криму, навколо якого зламано й далі ламається стільки списів. Головне питання – це питання гарантій подальшої безпеки, під яке заточене і питання власне початку переговорів як таких.

Росія діє в традиційному для себе стилі: спочатку – поступки, а тоді вже – припинення вогню. Формально це обставляється так, що росіяни, мовляв, готові говорити – але насправді тільки на своїх умовах.

Яскравий приклад: ще перед тією ж зустріччю в Лондоні головний росспец по охмурєнію віткоффів світу цього, відомий Кірілл Дмітрієв, заздалегідь оприлюднив у найофіціознішому рупорі "Российская газета" попередження, що коли в Лондоні наміряться вносити правки до рашистських хотєлок, то росіяни туди не поїдуть.

Так воно й сталося, просто в інформаційному полі їм підіграв Вашингтон, оскільки першими про неготовність до поїздки публічно оголосили саме там. Але ж, як бачимо, росіяни обіцяли це заздалегідь.

В цій тактиці нічого нового немає. Ще навесні 2021 року, проводячи під машкарою спільних російсько-білоруських навчань підготовку до масованого вторгнення, росіяни (включно з путіним особисто) на численні пропозиції того ж Зеленського про переговори практично прямо говорили: тільки за умов наперед узгоджених домовленостей. На кшталт тієї ж відмови від НАТО.

Власне, тоді безапеляційні умови одночасно висувалися й самому Альянсу. Що дозволяє вважати: ніякі переговори справжнім наміром москви на той момент вже не були.

Коротко кажучи, росія постійно вимагає спершу визнати ті чи інші її вимоги, а тоді вже припиняти вогонь і розмовляти… про що? Ну, очевидно, про виконання наступних умов.

А що ж Америка?

Дональда Трампа, як і належить людині вселенського масштабу – ну, як він сам себе змальовує – в дрібному і щоденному не зрозуміти. То в російській агресії винні Зеленський і Байден (і взагалі, це Україна почала, а путін зовсім не хотів), то все-таки путін тут – номер один, "ну нехай"; то масове вбивство цивільних у Сумах – це просто "помилка", то все-таки "Vladimir, STOP", адже в принципі-то Трамп "не в захваті", що росіяни "бомблять, як божевільні"; то "ніхто не вимагає" від України визнавати анексію Криму, і це "не є предметом обговорення", але говорити про це "шкідливо" – і всі три тези в одному флаконі.

Разом із тим, непослідовність Трампа є дуже послідовною. Заяви про "тиск на обидві сторони" лишаються голослівними заявами в тому, що стосується росії, але мають цілком конкретний вимір щодо України. Від поступового згортання американської участі в численних структурах, покликаних розслідувати російські злочини, та голосування в унісон з рф і її союзниками-паріями в ООН – до призупинки допомоги, вже виділеної за Байдена, і послідовного небажання давати таку допомогу вже від свого імені.

Нещодавно Трамп навіть зволив озвучити очевидне: нової допомоги не тільки не буде протягом війни, але й тим паче не з’явиться в разі її заморозки.

Таким чином, єдино можлива стратегія Києва полягала в тому, щоб, погоджуючись із загальним напрямком руху до припинення вогню, не відступати від "червоних ліній".

І тактика затягування часу, як би це не звучало, поки що працює. Саме тому заяви Трампа на цю тему, рясніючи словами "якнайшвидше", "на тижні", "найближчими днями" та непозбувним "great", завжди докупи обставляються виразами на кшталт "я сподіваюся", "я вірю", "я думаю", і поки ще ні разу не містили чітких конкретних дат.

В інших питаннях воно ж теж іде подібним чином. Згадаймо, як поганий варіант угоди про копалини, висунутий ще в лютому, поступово перетворився на відносно кращий, але той зірвався через шоу в Овальному кабінеті (хоча тут ще велике питання, де причина й де наслідок), але виник знову, але в іще гіршому варіанті, але потім знову покращився, і…

Остання новина на цю тему датується 25 квітня, коли Трамп зажадав негайного підписання документа (у своїй соцмережі Truth Social). Коли має настати це "негайно", традиційно залишається невідомим.

Росіяни, до речі, теж тягнуть час. Ягода з цього поля – одностороння спроба путіна заявити про триденне припинення вогню на честь 9 травня. Після подібного "перемир’я" на Великдень російське міноборони офіційно нарахувало 4900 нібито його порушень ЗСУ, а персонально путін потім округлив до 5000. Аж цікаво, яку цифру візьмуть зі стелі цього разу.

У цьому сенсі сакраментальне питання "Коли вже у Трампа терпіння лусне" позбавлене сенсу. Трамп вийде з процесу в будь-якому разі. В найкращому для нас – одразу ж після підписання будь-якого паперу про припинення вогню. Не залишаючи по собі ніяких гарантій безпеки і, як у тій пісні, no regrets.

А головні задачі Києва насправді (та й Європи) – не просто втримати "червоні лінії", а й максимально використати час для підготовки до цього періоду. Зрештою, це взаємопов’язані задачі.